Відповідь, отже, була така:
"Лист Санча Панси до Дон Кіхота з Ламанчі.
Діла в мене того, діла, аж голова біла: нема коли й потилиці почухати, не то що, нема коли й нігті підстригти, нехай уже ростуть собі, скільки Бог попустить. Се я вам проти того кажу, паночку мій дорогесенький, щоб ви не турбувались, що досі не подав вашій милості вістки, чи добре чи теж зле ведеться мені на моїм уряді, де мені більше доводиться голодом терпіти, аніж коли ми з вами удвійзі тинялися пущами та пустовищами.
Писав оце до мене пан мій дук, що, каже, пробрались на сей острів шпиги якісь, що мають мене вбити, та поки що розкрив я тільки одного доктора: найнявся тут погубляти всякого губернаторя, котрий тільки сюди приїде; звуть його Педро Суворіо, а родом сам із села Гетьвідсіля — уже з самого назвиська знати, вважайте, що з його, руки смерті поживеш! Той доктор сам про себе каже, що не ті хороби лікує, які єсть, а тим запобігає, які можуть прийти; а ліки в нього все ті самі — голодування та недоїдання, поки з людини одна снасть зостанеться, а воно ж худорба од трясці не краща. І так він мене тим голодом доймає, що хоть сядь та й плач: думав я, уряд приймаючи, гаряче поїсти, холодно попити, на пухових перинах між галанських простирадел полежати, а натомість мушу відбувати покуту, мов скитник який; тим же що я тую покуту нехотя відбуваю, боюся, що кінець кінцем ухопить мене лихий хапун.
Досі я за службу мою ані плати не мав, ані підплати не брав, і дивую вже, що воно за знак: казано ж бо мені, що як мав заступати на сей острів який губернатор, то люди давали було йому чи теж позичали велику силу грошви; та воно і скрізь така заведенція, не тільки тут.
Обходячи тої ночі острів, спіткав я гарненьку панянку в хлопчачому перевдязі і брата її, вбраного по-дівчачому; у тую дівчину закохався мій стольник і гадає взяти її за себе (так він сам сказав), а того хлопця я наглянув собі на зятя; сьогодні ми обидва втілимо в пуття наші думки з батьком тих дітей: це такий собі Дьєго де ла Льяна, чоловік значного і старохристиянського далі нікуди роду.
Ходжу я й по базарах, як ото радить ваша милость; учора викрив там одну перекупку, що свіжими горіхами торгувала: перевірив, аж вона їх свистунами та червивцями попересипала, що півкірця тільки годящих, а півкірця ні; то я всі ті горіхи школярам оддав, вони вже розберуться, де які, а перекупці велів, щоб два тижні на базар і очу не являла. За сей присуд мене вельми похваляли, бо нехай знає ваша милость, що в сім місті недобра ходить про тих перекупок слава: усі вони, мовляв, наголо люди безсовісні, безсоромні та безецні — і я тому вірю, бо сам таких у багатьох місцях набачився.
То добре, що пані моя дукеня, як ви кажете, написала листа жінці моїй Терезі, ще й гостинця послала; постараюсь і я слушного часу їй чимось оддячитись. Поцілуйте ж їй, пане мій, руки од мене і перекажіть, що не в дірявий міх вона стільки добра всипала — се я докажу ділом.
Не хтів би я, щоб ваша милость у спірку заходила з моїми панами: як ви з ними розплюєтесь, то воно, звісно, на мені окошиться. Куди не кинь, то ж таки буде не гаразд: самі радите мені, щоб я вдячним був, то де ж би ваша милость мала бути невдячним супроти людей, що вам стільки ласки явили і вас у своїм замку так гойно гостили.
Про тую котовасію щось я не дуже дотумкав: мабуть, то знов якісь витворки, що вам лихі чарівники раз у раз витворяють: ну та як побачимось, то вже видніше буде.
Думка була послати вашій милості якогось гостинця, та хто зна, що його й посилати: хіба сцикалок бузинових до свинячого міхура (в нас на острові такі ловкі виробляються, Що ну!). Та як довше побуду на уряді, то пришлю, мо', що й путніше — чи то вже справа, чи зліва.
Якби мала моя жінка Тереза Панса мені що написати, то заплатіть, спасибі вам, посланцеві, а листа мені перешліть — дуже кортить дізнатися, що там дома діється, як там [573] жінка й дітки. А по сім слові боронь вас Боже од тих чарівників, недоброхітників ваших, а мене рятуй (та чи порятує ж?) добром та миром од сього врядування, бо ще той доктор Педро Суворіо своїм куруванням у могилу мене вжене...
Покірних вашої милості губернатор Санчо Панса".
Секретар запечатав листа і тут же одіслав його з гінцем; тим часом Санчові глузівники радили вже раду, як його з губернаторства скинути. Весь той вечір Санчо трудився, складаючи устави про благоустрій свого нібито острова: заборонив перебування на ньому перепродувачів усілякого харчу, розпорядився допускати на продаж вина з будь-яких країв, з тою, одначе, умовою, щоб завше вказувано, з яких саме земель вони походять, аби належну скласти їм ціну згідно з їхньою якістю, смакотою та славою: хто б же важився вино водою розбавляти чи під фальшивим іменем продавати, тих карати на горло; потім знизив ціни на всіляке взуття, особливо ж на черевики, бо вони, на його думку, аж надто вже підскочили; врегулював платню слугам, що на всяких побігеньках служили; наклав тяжкі грошові кари на тих, що то вдень чи вночі сороміцьких та непристойних пісень співали; заборонив сліпцям виспівувати канти про чудеса, якщо вони не мали посвідчень про правдивість тих чудес — йому-бо здавалось, що більшість тих сліпецьких співів були про дива вигадані, на шкоду правдивим; завів і настановив стражників над бідними, не для того, щоб їх переслідували, а щоб допевнялись, чи то справді вбогі, бо під покривкою вдаваної вбогості чи фальшивого каліцтва буяли зчаста ручого плеча злодюги та здоровеги-п'янюги. Одне слово, видав чимало мудрих розпоряджень, що й досі в тій місцевості зберігаються під назвою "Устави великого губернатора Санча Панси".
