Судити людину, яку вони самі ж і вбили! До такого не додумався навіть Сталін, який влаштував геноцид власного народу. Однак у березні 2013 року Путін вчинив саме так.
Своїм нововведенням Путін увійшов в історію. Востаннє судовий процес проти мертвої людини відбувся в Європі 897 року, коли римська церква, викопавши тіло папи Формоза із землі, віддала його під суд, після чого, відрубавши пальці, скинула в Тибр.
Список паскудств на цьому не вичерпувався. За кілька днів до початку судилища на телеканалі "НТВ" почали активно рекламувати годинний "документальний" фільм під назвою "Список Браудера", який поставили в прайм-тайм.
Я не став дивитися його в прямому ефірі, але пізніше мені зателефонував Володимир і коротко виклав суть: "Білле, це суто параноїдальні фантазії".
Мало того, що в цьому фільмі мене й Сергія звинувачували в ухиленні від сплати податків, то ще й визнали винним у девальвації рубля 1998 року, крадіжці 4,8 мільярда доларів позики МВФ Росії, вбивстві мого ділового партнера — Едмонда Сафри, роботі на британську розвідку MІ6, а також у тому, що саме я вбив Сергія Магнітського в СІЗО "Матроська тиша".
Порожня клітка, яку ретельно охороняють, у залі суду для нас із Сергієм. На підставі сфабрикованих звинувачень в ухиленні від сплати податків Сергію винесли вирок посмертно, а мені заочно. Міжнародна спільнота засудила цей показовий процес (© Andrey Smirnov/AFP/Getty Images)
Я б, може, і засмутився, але фальсифікація вийшла настільки незграбною, що навряд чи глядачі повірили хоч єдиному слову. Утім, "вірогідність" не мала для російської влади жодного значення. Усе, що вони робили, зводилося до шаблонів і було взято з давно відпрацьованого сценарію, який вони не втомлювалися застосовувати. Та ж команда "НТВ" після переобрання Путіна 2012 року змонтувала схожий "документальний" фільм, намагаючись очорнити рух протесту та ще один — про відому панк-рок-групу "Пуссі райот". Трансляція цих "шедеврів" супроводжувала переслідування й арешти людей, про яких там йшлося.
Слухання в нашій справі розпочали 11 березня у Тверському суді. Головував суддя Ігор Алісов. Ні сім'я Магнітського, ні я не брали участі в цьому процесі, тому суд призначив нам державних захисників проти нашої волі. Коли адвокати за призначенням усвідомили, з чим їм доведеться мати справу, обидва заявили про самовідведення, але їм погрожували позбавленням адвокатського статусу.
Усі західні уряди, парламенти, засоби масової інформації та правозахисні організації розглядали те, що відбувалося, як обурливе зневажання основ правосуддя. Початок слухання здивував усіх — прокурор кілька годин поспіль щось бубонів перед порожньою кліткою.
Усіх дивувало, навіщо це знадобилося Путіну. Міжнародному іміджу Росії було завдано колосальної шкоди, а вигода від витівки здавалася невеликою. Ніхто не сумнівався, що я не потраплю в російську в'язницю після закінчення процесу, а Сергія вже не було серед живих.
Але своя збочена логіка в цьому все ж таки була. У маренні Путіна, отримавши судовий вирок проти нас із Сергієм, його емісари могли потім звертатися до європейських держав, які розглядали власні версії Закону Магнітського, і ганьбити їх запитанням: "Як можна ухвалювати законодавчий акт, названий ім'ям злочинця, якого засудив російський суд? Як можна слухати його захисника, засудженого за той самий злочин?"
Незручні деталі про те, що Сергія вбили в СІЗО три роки тому, після викриття багатомільярдної корупції у вищих ешелонах державної влади, Путін просто не брав до уваги.
Десь посередині судового процесу виникла затримка, коли обидва державні захисники на знак протесту просто перестали з'являтися в суді.
Я не знав, що й думати. Оскільки результат цієї вистави був заздалегідь відомий і його контролював особисто Путін, навряд чи адвокати діяли своєю волею. Я почав думати, що Путін таким способом намагається витончено піти з цього ганебного шоу, яке сам ініціював.
Але ні, він не збирався відступати, а навпаки, підняв ставки. 22 квітня російська влада оголосила мене в розшук, звинувативши в новій сфабрикованій справі.
Хай як драматично це звучало, і як би на це не розраховував Кремль, мене це не вивело з рівноваги. У Великій Британії мене б нізащо не заарештували, оскільки британський уряд уже визнав російський процес нелегітимним і відхилив запити російських органів. Я не можу собі уявити, що цивілізована країна вчинить інакше, тому, попри настирливий шум російської влади, продовжив займатися правозахисною діяльністю.
У середині травня мене запросили виступити з промовою на Форумі свободи, що проходив в Осло — своєрідному Давосі правозахисного руху. У день заходу, коли я ось-ось мав вийти на сцену перед аудиторією в триста осіб, глянув на смартфон і побачив термінове повідомлення від помічниці із позначкою "Інтерпол". Я прочитав: "Білле, з нами щойно зв'язався N. Він отримав орієнтування Інтерполу про ваш арешт! Документ у додатку. Терміново телефонуйте в офіс!"
Відкривши PDF-файл, я переконався, що російська влада таки звернулася в Інтерпол.
