хотів на старі й нові "фольксвагени", бо йому тільки треба полагодити куртку, яку порвав старий крутій? Звичайно, така розмова ні до чого доброго не могла довести. Як їм пояснити, що хтось просто любить стару куртку і навіть не може її скинути, а від нього вимагали саме цього, щоб визначити, якої їй справді завдали шкоди, бо сталося ж так раз у житті, хай йому чорт, що сорочка під курткою теж була драна, чи пак розпорота, її зачепив вудкою в автобусі якийсь римський хлопчак, а крім того, й не дуже чиста — де вона в біса буде чиста, коли чоловікові в ім'я правди доводиться весь час бути в дорозі, весь час щось записувати олівцем чи ручкою, а додому він вертається такий стомлений, що падає ввечері на ліжко, навіть не роздягнувшись? Хіба так важко зрозуміти просте слово "полагодити"? Може, людей, чиїм ім'ям називають міські квартали, побудовані ними на своїх ділянках, охоплює якесь майже метафізичне роздратування, коли їм випадає пересвідчитись, що є речі, навіть куртки, які власникові не можна відшкодувати грошима? Хай навіть це буде прикрий виклик — але хто досі вважав авт. сувору об'єктивність більш-менш вартою довіри, той повірить і в те, що здається майже неймовірним: у цій суперечці він був об'єктивний, спокійний, ввічливий і, звичайно, непохитний, а Гойзери необ'єктивні, в їхніх голосах бриніла роздратованість, знервування, образа, їхні — наприкінці цієї неприємної сцени навіть Куртові — руки весь час смикалися до кишень, де, видно, лежали їхні гаманці, наче могли витягти звідти курт-
1 "Сльози речей" (латин.).
ку, стару куртку, яку авт. устиг полюбити за дванадцять років, яка стала йому дорожча за власну шкіру і навіть незамінніша, бо шкіру можна пересадити, а куртку ні; куртку, яку авт. любить без сентиментальності, а тільки тому, що, кінець кінцем, він європеєць і йому втовкмачили в голову Іасгітае гегит.
Як ВИКЛИК було сприйняте й те, що авт. опустився на паркет і почав лазити по ньому, шукаючи клаптик сукна, що був вирваний разом з ґудзиком; та латочка була б йому потрібна, якби він звернувся до церувальниці. Коли ж він нарешті відмовився від усякого відшкодування, сказав, що залатає куртку своїм коштом, натякнувши, що, може, йому якось пощастить дорахувати ці гроші до службових видатків, бо, врешті, він же прийшов сюди не з власної примхи,— це також сприйнято як зневагу: вони, мовляв, не дозволять так ображати себе і т. д. О, скільки непорозумінь! Хіба не можна повірити людині, що вона хоче тільки лишитися у своїй куртці і більше нічого? Невже треба зразу робити висновок, що вона сентиментальна й фетишизує речі? Адже існує якась вища економія, що забороняє викидати полатану, художньо зацеровану, цілком іще придатну, дорогу власникові куртку, викидати тільки тому, що в когось повно грошей і він не хоче ні з чим морочитись?
Врешті, після цієї прикрої інтермедії, що дуже порушила початкову гармонію, учасники зустрічі перейшли до чогось конкретного: до трьох папок, у яких, мабуть, зберігалася справа Лені. Тут знов треба підсумувати все те, що було сказане про "недбальство" тітки Лені, про її нехтування реальних обставин, про її помилки у вихованні сина, про її товариство. " Не подумайте, що ми якісь старомодні святенники й чіпляємося за давню мораль, нам байдуже до її коханців, навіть до турків, італійців чи греків: ідеться тільки про те, що та земельна ділянка десь на шістдесят п'ять відсотків нерентабельна. Навіть якби ми продали її, то мали б, розумно вклавши гроші, від сорока до п'ятдесяти тисяч марок річного прибутку, може, навіть більше, але ми чесно називаємо найменшу цифру. А що нам тепер дає будинок? Відкиньмо кошти на його утримання і збитки через декласовані елементи, що заселяють перший поверх, де живе тітка Лені, і просто відстрашують порядних квартирантів, призводячи цим до падіння квартирної платні,— що ж лишається? Навіть не п'ятнадцять тисяч, а якихось тринадцять або чотирнадцять". Так сказав Вернер Гойзер.
