Що, коли б написати Томові, аби вислав їх нам терміновою поштою? А коли подамося далі, речі відішлемо назад.
Сексон написала братові листа, і весь цей день серце у неї співало: чоловік її ще й досі її коханець! І в очах у нього спалахували ті давні іскри, що погасли в дні моторошного страйку.
— Я не я, коли ти не краща за всіх тутешніх молодичок, хоч які вони гарні,— казав Біллі. А потім знову: — Ех, я кохаю тебе просто хтозна-як! Але якщо твоїх речей Том не пришле, буде страшенно прикро.
Гол із жінкою мали пару верхових коней, яких тримали на платній стайні, і, звісна річ, що Біллі непереможно тягнуло туди. Звідти обслуговувалося всю місцевість і возилося пошту між Кармелом та Монтері; окрім того, власник стайні віддавав на прокат ресорки й лінійки на дев'ять місць. До екіпажів докладався й візник. А що на стайні візників часто не вистачало, то власник звертався до Біллі. На стайні він став за резервного візника. За день роботи Біллі одержував три долари і возив туристів сімнадцятимильною дорогою вздовж Кармельської долини, а також по узбережжі, до різних мальовничих місцин та пляжів.
— Але вони такі ж пихаті, більшість із них, — розповідав він Сексон про своїх пасажирів. — Тільки й чуєш: містере Робертсе, те, містере Робертсе, се — усякі церемонії, аби лиш я не забував, що вони значніші за мене. Бач, я ж таки не служник, а проте їм не рівня. Я візник — щось середнє між наймитом і шофером. Снідати мені завше дають або окремо, або як уже понаїдаються самі. Де вже там — їсти гуртом, по-товариському, як у Гола і його товариства. А сьогоднішні туристи й зовсім не дали мені поснідати. Тепер треба буде, щоб ти мені давала з собою сніданок. Не хочу я дивитися в рот цим недотепам. Шкода, що ти не бачила, як один з них спробував дати мені сьогодні на чарку! Я нічого не сказав, тільки глянув поза нього так, мовби нічого не бачу, і одвернувся спиною. Він аж очі вирячив ошелешено.
І все-таки Біллі тішився з того, що правив четвернею коней, маючи тепер діло не з неповороткими биндюгами, а з бистрими легкими рисаками. Поставивши ногу на потужне гальмо, обгинав він круті повороти або мчав понад стрімчастими проваллями під полохливий крик пасажирок. А коли доводилося цінувати коней чи лікувати від хвороб та ушкоджень, то навіть власник стайні поступався перед Бідовим авторитетом.
— Я можу будь-коли стати тут на постійну роботу, — хвалився він Сексон. — Та як хлопець хоч трохи тямовитий, роботи на селі йому не забракне. Закладаюся, що хазяїн за мене руками й ногами вчепиться, хай я тільки згоджуся на шістдесят доларів у місяць! Він уже натякав… А знаєш? Я тут навчився дечого нового. їй-бо! Я міг би розвозити пошту. В окрузі Лейк поштові карети запрягають шестернею. Якщо ми коли туди доберемось, я заприятелюю з котримось візником і повчуся правити шестернею. А ти сидітимеш на передку поруч зі мною. Ото буде забава!
Біллі не виявляв особливої цікавості до суперечок у Толовій вітальні. "Товчуть воду в ступі", — так кваліфікував він ці балачки. На його думку, замість так марнувати час, краще грати в педро, плавати чи боротися на піску. А Сексон, навпаки, захоплювалася цими словесними змаганнями, хоч мало що в них розуміла, більше інтуїтивно відчуваючи, що до чого, та й то не завжди.
Єдине, чого вона ніяк не могла збагнути, це песимізму, що часто посідав цих митців. У несамовитого ірландця наступали періоди тяжкої депресії. "Шеллі", що писав свої водевілі в бетоновій келії, був хронічний песиміст. Сент-Джон, молодий журналіст, був анархіст, послідовник Ніцше{41}. Месон, маляр, носився з ідеєю вічного круговороту в світі.
