Катерина скинула маску, герцог д'Анжу залишився в своїй.
— Робив ти цієї ночі спостереження? — спитала Катерина.
— Так, пані, — сказав він. — І відповідь світил уже відкрила мені минуле. Той, про кого ви питаєте мене, має, як усі, хто народився під знаком рака, палке серце і непомірну гордість. Він могутній; прожив чверть віку; до цього часу мав від неба славу і багатство. Так, пані?
— Може, — сказала Катерина.
— Є у вас волосся і кров?
— Ось.
І Катерина подала ворожбитові жмут рудаво-білого волосся і маленьку пляшечку з кров'ю.
Рене взяв пляшечку, струснув її, щоб фібрин добре перемішався з серозною рідиною, і капнув на розпечену смугу чималу краплину цього рідкого м'яса, яке в ту ж мить закипіло і розбіглося фантастичними візерунками.
— О, пані, — скрикнув Рене, — я бачу, як він корчиться в страшних муках. Чуєте, як він волає, кличе на поміч! Бачите, як усе навкруги нього перетворюється в кров? Бачите, як навкруги його смертного ложа здіймаються чвари? Гляньте, ось списи, ось шпаги.
— Чи довго це буде? — спитала Катерина, тремтячи від невимовного хвилювання і зупиняючи руку Генріха д'Анжу, який, в своїй пожадливій цікавості, нахилився над жаровнею.
Рене наблизився до вівтаря і прочитав якусь кабалістичну молитву, вкладаючи в неї стільки запалу і благальності, що на скронях у нього надулися вени і з ним почалися ті пророцькі конвульсії та нервозне тремтіння, які охоплювали стародавніх піфій[103] на триногах і не покидали їх до самого смертного ложа.
Нарешті, він підвівся і заявив, що все готове, узяв в одну руку пляшку, в якій ще лишалося три чверті рідини, а в другу жмутик волосся, потім, наказавши Катерині розгорнути навмання книгу і зупинити погляд на першому місці, на яке впаде око, вилив на залізну смугу всю кров і кинув на жаровню все волосся, промовляючи кабалістичне заклинання, складене з гебрейських слів, значення яких він сам не розумів.
Зараз же герцог д'Анжу і Катерина побачили, ніби на залізній смузі простяглася біла постать, наче загорнутий у покривало труп.
Над цією постаттю схилилась друга постать, ніби постать жінки.
В той же час волосся швидко спалахнуло ясним і гострим полум'яним язиком.
— Один рік! — скрикнув Рене. — Тільки рік, і чоловік цей буде мертвий, і якась жінка плакатиме над ним сама. Проте, ні, там унизу, в кінці смуги, ще якась жінка, що ніби держить на руках дитину.
Катерина подивилась на сина і, здавалось, запитувала в нього, хто ці дві жінки.
Та ледве Рене скінчив, як сталева смуга стала білою; все поволі зникло.
Тоді Катерина розгорнула навмання книгу і прочитала голосом, в якому, не зважаючи на всю свою силу, не могла приховати тремтіння, такі вірші:
Той, хто усіх людей у трепеті держав,
Дочасно згинув сам, бо бачності не мав.
Кілька часу глибока мовчанка панувала навколо жаровні.
— А які ознаки на цей місяць для того, що ти знаєш? — спитала Катерина.
— Найкращі, як завжди, пані. Якщо доля переможе в боротьбі між богами, майбутнє, безперечно, сприятиме цій людині. Проте...
— Проте, що?
— Одна з зір, що складають його сузір'я, була під час моїх спостережень закрита чорною хмарою.
— А, — скрикнула Катерина, — чорною хмарою... Отже, є ще надія?
— Про кого говорите ви, пані? — спитав герцог д'Анжу.
Катерина відвела сина від жаровні і почала розмовляти з ним потихеньку.
Тим часом Рене став навколішки і при світі полум'я вилив на долоню останню краплину крові, що лишилась на дні пляшки.
