Найкраще відраховуй час по шість місяців. Мине шістнадцять разів по шість місяців – і ти виберешся з цієї "Людожерки". В усякому разі, тут ти маєш одну перевагу: якщо здохнеш, то принаймні це станеться при світлі. Звісно, якщо надворі буде день. Це дуже важливо, бо здихати в темряві, мабуть, не так уже й весело. Якщо ти занедужаєш, то тут лікар бодай побачить твою пику. Тож не докоряй собі за те, що хотів утекти й зажити вільним життям, а тим більше за те, що вколошкав Сельє. Уяви собі, як ти страждав би, думаючи: я сиджу у в'язниці, а він утік на волю. Час покаже. Може, вибухне війна, оголосять амністію, станеться землетрус, здійметься тайфун, який знесе цю фортецю. А чом би й ні? Якась поважна людина, повернувшись до Франції, підбурить французів, і вони примусять управління в'язницями перестати гільйотинувати людей без гільйотини. А може, один із лікарів, котрому все це остогидне, розповість про наші муки якомусь журналістові, священикові або ще комусь. У всякому разі, Сельє вже давно зжерли акули. А я живий і, якщо буду гідний себе, повинен вийти живим з цього склепу.
Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п'ять, знову кругом. Я починаю ходити, погойдуючись, мов маятник. Ходити так вирішую лише по дві години, зранку й пополудні, поки не дізнаюсь, чи зможу розраховувати на посилене харчування. 5 цій нервовій атмосфері перших днів не варто витрачати марно енергію.
Так, дуже боляче, коли ти провалюєшся наприкінці. Щоправда, то був тільки початковий етап утечі, ще треба було успішно подолати на легенькому плоті понад сто п'ятдесят кілометрів. І, простеживши, в якому місці ти причалиш до Великої Землі, вирушити далі. Коли б спуск на воду плота відбувся вдало, то він під вітрилом з трьох мішків від борошна плив би із швидкістю десять кілометрів на годину. Тож за якихось п'ятнадцять, а може, навіть за дванадцять годин ми дісталися б до суходолу. Звичайно, коли б ішов удень дощ, бо лише під час дощу ми могли б ризикнути підняти вітрило. Мені пригадується, що того дня, коли мене садовили до карцеру, йшов дощ. Хоча я не зовсім певен цього. Намагаюсь перебирати в пам'яті всі ті помилки, яких ми припустилися. Столяр вирішив зробити пліт дуже досконалим і надійним, а щоб у нього можна було накласти кокосових горіхів, довелося змайструвати внутрішню скриню, що було рівнозначно двом плотам, покладеним один на одного. Отож довелося виготовляти значну кількість деталей, а це забрало куди більше часу.
Друга найбільша помилка: при першому серйозному сумніві щодо Сельє я мав би тієї самої ночі його порішити. Коли б я це зробив, то хтозна, де б зараз був! Навіть якби мене затримали на Великій Землі або під час спуску на воду, я отримав би лише три, а не вісім років, і був би задоволений своїм учинком. Де був би я зараз, коли б усе відбулося вдало на островах та на Великій Землі? Хтозна. Може, гомонів би з Бауеном на Трінідаді або з єпископом Ірене де Брюїном на Кюрасао. А звідти ми нікуди б не вирушили, аж поки переконалися б, що та чи та країна нас прийме. А якщо ні, то я легко міг би сам повернутися на човні до свого племені гуахірів.
Заснув я пізно і спав спокійно. Перша ніч виявилась не дуже гнітючою. Жити, жити, жити! Я щоразу повинен повторювати сповнені надії слова: "Доки живеш, доти сподіваєшся".
Минув тиждень. Учора я помітив, що мої порції стали щедріші. На обід мені тепер дають чималий шматок вареного м'яса, а на вечерю – повний казанок сочевиці, майже без води. Я кажу собі, мов дитині: "В сочевиці багато заліза, вона дуже корисна для здоров'я".
Якщо так триватиме й далі, то я зможу ходити по десять– дванадцять годин на день, а ввечері, стомившись, витатиму серед зір у небі. А поки що я на землі й думаю про каторжан, з якими познайомився на островах. У кожного своя історія – до каторги й на каторзі. Згадую також легенди, які почув на островах. Одну з них я вирішив перевірити, коли повернусь на Руайяль, – легенду про подзвін.
Я вже розповідав, що тут каторжан не ховають, а кидають у протоку між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де кишать акули. На мерця натягають мішок від борошна, а до ніг прив'язують каменюку. На носі човна горизонтально стоїть прямокутний, щоразу один і той самий ящик. Припливши до визначеного місця, шість веслярів-каторжан підіймають свої весла над бортами. Один чоловік перехиляє ящик, а другий відкриває його бокову стінку. Тіло сповзає в море. Немає сумніву, що акули одразу ж розривають мотузку. Ніколи мрець не затримується довго під водою. Він спливає на воду, і акули починають битися між собою за цей ласий шматок. Коли дивишся, як акули з'їдають людину, мороз проходить поза шкірою, бо коли акул дуже багато, то трапляється таке, що над водою з'являється мішок з мерцем, і вони, зірвавши цей мішок з нього, розривають його на шматки.
Все це відбувається саме так, як я описав, але одну деталь я не зміг перевірити. Всі без винятку каторжани твердять, нібито акул приваблюють звуки дзвона на каплиці, в який б'ють, коли хтось помирає. Можна, мовляв, щодня приходити о шостій вечора на косу й не побачити жодної акули. Та коли на каплиці вдарить дзвін, у протоці враз з'являються акули, чекаючи мерця. Тому люди й гадають, що морські хижаки збираються тут на подзвін. Лишається тільки побажати, щоб я не став саме в такий спосіб ласим шматочком для акул. Якщо вже це має статися, то нехай краще вони роздеруть мене, коли я втікатиму з островів. Але померти від якоїсь недуги в камері й потрапити в зуби акулам я не хочу.