А Гол, завжди такий веселий і жвавий, міг усіх їх за пояс заткнути, заводячи мову про космічний пафос релігії та про безглуздий антропоморфізм тих, хто боїться смерті. В такі хвилини ці похмурі сини мистецтва тяжко пригноблювали душу Сексон. Годі їй було зрозуміти, чому з усіх людей на світі саме вони вважали себе такими нещасними.
Одного разу Гол накинувся на Біллі, котрий неуважно стежив за загальною балачкою і добирав тільки, що для цих людей усе на світі гидке й несправедливе.
— Слухайте-но, ви, поганине, флегматичний забійний віл, ви, страховитий взірець чваньковитої життєрадісності й здоров'я, — яка ваша думка щодо цього? — звернувся Гол до Біллі.
— О, я теж випив свій ківш лиха, — як звичайно, помалу мовив Біллі.— Я пережив свою скруту, брав участь у марному страйкові. Заставив свого годинника, не мав грошей на помешкання й харчі, сам лупцював скебів і мене лупцювали, і встряв до в'язниці за власну дурість. Якщо я все правильно зрозумів, то, по-вашому, краще бути товстопузим кабаном, якого годують на заріз, аніж таким небораком, якому душа болить, бо він не зна, на чому крутиться світ, і чи є що доброго на світі.
— Чудово! Цей ваш кабан просто знахідка, — засміявся поет. — Ані клопоту, ані зусиль яких — компроміс між нірваною і життям. Ані клопоту, ані зусиль — ідеальне існування: медуза в присмерковій тиші теплуватих вод!
— Але ж ви забуваєте, скільки гарного у світі,— заперечив Біллі.
— Чого саме, назвіть? — пролунало запитання.
Біллі помовчав хвильку. Йому здавалося, що життя щедре й великодушне. В нього немовби аж руки боліли, що несила було всього охопити; і тоді, спершу запинаючись, він почав віддавати свої почуття словами.
— Якби ви коли-небудь вистояли на рингу двадцять раундів і перемогли суперника, рівного вам силою, ви б зрозуміли, до чого я веду. Ось ми з Джімом Гезардом відчуваємо це, коли випливемо в море через прибій і регочемося в зуби найбільшим валам, що розбиваються об берег, або коли ми виходимо з душу, розітремося і вберемося, а наша шкіра та м'язи стають пружисті, а тіло й душа дзвенять…
Біллі затнувся, не змігши як слід висловити свої думки, що насправді були тільки спогадами пережитих відчувань.
— Хіба щось є краще над пружисте тіло? — безпорадно закінчив він, ніяковіючи від уваги слухачів.
— Це ми всі знаємо, — заперечив Гол. — Облуда тіла. А згодом приходить ревматизм і діабет. Вино життя п'янить, але надто швидко воно перетворюється на…
— Сечову кислоту, — докинув несамовитий ірландець.
— Та й, окрім цього, є гарні речі на світі,— повів далі Біллі, раптом розохотившись на слово. — Починаючи від соковитої печені та кави, яку готує місіс Гол і до… — Він завагався, а тоді випалив одразу: — і до жінки, яку ти кохаєш і яка тебе кохає. Гляньте ось на Сексон з її укулеле на колінах. Це вам не медуза в каламутній воді і не призовий кабан, що його збілував колій.
Жіноцтво привітало Біллі схвальними вигуками й оплесками, і йому стало й зовсім ніяково.
— А припустімо, що ваше тіло втратить свою пружність і ви почнете рипіти, як немазане колесо, — не здавався Гол. — Припустімо, припустімо на хвилину, що Сексон піде від вас до іншого. Що тоді?
Біллі задумався.
— Тоді я, мабуть, теж згадав би за каламутну воду й медузу… — Він випростався на стільці, випнув груди й мимоволі провів рукою по своїх напружених біцепсах. Потім знову глянув на Сексон. — Але я, хвалити бога, ще маю силу в руках, маю жінку, що додає мені сили своїм коханням.