— Дивна суперечність, — сказав він, — вона доводить цілковиту непевність свідчень простої науки, якою користуються грубі люди. На око кожного, крім мене, на око медика, вченого, самого Амбруаза Паре, ця кров така чиста, плодотворна, так сповнена гостроти і життєдайних соків, що обіцяє довгі роки життя тілу, з якого вийшла; а тим часом уся ця міць незабаром має зникнути, усе це життя менш як за рік повинно згаснути.
Катерина і Генріх д'Анжу повернулись і слухали.
Очі принца блищали крізь прорізи маски.
— Так, — сказав Рене, — звичайним ученим належить теперішнє, а нам — минуле і майбутнє.
— Отже, — сказала Катерина, — ви все таки думаєте, що він помре раніш як через рік?
— Це так само певне, як те, що ми троє живі і що ми теж колись будемо лежати в могилі.
— Проте, ви сказали, що кров чиста і плодотворна, сказали, що кров ця обіцяє довге життя?
— Так, коли б усе йшло звичайним порядком. Але хіба не можливий якийсь випадок...
— Ага, так, чуєте, — сказала Катерина Генріху, — якийсь випадок...
— Що ж, — сказав той, — ще більше рації мені залишитись.
— О, про це й не думайте, це річ неможлива.
Молодий чоловік, змінивши голос, сказав, звертаючись до Рене:
— Дякую, візьміть цей гаманець.
— Ходімо, граф, — сказала Катерина, умисно даючи йому цей титул, щоб збити здогади Рене.
І вони вийшли.
— О, мамо, ви бачите, — сказав Генріх, — випадок... А якщо випадок трапиться, мене не буде тут, я буду за чотириста льє від вас...
— Чотириста льє можна проїхати за тиждень, сину.
— Так, але чи пустять мене ці люди? Коли б я міг почекати, мамо!..
— Хто знає, — сказала Катерина, — чи випадок, про який говорить Рене, не є той самий, який учора поклав короля в постіль? Слухайте, сину, ідіть собі самі, а я піду хвірткою до Августинського монастиря: там дожидається мене мій почет. Ідіть, Генріх, ідіть та будьте обережні, не роздратуйте брата, якщо побачите його.
ХI. Признання
Перше, про що дізнався герцог д'Анжу, коли прибув до Лувра, була звістка, що урочистий вхід послів призначено через п'ять днів. Кравці та ювеліри дожидалися принца з розкішними вбраннями та пишними прикрасами, присланими йому королем.
Тим часом як він приміряв усе це з гнівом, від якого на очах його виступали сльози, Генріх Наварський милувався розкішним ізумрудним кольє, шпагою з золотою ручкою та коштовним перснем, що Карл прислав йому того ж ранку.
Д'Алансон щойно одержав листа і розпечатав його у себе в кімнаті, щоб прочитати на дозвіллі.
Коконна ж скрізь по Лувру розпитувався про свого друга. Справді, Коконна, як відомо, недуже здивувався, що Ла Моль не приходив цієї ночі, але на ранок відчув деяке занепокоєння і розпочав систематичні розшуки друга; спершу він пішов до готелю "À la Belle-Étoile" звідти на вулицю Клош-Персе, з вулиці Клош-Персе на вулицю Тізон, з вулиці Тізон на міст Сен-Мішель, нарешті з мосту Сен-Мішель до Лувра.
Розпитування свої він провадив надто оригінально і настирливо, — знаючи ексцентричну вдачу Коконна, це легко собі уявити, — і з цього приводу у нього вийшли з трьома придворними сеньйорами суперечки, які закінчилися, по моді того часу, дуелями. Коконна поставився до цих поєдинків дуже сумлінно, як він звичайно ставився до таких речей; з своїх супротивників одного він убив, а двох поранив, примовляючи:
— Бідний Ла Моль, він так добре знав латину!
З цього приводу останній його противник, барон де Буассе, падаючи поранений, сказав:
— Ах, ради неба, Коконна, будьте різноманітніші, скажіть, що він знав грецьку мову, абощо!
