Благаю вас, не йдіть туди. Завтра можете розпитувати, якщо вже так вам кортить, та цього разу я вас нізащо не пущу.
Франц і далі наполягав.
– Ні, ні, – сказала вона, підводячись, – я їду вже; мені не можна залишатися до кінця вистави; невже ви будете такі нечемні, що відмовите мені у вашому товаристві?
Францові нічого не залишалося, як узяти капелюха, відчинити двері ложі й подати графині руку, що він і зробив.
Графиня справді була дуже схвильована, та й сам Франц не міг позбутися забобонного трепету, тим паче що графиня лише піддалася несвідомому страхові, а його враження посилювалося спогадами.
Допомагаючи їй сісти до ридвана, він відчув, що вона вся тремтить.
Він провів її додому; ніяких гостей у неї не було, і ніхто її не чекав; він сказав, що вона обманула його.
– Мені й справді недобре, – сказала вона, – і я хочу побути сама; зустріч із цим чоловіком геть засмутила мене.
Франц пробував засміятися.
– Не смійтеся, – сказала графиня, – та вам і не смішно зовсім. І пообіцяйте мені...
– Що?
– Спершу присягніться.
– Обіцяю виконати все, що завгодно, тільки не відмовитися від спроби дізнатися, хто цей чоловік. Із певних причин, про які я не можу казати, я повинен дізнатися, хто він, звідки і куди прямує.
– Звідки він, я не знаю, та куди прямує, можу вам сказати: простісінько в пекло.
– Повернімося до обіцянки, яку ви хотіли взяти у мене, графине, – сказав Франц.
– Ох, справді; їдьте просто в готель і сьогодні не намагайтеся зустрітися з цим чоловіком. Існує якийсь зв'язок поміж тими, з ким розлучаєшся, і з ким зустрічаєшся. Не будьте посередником поміж мною і цим чоловіком. Завтра ганяйтеся за ним, скільки захочете, та ніколи не знайомте мене з ним, якщо не хочете, щоб я померла зі страху. Тепер прощавайте, постарайтеся заснути, а я знаю, що й повік не зведу до ранку.
На цім графиня розлучилася із Францом, що так і не втямив, пожартувала вона з ним чи й справді перелякалася.
Повернувшись до готелю, Франц застав Альбера в халаті й у хатніх штанах – він зручно розсівся у фотелі із сигарою в зубах.
– А, це ви, – сказав він. – Не думав, що побачу вас раніше завтрашнього ранку.
– Послухайте, Альбере, – відказав Франц, – я радий, що трапилася нагода довести вам раз і назавжди, що у нас дуже хибне уявлення про італійок, хоч, як на мене, ваші любовні невдачі мали б трохи нагнати вам розуму.
– А що ж тут удієш? Дідько їх знає, цих жінок! Беруть тебе за руку, тиснуть її, перешіптуються з тобою, змушують тебе проводити їх; десятої частки таких загравань вистачило б, щоб парижанка згубила своє добре ім'я.
– У тім і річ. Їм нема чого приховувати; вони живуть у своїй прекрасній країні, де звучить "si", як писав Данте, не ховаючись, під яскравим сонцем. Тож вони не знають манірності. Та й ви ж самі бачили, графиня перелякалася.
– Кого? Того шановного добродія, що сидів напроти нас із гожою грекинею? Мені самому кортіло дізнатися, хто вони, і я навмисне зіткнувся з ними в коридорі. Не можу втямити, де ви взяли всю ту чортівню! Це гарний чоловік, пречудово вбраний, здається, для нього шиє наш Блен або Юмані. Він трохи блідий, це правда; та ви ж знаєте, що блідість – ознака шляхетності.
Франц усміхнувся: Альбер думав собі, що в нього дуже блідий колір обличчя.
– Я й сам певен, – сказав йому Франц, – що страх графині перед цим чоловіком – просто фантазія. Він щось казав?
– Казав, та тільки новогрецькою. Я здогадався про це з кількох спотворених грецьких слів. Мушу вам сказати, любий мій, що в коледжі я дуже добре знав грецьку.
– То він балакав новогрецькою?
– Напевне.
– Можна не сумніватися, – прошепотів Франц, – таки це він.
– Що ви кажете?
– Нічого. Що ви тут робили?
– Готував вам сюрприз.
– Який?
– Ви знаєте, що колясу роздобути неможливо.
– Ще б пак! Ми зробили все, що можна було, і нічого не роздобули.
