І тут ми знову бачимо, як усе, до чого прикладе своїх рук людина, стає сумішшю добра та зла. А з іншого боку, нерозумно було би звинувачувати Маркса за ті негативні результати, до яких прийшли так звані соціалістичні країни через п'ятдесят, а то й сто років після його смерті. Хоча він, напевно, надто мало замислювався над тим, що в комунізмі також урадуватимуть люди. Ніколи не буде жодної "країни щастя", бо люди завжди створюватимуть собі нові проблеми і боротимуться з ними.
— Очевидно.
— І на цьому крапка, Софіє. Про Маркса ти довідалася достатньо.
— Постривай! Хіба ти не казав, що справедливість можлива лише між рівними?
— Казав не я, а Скрудж.
— Звідки тобі про це знати?
— Ну, ми з тобою маємо спільного автора. Ми ближче між собою пов'язані, ніж могло би здатися на перший погляд.
— Знову твоя проклята іронія.
— Подвійна, Софіє, подвійна іронія.
— Та повернімося до розмови про справедливість. Ти казав, що Маркс вважав капіталізм несправедливим суспільством. А як ти визначиш справедливе?
— Натхненний Марксом філософ-мораліст Джон Роулс спробував розповісти про це, навівши такий приклад: уяви себе членом високої ради, яка мала би створити закони для майбутнього суспільства.
— З великою радістю засідала б у такій раді.
— Члени тієї ради повинні передбачити і врахувати абсолютно усі обставини, а як тільки узгодять погляди і підпишуть усі закони, впадуть мертвими.
— Ганьба!
— Однак вони відразу оживуть, коли запанує те суспільство, для якого вони писали закони. Суть трюку у тому, що вони не мають жодного поняття, де у цьому суспільстві прокинуться, яким буде їхнє суспільне становище.
— Розумію.
— Ось таке суспільство буде справедливим. Бо виникне серед "рівних".
— А жінки!
— Це очевидна умова. Невідомо, прокинешся чоловіком, а чи жінкою. Із шансами 50 на 50 це означатиме, що суспільство повинне стати однаково добрим як для чоловіків, так і для жінок.
— Звучить заманливо.
— Скажи мені тепер, чи була Європа за часів Маркса таким суспільством?
— МІ
— А може, знаєш про схоже суспільство нині?
— Гм... Питаннячко.
— Подумай. Більше нічого про Маркса не спадає на думку.
— Що ти сказав?
— Відступ!
ДАРВІН
...човен, що пливе через життя з вантажем генів...
У неділю вранці Гільда прокинулася від несподіваного гуркоту. Це на підлогу впала папка. Вона допізна читала у ліжку про бесіду Софії та Альберто про Маркса і заснула, лежачи горілиць з папкою на ковдрі. Лампа над ліжком горіла усю ніч.
Зелені цифри будильника на письмовому столі показували 8:59.
Гільді снилися великі фабрики та засипані сажею великі міста. На розі вулиці сиділа маленька дівчинка і продавала сірники. Ошатно вбрані люди в довгих плащах байдуже минали її.
Сидячи у ліжку, вона згадала про членів законодавчої ради, які мали прокинутися у продуманому ними суспільстві. Гільда у кожному разі рада була прокинутися у себе вдома, в Б'єркелі.
Чи наважилась би вона прокинутися у Норвегії, не знаючи, де саме це станеться?
Річ навіть не стільки у тому, де прокинутися. Що трапилось би, якби уві сні вона перенеслася в інший час? Наприклад, у середньовіччя або у кам'яний вік, на десять чи двадцять тисяч років назад? Гільда спробувала уявити себе перед входом до печери. Може, вичиняла би шкури? Як мала би узагалі почуватися п'ятнадцятирічна дівчинка задовго до виникнення цивілізації? Як би вона сама, Гільда, у тій ситуації думала?
Гільда одягнула светр, підняла з підлоги папку і знову взялася за читання довгого татового листа.
Саме в цю мить, як Альберто сказав "відступ", у двері Майорової хатини хтось постукав.
— У нас є вибір? — спитала Софія.
— Думаю, немає, — пробурчав Альберто.
На порозі стояв дуже старий чоловік з довгим сивим волоссям та великою бородою. У правій руці він тримав костур, а в лівій — великий плакат із зображенням корабля. На борту корабля аж роїлося від безлічі розмаїтих тварин.
— Хто ти, діду? — запитав Альберто.
— Моє ім'я Ной.
— Так я і думав.
— Твій предок, хлопче. Та пам'ять про предків, певно, зараз не в моді?
— Що це у тебе в руці? — спитала Софія.
— Тут намальовані усі тварини, врятовані від великого потопу. Прошу, доню моя, це для тебе. Софія взяла плакат, і тоді старець промовив:
— А тепер мені час додому, треба полити виноградну лозу... З тими словами він підскочив, ударив п'ятою до п'яти у
повітрі і дрібними крочками пострибав до лісу, як це тільки можуть робити старі дідусі у дуже доброму гуморі.
Софія й Альберто увійшли до хатини і сіли на свої місця. Софія розгорнула плакат, та не встигла його роздивитися, як Альберто владним рухом відібрав у неї малюнок.
— Спершу зосередьмося на загальних рисах.
— То починай.
— Я забув сказати, що останні 34 роки свого життя Маркс прожив у Лондоні. Він переїхав туди в 1849, а 1883 року помер. У той же час неподалік від Лондону мешкав Чарлз Дарвін. Учений помер у 1882 році і його урочисто поховали у Вестмінстерському абатстві, як одного з найбільших синів Англії. Шляхи Маркса й Дарвіна перетнулися не тільки в часі та просторі. Маркс хотів присвятити англійське видан-
ня своєї великої праці "Капітал* Дарвіну, але Дарвін відмовився. Коли Маркс помер через рік після Дарвіна, його друг Фрідріх Енгельс сказав: "Дарвін відкрив закони розвитку органічної природи, а Маркс — закони історичного розвитку людства".