Буквально за кілька секунд мене запросили на сцену. Я змусив себе посміхнутися й наступні десять хвилин, як багато разів до цього, розповідав історію про Росію, про Сергія та про себе. Під час виступу мені вдалося не думати про Інтерпол, але одразу після оплесків я швидко вийшов у коридор і зателефонував адвокатці в Лондон. Вона пояснила мені значення цього повідомлення: під час перетину кордону мене можуть заарештувати. Кожна держава, яку я відвідував, могла ухвалити власне рішення, як реагувати на припис міжнародного ордера.
Ситуація була досить невизначеною, адже я перебував у Норвегії — країні з чудовою репутацією щодо захисту прав людини, але водночас зі спільним кордоном з Росією. Я не міг передбачити, як норвежці вчинять у такому разі. Зателефонувавши Олені, я розповів їй про ситуацію й порадив готуватися до найгіршого.
Купивши квиток на найближчий рейс, я швидко зібрався та поїхав в аеропорт "Осло". Прибувши на місце за півтори години до відльоту, я зареєструвався на стійці "Скандинавських авіаліній". Коли відтягувати неминуче вже було неможливо, я повільно рушив довгим коридором до стійки паспортного контролю.
Теоретично я перебував у розшуку, тому, перетинаючи кордон, перетворився на суцільну грудку нервів, як Едуард і Володимир, коли вони виїжджали з Росії. Уява народжувала картини одна похмуріша за іншу: ось я показую паспорт і бачу вираз обличчя працівника, коли той виявляє моє ім'я в розшуку по лінії Інтерполу... Я уявив, як мене замикають у норвезькому ізоляторі тимчасового тримання... Ось я довгі місяці сиджу в спартанських умовах і відбиваюся на тривалих судових процесах від вимоги в екстрадиції... Я жваво уявляв, як гнуться норвежці під тиском Росії... І ось я програю в нерівній боротьбі й опиняюся в літаку "Аерофлоту", який етапує мене до Москви... Наступні страхи уява малювати вже відмовлялася.
Інших пасажирів біля стійки паспортного контролю не було. Поглянувши на двох молодих працівників у формі (обидва сиділи з нудним виразом і про щось тихо перемовлялися), я чомусь підійшов до того, що ліворуч, і простягнув паспорт. Той неуважно глянув на фото, потім на мене, загорнув документ і повернув мені. На щастя, він не просканував паспорт на комп'ютері, тому повідомлення Інтерполу залишилося поза увагою.
От і все. Забравши паспорт, я пройшов до виходу на посадку.
У британських аеропортах діють інші правила: прикордонна служба перевіряє всі паспорти без винятку. Проте британський уряд уже ухвалив рішення не реагувати на запити Росії щодо мене. Працівник імміграційної служби кілька хвилин обробляв мої дані через російський запит до Інтерполу, але повернув мені паспорт і пропустив. У Великій Британії я був у безпеці, але російська влада частково добилася свого: позначка в списку Інтерполу забороняла мені вільно подорожувати, а обмежуючи мої пересування, Кремль сподівався, що санкції, аналогічні американським, у Європі не пройдуть.
Мені нічого не залишалося, як негайно зайнятися ситуацією з Інтерполом. У день повернення з Норвегії я склав заяву для преси, у якій відкрито вказав на те, що міжнародний ордер на мій арешт існує. Новина відразу розлетілася, а журналісти й політики почали навперебій телефонувати в Інтерпол, щоб зрозуміти, чому вони прийняли позицію російської влади. Зазвичай Інтерпол ні перед ким не звітує, але через підвищену увагу до моєї справи вони вирішили розглянути його на спеціальному засіданні за тиждень.
На результати я чекав без особливого оптимізму. Інтерпол нажив певної репутації, співпрацюючи з авторитарними режимами та відкриваючи справи проти їхніх політичних опонентів. У багатьох випадках вони чинили несправедливо. Найбільш очевидний випадок — допомога нацистам напередодні Другої світової війни в переслідуванні євреїв, які втекли з гітлерівської Німеччини. Відтоді назбиралося чимало інших кричущих прикладів.
За день до наради Інтерполу в газеті "Дейлі телеграф" вийшла стаття оглядача Пітера Осборна під назвою "Чи бореться Інтерпол за правду й правосуддя, чи допомагає лиходіям?".
Автор став на мій захист і на прикладі ситуації показав, як Інтерпол неодноразово вводили в оману держави-ізгої, а тепер і Росія. "Цілком імовірно, що Інтерпол стане на бік ФСБ проти Браудера, — зауважив він. — Але в очах світової громадськості під слідством виявиться не Браудер, а Інтерпол — за співпрацю з одним з найпідліших режимів світу".
Через два дні, 24 травня 2013 року, коли я сидів за столом і писав цю книжку, мені зателефонувала моя юристка. Вона щойно отримала повідомлення від Інтерполу, що запит російської влади на мене відхилено.
За годину ця новина з'явилася на сайті Інтерполу: "За рекомендацією незалежної комісії з контролю за даними Інтерполу Генеральний секретаріат Інтерполу видалив усі дані, які стосуються Вільяма Браудера".
Рішення здавалося остаточним і майже не мало прецедентів — Інтерпол відхиляв запити в дуже поодиноких випадках і ніколи не оголошував про це публічно.
Відмова мала викликати лють у Путіна. Укотре, коли справа стосувалася мене чи Сергія Магнітського, внаслідок дій його підлеглих Кремль було публічно принижено.