Жінки вдруге заплескали в долоні, а місіс Гол скрикнула:
— Гляньте на Сексон! Як вона зашарілася!.. Ну, а що на це скажете ви, Сексон?
— Що немає в світі щасливішої жінки, — пробурмотіла вона. — І гордовитішої королеви… І що…
Докінчила вона свою думку співом у супроводі укулеле:
Господь веде його шляхом непевним,
Щоб спотикався він на ньому…
— Ваша взяла! — засміявся Гол до Біллі.
— О, я не знаю, — скромно озвався той. — Ви так багато книжок перечитали, що мусите знати про все більше за мене.
— О! О! Зрадник! Голоблі повертає! — закричали на різні голоси жінки.
Біллі набрався духу й запевнив їх зі спокійною усмішкою:
— І все-таки я волію бути сам собою, аніж мати розлад шлунка від книжок. А щодо Сексон — то один її поцілунок дорожчий за всі книгозбірні на світі!
РОЗДІЛ X
— І були щоб там пагорби й долини, і родючий грунт, і чисті джерела, і добрі дороги, і залізниця недалеко, багато сонця, а вночі прохолода, щоб загортатися в укривала; і щоб росла не тільки сосна, а й інші дерева, і щоб були пасовища для Біллиних коней та худоби; і щоб були там олені та трусики, аби він міг полювати, а ще багато-багато секвой і… і щоб не було туманів, — закінчила Сексон опис ферми, якої вони з Біллі шукали.
Марк Гол весело засміявся.
— І соловейки на кожному дереві,— скрикнув він, — квіти, що не в'януть і не обпадають, бджоли, що не жалять, медова роса щоранку, коли-не-коли дощик з манни небесної, джерела вічної юності й поклади філософського каменю. Авжеж, знаю таке місце. Ось зараз вам і покажу.
Сексон почекала, поки Гол заходився переглядати дорожні карти штату. Не знайшовши в них нічого, він витяг великого атласа, і хоч у ньому були країни всього світу, того, що він шукав, і там не виявилося.
— Не біда! — сказав він нарешті.— Приходьте до мене ввечері, і я вам його покажу.
Увечері Гол повів Сексон на веранду і дав їй подивитись у телескоп на повний місяць.
— Десь в одній з тих місячних долин знайдете ви таку ферму, — піддражнив він її.
Місіс Гол глянула на них запитливо, коли вони повернулися з веранди.
— Я показав їй місячну долину, куди вона збирається поїхати фермерувати, — засміявся Гол.
— Ми вийшли з думкою рушити хоч би й на край світу, — відказала Сексон. — А на місяць — то й на місяць, гадаю, ми не відступимось.
— Але, голубонько моя, ви ж не можете сподіватися знайти такий рай на землі,— провадив Гол далі.— Напри-клад, де росте секвойя, там обов'язково буває туман, в інших місцях вона не росте. Туман і секвойя нерозлучні.
Сексон задумалася на хвильку.
— Ну що ж, на невеликий туман ми могли б і погодитись, — сказала вона, — аби тільки там росла секвойя. Я не знаю, як виглядають поклади філософського каменю, але якщо вони схожі на мармурову каменярню містера Гефлера і якщо це неподалік від залізниці, то ми б уже якось дали собі раду. А по медову росу зовсім не треба забиратися на місяць. Така роса буває на листі кущів у Неваді. Це правда, бо мій батько розповідав про це мамі, а вона мені.
Довго ще обговорювалася майбутня ферма, а наприкінці Гол вибухнув звинувальною промовою проти "раю грачів", як він назвав Сполучені Штати.
— А які ж можливості були! — почав він. — Нова країна, з обох боків океани, чудові кліматичні умови, багатюща земля, незрівнянні природні багатства, і цю країну заселили імігранти, що відкинули всі забобони Старого Світу і готові були запровадити тут демократію.