— Зрозуміло.
— Іншим відомим мислителем, діяльність якого пов'язувалася з Дарвіном, був Зиґмуид Фройд. Останній рік свого життя він також провів у Лондоні. Фройд вказав, що еволюційна теорія Дарвіна та його психоаналіз образили людське "наївне себелюбство".
— Дуже багато імен. Отже, ми говоримо про Маркса, Дарвіна та Фройда?
— У ширшому розумінні можемо говорити про натуралістичну течію, від середини минулого століття і аж до наших днів. Натуралізм — це таке сприйняття дійсності, яке не визнає жодної іншої дійсності поза природою та світом, даним нам у відчуттях. Тому натураліст трактує людину як частину природи. Натурашст-дослідник опирається у своїх твердженнях тільки на природний фактичний матеріал, а не на раціоналістичні спекуляції чи божественне одкровення.
— Це стосується усіх трьох, Маркса, Дарвіна та Фройда?
— Абсолютно. Словами-гаслами стали природа, середовище, історія, еволюція, ріст. Маркс вказав, що ідеологія є продуктом матеріальної бази суспільства. Дарвін стверджував, що людина — це плід тривалого біологічного розвитку. Фрой-довий аналіз підсвідомості довів, що людські вчинки часто спричинені "тваринними" інстинктами.
— Здається, я потроху починаю розуміти, що ти маєш на увазі під натуралізмом, то чи не краще буде говорити про самих натуралістів?
— Почнемо з Дарвіна, Софіє. Можливо, пригадуєш, як до-сократики прагнули знайти природні пояснення природним процесам, їм треба було відкинути міфологічні уявленння, а Дарвін мусив звільнитися від релігійного погляду на створення тварин та людей.
— Він був філософом?
— Біологом і природознавцем. Але він був тим науковцем, який у нові часи кинув найсміливіший виклик біблійним поглядам про місце людини у справі творіння.
— Тоді розкажи дещо про еволюційне вчення Дарвіна.
— Ми почнемо зі самого Дарвіна. Він народився 1809 року у маленькому містечку. Батько, д-р Роберт Дарвін, був відомий місцевий лікар і дуже суворо виховував сина. Директор середньої школи, де навчався Чарлз, скаржився, що хлопець волочився без діла, говорив несосвітенні речі та не спромігся ні на що корисне. Корисною справою для директора було зубріння латинських та грецьких дієслів. А "волочитися без діла" означало для нього збирати різноманітні жучки.
— Пізніше він, мабуть, розкаювався у своїх словах.
— Навіть під час теологічних студій, Дарвін більше захоплювався полюванням на метеликів та комах, аніж навчанням. Тому екзамен зі свого фаху склав погано. Проте, вивчаючи теологію, він водночас зумів завоювати собі визнання серйозного природознавця. Цікавився він також геологією, однією з найекспансивніших наук тих часів. Склавши іспит з теології у квітні 1831 року у Кембриджі, він подався в подорож по Північному Уельсі з наміром вивчати гірські формації та в пошуках скам'янінь. У серпні того ж року, коли Чарлз щойно досягнув 22-літнього віку, він одержав листа, який перевернув усе його подальше життя...
— Що було у листі?
— Лист прислав його друг і учитель Джон Стівен Генслоу. Він писав: "Мене попросили порекомендувати природознавця для супроводу капітана Фіцроя, якого уряд послав скласти карту південного краю Америки. Я пояснив, що вважаю тебе за найкваліфікованішого спеціаліста у такій справі. Про винагороду мені нічого не відомо. Знаю тільки, що подорож триватиме два роки..."
— Як тобі вдається стільки запам'ятовувати!
— Дурничка, Софіє.
— І Дарвін погодився?
— Він дуже не хотів упустити такий шанс, але у ті часи молоді юнаки нічого не могли вирішувати без згоди батьків. Після довгих умовлянь батько згодився і... оплатив подорож сина. Щодо платні, як з'ясувалося згодом, вона взагалі не передбачалася.
— Ох...
— Корабель морського флоту "Веа^е" ("Шукач") покинув Плімут 27 грудня 1831 року, взяв курс на Південну Америку і повернувся до Англії аж у жовтні 1836 року. Два роки розтягнулися на п'ять, а подорож до Америки перетворилася на довколосвітню. Це була одна з найважливіших наукових експедицій нових часів.
— Вони справді об'їхали Землю навколо?
— У буквальному розумінні слова. Від берегів Південної Америки через Тихий океан до Нової Зеландії, Австралії та Південної Африки. Звідти поплили знову до Південної Америки і аж тоді повернулися до Англії. Сам Дарвін написав, що "подорож на "Шукачі" була найвизначнішою подією мого життя".
— Непросто, мабуть, бути дослідником природи у морі?
— Перші роки корабель кружляв навколо узбережжя Південної Америки. Це дало Дарвінові змогу познайомитися з континентом і з боку суші. Вирішальне значання мали численні виправи на Галапагоські острови у Тихому океані на захід від берегів Південної Америки. Учений зумів зібрати величезний фактичний матеріал, який потроху відсилав додому, в Англію, але власні міркування про природу та історію життя приберігав усе ж для себе. Повернувшись додому у віці лише 27 років, він був уже відомим природознавцем. У його голові уже була сформована еволюційна теорія.