Піднісши руку на знак мовчання, професор наказав мені покликати до кімнати інших. Вони навшпиньках зайшли всередину, зачинивши по собі двері, і стали в ногах ліжка, дивлячись на Міну. Здавалося, що Міна не бачить їх. Тишу перервав Ван Гелсінґ, який заговорив із низькою інтонацією в голосі, щоб не перервати плину її думок.
— Де ви? — спитав він, тримаючись нейтральної теми.
— Я не знаю. Сон не має місця, яке може назвати своїм.
На кілька хвилин запанувала тиша. Міна сиділа нерухомо, а професор стояв перед нею, прикипівши до жінки пильним поглядом. Решта з нас ледь насмілювалися дихати. В кімнаті ставало ясніше. Не відриваючи погляду від Міни, професор подав мені знак підняти гардини. Я так і зробив; здалося, що вже настав день: червоне проміння увірвалося до кімнати, і помешканням розлилося рожеве світло. Цієї ж миті професор заговорив знову:
— Де ви зараз?
Міна заговорила ніби уві сні, але в її словах був смисл, неначе вона передавала щось. Я вже чув, як вона говорила таким тоном, коли читала мені свої стенографічні записи:
— Я не знаю. Тут для мене все чуже.
— Що ви бачите?
— Я нічого не бачу. Тут темно.
— Що ви чуєте?
Я відчув напруження в голосі професорової пацієнтки.
— Плескіт води. Вона дзюркоче, хлюпотять маленькі хвилі. Я чую їх десь ззовні.
— Отже, ви на кораблі?
Ми всі перезирнулися, намагаючись хоч щось уторопати. Ми навіть боялися думати.
Відповідь прийшла незабаром:
— О так!
— Що ви ще чуєте?
— Кроки людей, які бігають в мене над головою; скриплять троси і щось гучно бряжчить, ніби пустили якірний барабан.
— Що ви робите?
— Я спокійно лежу. О, дуже спокійно. Це схоже на смерть! — її голос затих, і вона почала дихати глибоко, як уві сні, а розплющені очі склепилися знову.
В цей час зійшло сонце і наповнило світлом кімнату. Професор поклав руки на Міні плечі й ніжно вмостив її голову на подушку. Кілька секунд вона лежала, немов спляче дитя, а потім, глибоко вдихнувши, прокинулася і здивовано роззирнулася, побачивши нас навколо себе.
— Я говорила уві сні? — це все, що вона спитала. Однак, здавалося, вона і без слів розуміє ситуацію; хай там як, вона понад усе бажала знати, про що розповідала. Професор повторив для неї весь діалог, і вона сказала:
— Тоді не можна гаяти часу! Може, ще не пізно!
Містер Моріс і лорд Годалмінґ рушили до дверей, але голос професора повернув їх назад:
— Залишіться, друзі мої. То й корабель, де б він не був, уже підняв якір у вашому величезному лондонському порту. Який із кораблів саме той, що ми шукаємо? Дякувати Богові, ми знову маємо нитку, але куди вона нас заведе, ми не знаємо. Ми певною мірою були засліплені. Засліплені поведінкою того чоловіка. Озирнувшись назад, ми бачимо те, що мусили побачити попереду, якби ми взагалі мали змогу побачити те, що мусили побачити! Сумбурне речення, чи не так? Тепер ми знаємо, що було у графа на думці, коли він підібрав гроші, не зважаючи на небезпеку чи навіть смерть від ножа Джонатана, який люто накинувся на нього. Він замислив утечу. Вслухайтеся в мої слова: ВТЕЧУ! Він усвідомив, що в нього залишилася одна-єдина скриня із землею, а його самого жене гурт чоловіків, неначе собаки лисицю, і що в Лондоні немає для нього місця. Він повантажив свою останню скриню із землею на корабель і поїхав геть із країни. Він гадає, що втече, але ні! Ми переслідуватимемо його. Кусі-кусі, як каже наш друг Артур, коли пускає по сліду своїх мисливських псів! Наш старий лис — хитрий! Такий хитрий, що й ми маємо пуститися на хитрощі. Але я теж хитрий і, гадаю, хитріший за нього. Тим часом ми можемо звести дух і розслабитись, бо між нами зараз те, що граф не схоче перетнути, і не зможе, навіть якщо й захоче, аж поки корабель не торкнеться землі, й то за тихої води. Погляньте, сонце вже зійшло, а значить, увесь день до самого заходу сонця — наш. Давайте помиємося, одягнемося і поснідаємо, бо сніданок нам необхідний. Нарешті ми можемо спокійно поїсти, адже ми більше не перебуваємо з ним на одній землі.
Міна благально глянула на нього.
— Але навіщо його шукати, коли він поїхав геть? — спитала вона.
Професор відповів їй, тримаючи за руку і гладячи її:
— Поки що не питайте мене ні про що. Коли ми поснідаємо, я відповім на всі ваші запитання.
Більше він не сказав нічого, і ми розійшлися по своїх кімнатах, щоб перевдягнутися.
По сніданку Міна повторила своє запитання. Професор десь із хвилину серйозно дивився на неї, а потім із сумом відповів:
— Тому що, люба мадам Міно, зараз більше, ніж будь-коли, ми маємо знайти його, навіть якщо задля цього нам доведеться кинутися за ним у самісіньке пекло!
Міна зблідла і ледве чутно спитала:
— Чому?
— Тому що він може прожити віки, а ви — всього-на-всього смертна жінка. І відтоді, як він залишив свої відбитки на вашому горлі, треба боятися часу.
Я вчасно встиг її підхопити, бо вона знепритомніла.
Розділ 24
Фонографічний щоденник доктора Сьюарда
(надиктований Ван Гелсінґом)
Призначено для Джонатана Гаркера.