Далі повів Курт Гойзер. (Наводимо стислий виклад його промови, який можна звірити з нотатками авт.). Вони не проти чужоземних робітників, у них немає расових упереджень, тільки треба бути послідовним, і якби тітка Лені погодилася брати з пожильців таку платню, як беруть усі, то можна було б подумати, чи не винайняти весь будинок чужоземним робітникам, окремими кімнатами й ліжками, а тітку Лені поставити управителькою і навіть дати їй дармову квартиру й щомісячну платню; але ж вона бере з них — це вже справжнє божевілля, що суперечить навіть засадам економічного вчення соціалістів,— бере з них рівно стільки, як платить сама; лише через неї платня не підіймається вище ніж дві з половиною марки за квадратний метр, і ніхто на цьому не заробляє: родина португальців платить за п'ятдесят квадратних метрів сто двадцять п'ять марок та ще тринадцять за користування ванною і кухнею; троє турків ("з яких один тепер майже завжди спить із нею, отже, в кімнаті, власне, живуть тільки двоє") за тридцять п'ять квадратних метрів — вісімдесят сім з половиною марок; Гельцени за п'ятдесят метрів — так само сто двадцять п'ять і тринадцять марок, "а крім того, вона, навіжена, сама за кухню й за ванну платить подвійно, бо тримає вільну кімнату для Лева, який тим часом і так має безкоштовне приміщення". Але й це ще не найгірше: вона пускає піднаймачів до вмебльованих кімнат за таку ціну, як до порожніх; це вже не якийсь там невинний анархістсько-комуністичний експеримент, а замах на вільний ринок; у такому помешканні за кожну кімнату з користуванням ванною і кухнею не великий гріх було б узяти від трьохсот до чотирьохсот марок. І т. д., і т. д. Навіть Куртові Гойзерові, здавалося, незручно було переходити до дальшого питання, якого він "задля об'єктивності мусив торкнутися", а саме: з десяти ліжок у помешканні Лені насправді їй належить тільки сім; одне з них — власність їхнього діда, друге — дуже скривдженого Генріха Пфайфера, а третє— старих Пфайферів, "яким аж волосся на голові сторч стає, коли вони починають думати, що на тих ліжках, мабуть, робиться". Отже, Лені не тільки порушує економічні закони й право користування житлом, а й майнове право, і Пфайфе-ри, що тим часом просто не мають змоги безпосередньо спілкуватися з нею, доручили захищати своє право власності на ліжка гойзерівському ТЗОВ ЗНД; таким чином, Гойзери боронять не тільки свої інтереси, а й інтереси інших осіб, які Довірилися їм, через що справа набуває ще й додаткової ваги, бо йдеться про принцип. Щоправда, Генріхові Пфайферу те ліжко під час війни, "коли він чекав там призову до війська", подарувала мати тітки Лені, але подарунок є подарунок, з погляду закону всі права на нього переходять до того, кому його подаровано. І — авт. може скористатися цим повідомленням на свій розсуд — не слід заплющувати очі й на те, що всі пожильці того помешкання та їхні піднаймачі працюють сміттярами. Тут авт. зважився заперечити, сказав, що Гельцени працюють не сміттярами, пан Гельцен — службовець середнього рівня, пані Гельцен має почесний фах косметички, а португалка Ана Марія Пінто працює в ресторані самообслуговування при великому універмазі; він сам уже брав там битки, сирники та каву й розраховувався з нею, і все відбувалося дуже чемно. Курт Гойзер, вислухавши це, кивнув головою, але додав, що тітка Лені ще в одному питанні зневажила засади економіки: вона цілком здорова й ще років із сімнадцять могла б працювати, проте послухалася дурних порад свого непутящого сина й кинула роботу, щоб глядіти дітей тих португальців. Вона співає їм, навчає їх німецької мови, "мазюкає" разом із ними картини, надто часто відриваючи їх — це доведено документально — від виконання шкільних обов'язків, як колись свого сина. Отже, маємо цілу "низку" помилок і хибних вчинків — завжди буває, що, коли людина вступає в конфлікт із законом, усі навколо ставляться до неї з підозрою, крім того, фах сміттярів не вельми почесний, через що падає соціальний престиж будинку, а водночас і платня за помешкання.
Усе це мовилося спокійним тоном, розважно обґрунтовувалось, тому звучало переконливо. Непорозуміння з курткою давно забуто, тільки адт. усе ще вертався до неї думкою, мимоволі обмацуючи куртку і натикаючись пальцями на чималу дірку. Крім того, він відчував, що сорочка там, де її зачепив гачком з вудки італійський хлопчак, ще дужче розпоролася. А проте чай був добрий, печиво й сигарети також, за вікном відкривався чудовий краєвид. А ще заколисував Вер-нерів супровід до братових слів, суміш психологічного і джазового ефектів — він увесь час ритмічно кивав головою, майже точно попадаючи на кожну крапку, кому, крапку з комою і риску.
Тут треба віддати належне чутливості Вернера Гойзера; він, мабуть, угадав, що авт., зв'язаний таким дрібноміщансь-ким забобоном як такт, залюбки порушив би тему, що, так би мовити, крутилася йому на язиці: тему Лотти Гойзер, як-не-як матері цих молодих добродіїв, так надійно озброєних принципами й засадами. Це він, Вернер, сміливо завів мову про їхнє "прикре і, на жаль, остаточне відчуження"; нічого прикидатися, сказав він, треба об'єктивно проаналізувати факти, зробити, хай навіть болючу, психічну операцію, оскільки він знає, що авт. і його мати спілкуються одне з одним, може, навіть відчувають взаємну симпатію, тим часом як між ним, його братом, дідом і авт. до такого почуття навряд чи вже дійде через "прикру, хоч, врешті, незначну подію". Він вважає за потрібне підкреслити, що не здатен зрозуміти, як може людина вибрати стару куртку з третьорядної крамниці, скажімо відверто, доношену до краю, замість новісінької куртки з першорядної крамниці. Але він вихований на засадах толерантності, тому ладен і з цим погодитись — як кажуть, свого розуму нікому не позичиш; не може він також зрозуміти відвертої антипатії авт. до такої популярної, такої улюбленої всіма машини, як "фольксваген"; сам він купив уже другу таку машину — дружині, а як його син Отто, тепер дванадцятирічний, через шість чи сім років складе іспит на атестат зрілості й піде вчитись до вищої школи або відбувати службу в армії, то він йому теж купить "фольксваген". Ну, та це між іншим, тепер вернімося до його матері.