– Мені спала на думку блискуча ідея.
Франц недовірливо глянув на Альбера.
– Любий мій, – сказав Альбер, – ви так зиркнули на мене, що мені хочеться вимагати від вас сатисфакції.
– Я ладен її вам дати, якщо ваша ідея справді така добра, як ви оце кажете.
– То слухайте.
– Слухаю.
– Колясу роздобути не можна?
– Не можна.
– Коней теж?
– Теж.
– Але можна роздобути воза?
– Можливо.
– І паровицю волів?
– Еге ж.
– Так ось, любий мій! Оце нам і треба. Я загадаю прикрасити воза, ми вберемося неаполітанськими женцями і натурально зобразимо славетну картину Леопольда Робера. Якщо, для більшої схожості, графиня погодиться вбратися селянкою з Пуццоле чи Сорренте, маскарад буде ще більше вдалий; вона така гарна, що її візьмуть за оригінал "Жінки з немовлям".
– Їй-богу, – вигукнув Франц, – цього разу ви маєте рацію, і це справді непогана думка.
– І найпатріотичніша, бо воскресить часи наших королів-ледарів! Ага, панове римляни, ви гадали, ми будемо вештатися вашими вулицями пішки, мов якісь лаццароні, лише тому, що у вас бракує коляс і коней! Ну, то ми їх винайдемо!
– І ви вже поділилися з кимось цим геніальним винаходом?
– Із нашим господарем. Повернувшись із театру, я погукав його сюди і виклав йому наші бажання. Він запевняє, що це дуже легко, я хотів, щоб волам позолотили роги, та він каже, що на це потрібно три дні, то нам доведеться відмовитися від цієї розкоші.
– А де він?
– Хто?
– Господар.
– Пішов шукати воза. Завтра, може, буде запізно.
– То він дасть нам відповідь ще сьогодні?
– Я чекаю на нього.
Цієї миті двері прохилилися, і в щілині з'явилася голова маестро Пастріні.
– Permesso?[37] – поспитався він.
– Авжеж, можна, – вигукнув Франц.
– Та й що? – запитав Франц. – Знайшли ви воза й волів?
– Я ліпше знайшов, – відказав господар, вочевидь задоволений собою.
– Ох, стережіться, любий господарю, – сказав Альбер, – добра від добра не шукають.
– Ваша ясновельможність може звіритися на мене, – самовпевнено відказав господар.
– Але в чому ж усе-таки річ? – запитав Франц.
– Ви знаєте, що граф Монте-Крісто мешкає разом із вами на тому самому майданчику?
– Як же ж нам не знати цього, – сказав Альбер, – це через нього ми живемо в тісноті, мов два студенти з Латинського кварталу.
– Він дізнався про вашу халепу і пропонує вам два місця у своїй колясі й два місця у вікнах, які він найняв у палаццо Росполі.
Альбер із Францом перезирнулися.
– Та чи можемо ми пристати на пропозицію людини, якої геть не знаємо... – відказав Альбер.
– Хто він такий, цей граф Монте-Крісто? – запитав Франц.
– Сицилійський або мальтійський можновладець, до ладу й не знаю, та знатний, мов Борґезе, і багатий, мов золота копальня.
– Мені здається, – сказав Франц Альберові, – що, як вірити маестро Пастріні, така людина, як цей граф, міг би запросити нас інакше, ніж...
Цієї миті у двері постукали.
– Увійдіть, – сказав Франц.
Лакей у чепурній лівреї зупинився на порозі.
– Від графа Монте-Крісто баронові Францу Д'Епіне і віконтові Альберу де Морсеру, – виголосив він.
І він простягнув господареві дві візитні картки, а той передав їх юнакам.
– Граф Монте-Крісто, – провадив лакей, – просить вас дозволити йому як сусідові одвідати вас завтра вранці; він хотів би запитати у вас, о котрій годині ви зможете прийняти його.
– Нічого закинути, – прошепотів Альбер Францові, – усе зроблено як слід.
– Передайте графові, – відказав Франц, – що ми самі будемо мати честь прийти до нього з першим візитом.
Лакей вийшов.
– Змагання з чемності, – сказав Альбер, – правда ваша, маестро Пастріні, ваш граф Монте-Крісто дуже вихований чоловік.
– То ви погоджуєтеся на його пропозицію? – запитав маестро Пастріні.