Залишайтеся тут із дорогою мадам Міною, а ми вирушимо на пошуки, якщо це так можна назвати, адже ми і так знаємо все, а шукатимемо лише підтвердження нашим здогадкам. Але ви сьогодні маєте залишитися й оберігати мадам Міну. Це ваш найголовніший і найсвятіший обов'язок. Сьогодні він тут не з'явиться.
Дозвольте мені розказати вам те, що знаємо ми вчотирьох, бо іншим я вже все розповів. Він, наш ворог, поїхав. Він повертається до свого замку в Трансільванії. Я добре знаю це, ніби прочитав вогняні літери на стіні, написані величною рукою. Він якимось чином підготувався до цього, і та остання скриня із землею була готова до завантаження на корабель. Задля цього він і підібрав гроші. Через це він так поспішав тоді, щоб ми не встигли схопити його до заходу сонця. Свою останню надію він покладав на те, що може сховатися в склепі бідолашної міс Люсі, яка, як він гадав, є такою ж самою, як він, отож тримає схованку відімкненою для нього. Коли ж його очікування не справдилися, він скористався своїм останнім засобом — останнім земляним лігвищем. Він розумний, дуже розумний! Він знає, що його грі кінець, і тому вирішив повернутися додому. Він знайшов корабель, який іде потрібним йому курсом, і вирушив на ньому.
Ми зараз їдемо з'ясувати, що це за корабель і який його маршрут. З'ясувавши це, ми повернемося і все вам розкажемо та підтримаємо вас і мадам Міну, давши вам нову надію: коли є місце для надії, що все скінчиться, значить іще не все втрачено. Цій жахливій істоті, яку ми переслідуємо, знадобилися тисячі років, щоб дістатися так далеко — аж до Лондона. А ми видворили її за один день, вивчивши її можливості. Для монстра все скінчилося, і він страждає через те, що зробили ми, але попри це він може завдати ще багато шкоди. Але ми сильні, кожен сам по собі, а всі разом ми ще сильніші. Отже, наберися духу, любий чоловіче мадам Міни. Ця битва лише розпочалась, але врешті-решт ми переможемо. Я в цьому переконаний так само, як і в тому, що Господь царює на небесах і спостерігає за своїми дітьми. Отож тримайтеся, поки ми повернемося.
Ван Гелсінґ.
Щоденник Джонатана Гаркера
4 жовтня
Коли Міна прослухала послання Ван Гелсінґа, записане на фонографі, то значно пожвавішала. Сама лише впевненість у тому, що граф перебуває поза межами країни, заспокоїла її. А спокій для неї означає силу. Щодо мене, то коли ми вже не стоїмо віч-на-віч із жахливою небезпекою, мені дедалі важче повірити у реальність усього пережитого. Навіть мої власні страшні пригоди у замку Дракули видаються напівзабутим сном зараз, коли я ніжуся тут в обіймах осіннього повітря і яскравого сонячного сяйва. На жаль, я надто скоро все забув. Коли я сидів, занурений у свої думки, мій погляд натрапив на червоний шрам на білосніжному чолі моєї бідолашної коханої. Поки шрам там, я мимоволі вірю в те, що пережите нами сталося насправді. Ми з Міною боїмося не діяти, тому ми заходилися передивлятися щоденники, знову і знову. І якимось чином, що більше ми усвідомлювали реальність, то менше болю і страху ми відчували; нам-бо відкрилася наша провідна мета. Міна каже, що, можливо, ми є інструментами в руках добра. Можливо, так воно і є. Я намагаюся думати так, як вона. Ми ще ніколи з нею не говорили про майбутнє. Ліпше зачекати, поки не побачимося з професором та рештою, коли вони повернуться зі своїх пошуків.
День минає набагато скоріше, ніж я розраховував. Зараз третя година.
Щоденник Міни Гаркер
5 жовтня, 17:00
Звіт про нашу зустріч.
Присутні: професор Ван Гелсінґ, лорд Годалмінґ, доктор Сьюард, містер Квінсі Моріс, Джонатан Гаркер, Міна Гаркер.
Доктор Ван Гелсінґ розповів про те, які кроки були зроблені за день, аби з'ясувати, на якому кораблі та яким курсом тікав граф Дракула.
— Як я зрозумів, Дракула хотів повернутися до Трансільванії, я відчував упевненість, що він має пливти через гирло Дунаю, тобто через Чорне море, тим самим шляхом, яким прибув. Omme ignotum pro magnifico.[31] З важким серцем ми почали з'ясовувати, який із кораблів вчора ввечері відплив у Чорне море. Граф вирушив на вітрильнику, бо мадам Міна сказала, що чує, як розпускають вітрила. Ми не знайшли його в списку відправлення кораблів у "Таймс", тому за порадою лорда Годалмінґа звернулися до контори Ллойда, де реєструють всі вітрильні судна, попри їхній розмір, і довідалися, що лише одне судно, яке вийшло під час відпливу, рушило до Чорного моря. Воно називається "Цариця Катерина" і відчалило з пристані в Дулітлі, взявши курс до Варни, а звідти попрямує до інших портів на Чорному морі, а потім піде по Дунаю. "Отже, — сказав я, — це і є корабель, на якому пливе граф". Потім ми подалися на пристань у Дулітл і знайшли якогось службовця. Від нього ми довідалися про маршрут "Цариці Катерини". Той чоловік виявився дуже люб'язним, попри те що спочатку лаявся, увесь червоний мов рак, і голосно кричав, але все одно він добрий хлопчина, бо потому як Квінсі дістав зі своєї кишені щось хрустке і згорнуте у трубочку, а той поклав це у маленький мішечок, добре сховавши його під одягом, службовець перетворився на нашого найкращого і найвідданішого слугу.