Завдяки друзям, які підкупили роздавачів їжі, я наїдаюся досхочу й почуваю себе добре. Від сьомої ранку до шостої вечора я без упину ходжу. А увечері незмінно одержую повний казанок квасолі, сочевиці, чини або рису з салом. І завжди з'їдаю все з апетитом. Утома від ходіння має свої переваги: мені вдається ніби роздвоюватись. Скажімо, вчорашній день я провів на луках біля села Фавра в департаменті Ардеш. Коли померла моя мати, я частенько їздив на кілька тижнів до тітки, материної сестри, що вчителювала в тому селі. Тож учора я побував подумки у каштанових гаях, де збирав гриби й чув, як мій маленький товариш, пасучи отару, кричав собаці завернути вівцю, котра відбилася від гурту, або вкусити козу, що надто швидко бігла. Навіть більше, я напився холодної води з джерела й відчув приємний лоскіт манюсіньких бульбашок, що торкалися мого носа. Отак майже по-справжньому знов пережити події п'ятнадцятирічної давності можна тільки в камері, далеко від гамору, в цілковитій тиші.
Я навіть бачу перед собою жовту сукню тітки Утіни. Чую шелест вітру в каштанових деревах, сухий стук каштана, коли він падає на тверду землю, і м'який – коли лягає на листяну ковдру. З високого дроку вибігає величезний вепр і так лякає мене, що я, не тямлячи себе, кидаюсь навтіки, розсипаючи назбирані гриби. Так я, ходячи по камері, провів цілий день у селі з тіткою та пастухом Жюльєном, своїм маленьким товаришем. Ніхто не може завадити мені поринути в такі ніжні, світлі й виразні марення, черпати з них спокій, украй потрібний для моєї змертвілої душі.
Для суспільства я перебуваю в одній з численних камер "Людожерки". Насправді ж я вкрав у нього один і провів його на луках Фавра, в каштановому лісі, навіть напився цілющої води з джерела, що називається Персик.
Минули перші шість місяців. Я пообіцяв собі відраховувати час по шість місяців і дотримав своєї обіцянки. Від сьогоднішнього ранку мені залишається сидіти ще п'ятнадцять разів по шість місяців. Тільки п'ятнадцять разів по шість місяців.
Можна ставити крапку. За ці півроку зі мною не сталося жодного прикрого випадку. На сніданок, обід і вечерю весь час дають те саме, однак я щоразу одержую чималу порцію, і моєму здоров'ю ніщо не загрожує. Довкола мене раз у раз трапляються самогубства, чимало в'язнів божеволіють, але їх, на щастя, відразу звідси забирають. Дуже тяжко чути цілими годинами й днями крики, нарікання і стогін. Я знайшов досить непоганий спосіб захищатися від цього, але тоді болять вуха. Щоб не чути отих жахливих зойків, я затикаю вуха милом. На жаль, мило роз'ятрює шкіру, і потім з вух день-два тече.
Уперше на каторзі я опустився до того, що звернувся до наглядача з проханням. Наглядач, який роздає суп, родом з Монтелімару, сусіднього з моїм кантону. Я познайомився з цим чоловіком на Руайялі й тепер попросив його принести трохи воску, щоб заліпити собі вуха й не чути зойку божевільних, поки їх заберуть звідси. Наступного дня наглядач приніс мені кульку воску завбільшки з горіх.
Я навчився поводитись із великими стоногами. За минулі півроку вони вкусили мене тільки раз. Тепер я, коли прокидаюсь, а по моєму голому тілу повзе стонога, спокійно лежу собі далі. Її лапки лоскочуть страшенно неприємно. Але якщо стоногу зловиш невдало, вона неодмінно тебе вкусить. Краще зачекати, поки вона сама злізе з тебе, а вже тоді розчавити її. На моїй цементній лаві завжди лежать два-три кусні хліба. Його запах приваблює стоніг, вони збираються на лаві, і там я їх убиваю.
Я мушу проганяти від себе невідчепну ідею, яка мене переслідує. Чому я не вбив Бебера Сельє того самого дня, коли в нас виникла підозра в його підступній ролі? Тож я безперестану сперечаюся сам з собою: чи мав я право вбити його? Потім роблю висновок: мета виправдовує засоби. Моєю метою було втекти, я мав ще докінчити роботу над плотом і сховати його в надійному місці. Втеча була для мене головним питанням. А що я знав про небезпеку, яку являв собою Сельє перед тим, як ми мали винести передостанню деталь, то я повинен був його порішити. А що, коли б я помилився, коли підозри були безпідставні? Я вбив би невинного. Який жах! Але то нелогічно ставити так питання, ти засуджений на довічну каторгу – навіть гірше, крім того, ти засуджений до восьмирічного ув'язнення в дисциплінарній в'язниці.
А що ти думав, пропащий сіромахо, з ким повелися, мов з суспільним покидьком? Хотілося б знати, чи ті дванадцять присяжних засідателів, що тебе судили, бодай раз запитували себе, чи вони добре вчинили, так суворо засудивши тебе. І чи той прокурор, щодо якого я ще й досі не вирішив, чим маю вирвати йому язика, хоч раз запитав себе, чи він не перегнув палицю у своїй звинувачувальній промові на суді.