І не тільки тому, що сама зістарілася, а й через те, що будинок старів з дня на день. Стіни вкрилися ніжним мохом, двір поріс травою, під натиском бур'янів цементна підлога в ґалереї порозтріскувалася й крізь шпари попробивалися ті самі жовтенькі квіточки, які мало не сто років тому Урсула виявила в склянці, де лежала Мелькіадесова вставна щелепа. Не маючи ні часу, ні снаги опиратися несамовитому натискові природи, Санта Софія де ла П'єдад проводила цілісінькі дні по спальнях, полохаючи ящірок, котрі вночі верталися знову. Якось уранці вона зауважила, що руді мурахи залишили переточений ними фундамент, перейшли через сад, забралися на ґалерею, де висохлі беґонії набули землистого відтінку, й проникли в глиб будинку. Санта Софія де ла П'єдад спробувала винищити їх, спершу послуговуючись просто мітлою, потім отрутами й урешті — негашеним вапном, але все було марно: наступного дня руді мурахи налазили знову, напосідливі й непереможні. Фернанда, яка тільки те й робила, що писала листи своїм дітям, не усвідомлювала нестримного натиску руйнації, і Санта Софії де ла П'єдад доводилося битися самій; вона воювала з бур'янами, не пропускаючи їх на кухню, змітала зі стін хащі павутиння, яке за кілька годин з'являлося знову, вишкрібала мурахів-деревоточців із їхніх нір. Та коли вона помітила, що пил та павутина проникли навіть до Мелькіадесової кімнати, хоча вона підмітала й прибирала її тричі на день, і що, незважаючи на її розпачливі зусилля зберегти чистоту, кімната чимдалі більше набуває того брудного й жалюгідного вигляду, який пророчо спостерегли тільки двоє людей — полковник Ауреліано Буендіа і молодий офіцер, — вона визнала себе переможеною. Тоді Санта Софія де ла П'єдад надягла поношену вихідну сукню, старі Урсулині черевики, прості панчохи — подарунок Амаранти Урсули — й зав'язала у вузлик дві або три свої останні переміни білизни.
— Мені вже більше несила, — сказала вона Ауреліано.
— Цей будинок завеликий для моїх бідних кісток.
Ауреліано спитав, куди ж вона піде, і стара невизначено махнула рукою, ніби не мала ані найменшого уявлення про свою дальшу долю. Все ж вона сказала, що збирається прожити свої останні роки в двоюрідної сестри, яка мешкає в Ріоачі. Але ці слова звучали непереконливо. Від часу смерті своїх батьків Санта Софія де ла П'єдад ні з ким у Макондо не підтримувала зв'язків, нізвідки не одержувала ні листів, ні посилок і жодного разу не казала, що в неї є родичі. Ауреліано віддав їй чотирнадцять золотих рибок, бо вона збиралася піти геть зі своїм єдиним статком — одним песо і двадцятьма п'ятьма сентаво. Ауреліано спостерігав з вікна, як вона, горблячись під тягарем років і волочачи ноги, повільно перейшла двір із клуночком у руках, як стромила руку в отвір у хвіртці й опустила за собою клямку. І більше він ніколи її не бачив і нічого про неї не чув.
Дізнавшись про те, що Санта Софія де ла П'єдад пішла з дому, Фернанда цілий день торочила якісь дурниці, вона перерила всі скрині, комоди й шафи, перебрала одну за одною всі речі й нарешті пересвідчилася, що свекруха нічого не взяла. Потім попекла собі пальці, спробувавши уперше в житті розпалити піч, і змушена була просити Ауреліано зробити їй таку ласку й показати, як варити каву. З часом саме йому й довелося взяти на себе всі кухонні справи. Вставши з постелі, Фернанда знаходила сніданок уже на столі, поснідавши, верталася до спальні й знову з'являлася тільки в обідню годину, щоб узяти їжу, залишену їй Ауреліано в печі на ще теплому приску, віднести до їдальні й з'їсти, поважно сидячи між двома канделябрами за накритим полотняною скатертиною столом, обабіч якого стояло п'ятнадцять порожніх стільців. Навіть зоставшися у будинку вдвох, Ауреліано й Фернанда далі жили, замкнувшись кожне в своїй неподіленій самотності. Вони прибирали тільки свої спальні, а решту кімнат обволікало павутиння, воно обсновувало стіни, товстим шаром вкривало балки. Саме в цю пору у Фернанди склалося таке враження, ніби в кімнатах позаводилися домовики. Речі, а надто такі, без яких важко обійтися бодай один день, ніби набули здатності пересуватися з місця на місце. Фернанда кілька годин поспіль могла шукати ножиці, хоч була цілком упевнена, що поклала їх на ліжко, і, тільки перевернувши все, знаходила ножиці на полиці в кухні, хоч їй здавалося, що вона не зазирала туди щонайменше чотири дні. То раптом із шухляди зникали виделки, а назавтра шість виделок валялося на вівтарі, а три стирчали з умивальника. Речі ніби гралися в піжмурки, і ці витівки особливо дратували Фернанду, коли вона сідала писати листи. Чорнильниця, щойно поставлена праворуч, переміщалася ліворуч, прес-пап'є зовсім зникало зі столу, а через три дні Фернанда виявляла його в себе під подушкою, сторінки листа до Хосе Аркадіо потрапляли в конверт для листа до Амаранти Урсули, і Фернанда весь час жила в тривозі, що переплутає конверти, як це не раз і бувало. Якось у неї пропала ручка з пером. Минуло п'ятнадцять днів, і цю ручку приніс поштар: виявивши її у себе в кишені, він довго носив з будинку в будинок, розшукуючи