– Авжеж, – відказав Альбер, – та, зізнаюся, мені жаль нашого воза; і якби вікно в палаццо Росполі не винагородило нас за цю втрату, то я, либонь, таки тримався б мого попереднього наміру. Як ви гадаєте, Франце?
– Зізнаюся, мене теж спокусило тільки вікно в палаццо Росполі, – відказав Франц.
Пропонування двох місць біля вікна в палаццо Росполі нагадало Францові про підслухану ним у Колізеї розмову поміж незнайомцем і транстеверинцем. Якщо чоловік у киреї, як припускав Франц, був тією самою особою, чия поява у театрі Арджентіна так зацікавила його, то він, звісно ж, його побачить, і тоді ніщо не завадить йому задовольнити цікавість.
Заснув Франц пізно. Думки про незнайомця й очікування ранку хвилювали його. Авжеж, уранці все мало з'ясуватися; цього разу таємничий господар з острова Монте-Крісто вже не міг утекти від нього, якщо тільки він не володів перснем Гігеса і, завдяки тому перстеню, здатністю ставати невидимцем.
Коли Франц прокинувся, не було ще й восьмої.
Альбер не мав причини нетерпляче очікувати ранку, то міцно спав.
Франц послав по господаря. Той з'явився до нього і вклонився зі звичною запобігливістю.
– Маестро Пастріні, – сказав Франц, – якщо не помиляюся, сьогодні когось мають стратити?
– Так, ваша ясновельможносте, але якщо хочете, щоб я дістав вам вікно, то тепер уже запізно.
– Ні, – заперечив Франц, – утім, якби я дуже хотів би побачити це видовище, то, певне, знайшов би місце на пагорбі Пінчо.
– О, гадаю, ваша милість не захотіла б мішатися з простолюдом, що завжди юрмиться на Пінчо.
– Напевне, я не піду, – сказав Франц, – та мені хотілося б мати певні відомості.
– Які?
– Про кількість засуджених, про їхні імена і спосіб страти.
– Нема нічого легшого, ваша ясновельможносте. Мені якраз принесли tavolette.
– А що таке tavolette?
– Це дерев'яні дощечки, що розвішуються на вулицях напередодні страти: на них наклеєні імена злочинців, їхні злочини і спосіб страти. Це своєрідне прохання до віруючих помолитися Богові, щоб він послав тим винуватцям щире каяття.
– І вам приносять оті tavolette, щоб ви долучили ваші молитви до молитов віруючих? – недовірливо запитав Франц.
– Ні, ваша ясновельможносте, я домовився з розклеювачем афіш, і він приносить їх мені так само, як приносить театральні афіші, щоб мої гості були обізнані, якби хтось із них захотів бути присутнім від час виконання вироку.
– Ви такі люб'язні, – сказав Франц.
– Можу сказати, – з усмішкою мовив маестро Пастріні, – я роблю все, що можу, для зручності шляхетних чужоземців, що вшановують мене своєю довірою.
– Бачу, любий господарю, і всі будуть розповідати про це, будьте певні. А тепер мені хотілося б прочитати одну з цих дощечок.
– Зараз, – сказав господар і відчинив двері, – я звелів, щоб одну повісили на сходовому майданчику.
Він вийшов із кімнати, зняв із цвяха таволетту і приніс її Францові.
Ось дослівний переклад тієї смертної об'яви:
"Цим доводимо до загального відома, що у вівторок, 22 лютого, першого дня карнавалу, за вироком верховного суду, на П'яцца-дель-Пополо зазнають кари на смерть: Андреа Рондоло, засуджений за вбивство вельмишановного і високоповажного дона Чезаре Торліні, каноніка церкви святого Івана Лютеранського, і Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі, викритого у спільництві з мерзенним розбійником Луїджі Вампою і членами його ватаги.
Першого буде mazzolato.
Другого буде decapitato.
Просимо побожні душі благати Господа про дарування щирого каяття цим двом нещасним злочинцям".
Це й було те, що чув Франц два дні тому поміж руїнами Колізею, у програмі не сталося ніяких змін: імена засуджених, їхні злочини, спосіб страти – усе було таке саме.
Тож транстеверинцем був, либонь, сам Луїджі Вампа, а чоловік у киреї – то був Синдбад-Мореплавець, що і в Римі, як і Порто-Веккіо і Тунісі, провадив свою філантропічну діяльність.
Тим часом вибило дев'яту годину, і Франц хотів уже будити Альбера, коли ж той, на превеликий його подив, раптом вийшов зі спальні, причому був навіть добре вбраний.