Нарешті, чутка про події в коридорі рознеслася по Лувру. Коконна дуже засмутився, бо в першу хвилину подумав, що всі ці королі та принци вбили його друга і вкинули в якусь підземну темницю.
Він дізнався, що д'Алансон теж брав участь у справі, і, не зважаючи на його сан, як принца крові, пішов вимагати пояснень, наче у простого дворянина.
Д'Алансон спершу відчув велике бажання виставити за двері нахабу, що насмілився вимагати у нього звіту про його вчинки, але Коконна говорив таким уривчастим тоном, очі його так виблискували, чутка про три дуелі, які він мав протягом двадцяти чотирьох годин, піднесла п'ємонтця так високо, що герцог роздумав і, замість піддатися першому враженню, відповів своєму дворянинові з милою усмішкою:
— Любий Коконна, справді, король був розгніваний, що його вдарили срібним кухлем у плече, герцог д'Анжу незадоволений, що його скупали в апельсиновому компоті, герцог де Гіз ображений, що йому кинули в обличчя четвертину дичини, і вони збирались убити пана де Ла Моля, але один друг вашого друга відвернув від нього небезпеку. Затію цю покинули, даю вам слово принца.
— Ах, — сказав Коконна, зітхнувши від цього запевнення, як ковальський міх, — чорт візьми, монсеньйор, це добре, і я хотів би знати, хто цей друг, щоб подякувати йому.
Пан д'Алансон не відповів нічого, але посміхнувся ще приємніше, ніж уперше, і це дало зрозуміти Коконна, що той друг був не хто інший, як сам принц.
— Ну, монсеньйор, — сказав він, — ви були такі ласкаві, що розповіли мені про початок цієї історії, не відмовте ж розказати і про кінець. Його хотіли вбити, але не вбили, кажете ви. То що ж з ним зробили? Кажіть, я досить мужній і зумію перенести тяжку звістку. Його закинули кудись у підземелля, так? Тим краще, він стане обачніший. Він не хотів слухатись моїх порад. До того ж, його можна й витягти звідти, чорт візьми! Каміння не твердіше за все на світі.
Д'Алансон похитав головою.
— Гірше, відважний мій Коконна, — сказав він, — твій друг після цієї пригоди зник, і де він тепер — невідомо.
— Чорт візьми! — скрикнув п'ємонтець, бліднучи знову. — Я знайду його, хоч би він опинився в пеклі.
— Слухай, — сказав д'Алансон, що теж, як і Коконна, але з зовсім інших мотивів, мав велике бажання довідатись, де був Ла Моль, — я дам тобі дружню пораду.
— Дайте, монсеньйор, дайте, — сказав Коконна.
— Піди до королеви Маргарити, вона повинна знати, що сталося з тим, кого ти оплакуєш.
— Коли ваша високість дозволите мені признатись, — сказав Коконна, — я вже думав про це, та не смів зробити, бо, крім того, що я почуваю до пані Маргарити таку пошану, що й сказать не вмію, я боявся застати її в сльозах. Але коли ваша високість запевняєте мене, що Ла Моль живий і що її величність повинна знати, де він, то я наберуся сміливості й піду до неї.
— Піди, друже, піди, — сказав герцог Франсуа, — і коли матимеш про нього відомості, скажеш і мені, бо я, кажучи по правді, не менш від тебе турбуюсь. Тільки знаєш що, Коконна...
— Що?
— Не кажи, що це я тебе справив, бо тоді ти можеш не довідатись нічого.
— Монсеньйор, — сказав Коконна, — з тієї хвилини, коли ваша високість сказали мені, що це мусить бути секретом, я буду німий, як риба або як королева-мати.
— Добрий принц, чудесний принц, великодушний принц, — мурмотів Коконна, ідучи до королеви Наварської.
Маргарита дожидалася Коконна, бо чутка про його розпач дійшла й до неї, і, довідавшись, якими подвигами виявив він свій розпач, вона майже простила Коконна трохи грубе поводження його з її подругою герцогинею де Невер, з якою п'ємонтець уже днів два чи три тому посварився.