хазяїна. Спочатку Фернанда думала, що всі ці зникнення, як і пропажа бандажів, — справа рук невидимих цілителів, і навіть почала писати їм листа з проханням дати їй спокій, та невідкладна потреба змусила її урвати листа на півслові, а коли вона повернулася до кімнати, лист зник, та й сама Фернанда вже забула про свій намір написати його. Якийсь час вона підозрювала Ауреліано. Почала стежити за ним, підкидаючи різні речі на його дорозі, сподіваючись упіймати хлопця, коли він перекладатиме їх з місця на місце, але невдовзі переконалася, що Ауреліано виходить із Мелькіадесової кімнати тільки на кухню та до вбиральні й що він людина, не здатна до жартів. Тож Фернанда й дійшла висновку, що все це — витівки домовиків, і вирішила закріпити кожну річ на тому місці, де їй належить бути. Довгими шворками вона поприв'язувала ножиці до узголів'я ліжка, коробочку з перами і прес-пап'є — до ніжки столу, а чорнильницю приліпила клеєм до стільниці праворуч від того місця, де звичайно клала папір. Проте їй не вдалося досягти бажаних наслідків, бо тільки-но вона сідала шити, як через дві-три години вже не могла дотягтися до ножиць, немовби домовики вкоротили шворку, на якій вони трималися. Те саме діялося й зі шворкою, що була прив'язана до прес-пап'є, навіть з рукою Фернанди, бо, пописавши якийсь час листа, вона вже не могла дістати до чорнильниці. Ні Амаранта Урсула в Брюсселі, ні Хосе Аркадіо в Римі нічого не знали про материні прикрощі. Вона писала дітям, що цілком щаслива, та й справді була щаслива саме тому, що почувала себе вільною від усіх обов'язків, немовби знов повернулася до батьківської оселі, де їй не доводилося стикатися з повсякденними дрібницями, адже всі ті дрібні проблеми було вирішено заздалегідь — в уяві. Нескінченне писання листів спричинилося до того, що Фернанда втратила відчуття часу, особливо це стало помітно після того, як пішла геть Санта Софія де ла П'єдад. Фернанда звикла вести рахунок днів, місяців, років, беручи за точки відліку передбачувані дати повернення дітей. Та коли син і дочка почали раз у раз відкладати свій приїзд, дати змішалися, терміни попереплутувалися і дні перестали різнитися між собою, пропало навіть відчуття, що вони минають. Ці відстрочки не дратували Фернанду, навпаки, вони викликали в неї глибоке вдоволення. Навіть коли Хосе Аркадіо повідомив, що сподівається закінчити курс вищої теології й узятися за вивчення дипломатії, вона не засмутилася, хоча кілька років тому він уже писав, що перебуває напередодні прийняття обітниці: вона знала, які високі й стрімкі кручені сходи, що ведуть до престолу святого Петра. Фернанда була просто в захваті від повідомлення, які іншим видались би звичайнісінькими, — скажімо, повідомлення сина про те, що він уже бачив Папу. Коли дочка написала їй, що зможе продовжити навчання в Брюсселі довше встановленого терміну, бо ж завдяки своїм блискучим успіхам вона дістала пільги, яких батько не міг завбачити при своїх розрахунках, Фернанда навіть зраділа.
Понад три роки минуло від того дня, коли Санта Софія де ла П'єдад принесла Ауреліано підручник санскриту, і лише тепер йому вдалося перекласти перший аркуш пергаментів. Він здійснив велетенську роботу, і все ж зробив тільки перший крок на шляху, що його довжину годі було виміряти, бо іспанський переклад іще не розкривав сенсу: це були зашифровані вірші. Ауреліано не мав вихідних даних, щоб знайти ключ до шифру, але, згадавши Мелькіадесові слова про крамничку вченого каталонця, де є книжки, які дозволяють проникнути в глибокий зміст пергаментів, вирішив поговорити з Фернандою й попросити дозволу вийти на пошуки. В кімнаті, заваленій купами сміття, що виростали з запаморочливою швидкістю й уже заповнили майже весь вільний простір, Ауреліано добирав слова для цієї розмови, складав найпереконливішу форму звертання, передбачав найсприятливіші обставини, але при зустрічах із Фернандою на кухні, коли вона виймала їжу з печі, — а іншої можливості зустрітися з нею він не мав, — заздалегідь обмірковане прохання застрягало в горлі, і в хлопця пропадав голос. Уперше він став вистежувати Фернанду. Прислухався до її кроків у спальні. Слухав, як вона відчиняє двері, щоб забрати в поштаря листи від дітей і віддати йому свої, до пізньої ночі чув тверде несамовите скрипіння пера об папір, поки нарешті клацав вимикач і Фернанда бурмотіла в темряві молитви. І тільки тоді Ауреліано засинав, вірячи, що наступний день подарує йому сподівану нагоду. Він так надіявся дістати дозвіл, що якось уранці обстриг собі волосся, яке вже відросло до плечей, поголив віхтювату бороду, натяг на себе вузькі штани та невідомо від кого успадковану сорочку з пристібним коміром, подався на кухню й став чекати, коли Фернанда прийде по їжу. Але перед ним постала не та жінка, яку він доти зустрічав щодня, — жінка з гордо піднятою головою й твердою ходою, — а стара баба якоїсь надприродної краси, в пожовклій горностаєвій мантії та позолоченій картонній короні на голові; вигляд у неї був такий млосний, ніби вона перед тим довго плакала потайки.