РОЗДІЛ LII,
де оповідається пригода другої дуеньі Гореслави чи Терпелихи, званої інакше донья Родрігес
Повідає далі Сід Ахмет, що як уже оклигав Дон Кіхот після тієї дряпанини, став він думати-гадати, що життя, яке він у сьому замку провадив, суперечить правилам того рицарського закону, до якого він належить, то й поклав собі прохати дозволу в дука з дукинею їхати до Сарагоси, бо там уже мали от-от початися урочистості, де він гадав здобути обладунок, що ним нагороджується переможця турніру. Сидів він ото за столом із дуком та дукинею і збирався якраз завести річ про той дозвіл, аж тут дверима до світлиці увійшло дві особи (як потім виявилось, жіночої статі), окриті жалобою з ніг до голови; одна з них наблизилась до Дон Кіхота, брязнула йому до ніг, припала до стіп устами і почала зітхати так сумно, так жалісно та болісно, що всі, дивлячись на неї і слухаючи її, аж розгубились; хоть і думали дук з дукинею, що то знов якась витівка челяді їхньої проти Дон Кіхота, але побачивши, як ревно тая жінка зітхала, стогнала і плакала, здивувались уже й засумнівались. Тоді зворушений Дон Кіхот підвів тую жінку і казав їй розкри— [574] тись та появити з-під покривала заплаканий вид; так же вона й зробила, показавшись — хто б міг подумати? — доньєю Родрігес, дуеньєю сього дому, а другою жалібницею була її донька, зведена й зраджена сином багатого селянина. Всі дивували тому великим дивом, та найбільше господарі дому: хоч мали її за жінку благувату і лобом нешироку, та не гадали, що здатна вона аж на такі дурниці. Нарешті донья Родрігес звернулась до своїх панів такими словами:
— Нехай ваші вельможності дозволять мені з ласки своєї розмови-тися трохи з сим рицарем, аби могла я добром вийти з халепи, що натворив нам зухвалий і злодумний мугир.
Дук відповів їй, нехай собі розмовляє з Дон Кіхотом скільки захоче. Тоді жінка обернулась до рицаря з такими речами:
— Скількись день тому, зацний рицарю, оповіла я вам про кривду і зраду, що один лихий паробок учинив любій та коханій доньці моїй, яка стоїть оце перед вами, і ви обіцяли-сте мені обстати за неї і направити завдану їй кривду, аж се внесено мені в уха, що ви збираєтесь покинути сей замок і шукати собі пригод, пошли вам їх Боже; тож хотіла б я, щоб ви, перш ніж із цих місць п'ятами накивати, викликали-сте на герць того зухвалого хлопа і примусили-сте його взяти шлюб з моєю донькою, аби він дотримав і додержав слова, що дав їй перед тим, як спокусити — допевнятись справедливості у пана мого дука, то все одно, що просити "дай, вербо, груш", а яка тому причина, я вже по всій щирості сказала вашій милості раніше. По сій же мові дай вам Боже всілякого здоровля, а нам не уймай своєї ласки та оборони.
На сії речі одказав їй Дон Кіхот вельми поважно й напушисто:
— Достойна дуеньє, впиніте, чи краще б мовити, осушіте ваші сльози і ощадіте ваші зітхання: я-бо беру на себе оборону честі вашої доньки, якій годилося було б не так легко діймати віри закоханцям, що зде-більша на обіцянки скорі, а на виконання їх неспішні; тож із дозволу пана мого, дука, я зараз же вирушу на пошуки того безсердечника, знайду його, викличу на герць і вб'ю, якщо він одмовиться вчинити так, як обіцяв — адже головне в покликанні моєму то прощати смиренним і карати гордовитих, тобто рятувати нещасних і нищити немилосердних.
— Не треба вашій милості клопотатись пошуками парубка, на якого скаржиться поштива дуенья,— промовив дук.— Не треба також просити в мене дозволу викликати його на герць: ви вже, вважайте, викликали його, я передам той виклик, він повинен його прийняти і, з'явившися в сей мій замок власною персоною, стати з вами до бою; тут я забезпечу вам обом вільне й певне бойовище з дотриманням усіх умов, до подібних обставин належитих, трактуючи обох перебійців з рівною справедливістю, як то й повинні чинити можновладці, що надають герцівникам можливість зустрітися в межах своїх посілостей.
— З такою забезпекою і з призволінням вашої світлості,— сказав Дон Кіхот,— оголошую, що тим часом складаю з себе своє шляхетство, опрощуюсь і підладнуюсь до простоти винуватця, чинячись йому рівним і уможливлюючи йому таким робом стати зо мною на герць; отож хоть його тут і немає, я викликаю і визиваю його за те, що підло ошукав отсю нещасницю, котра була дівицею, та з його причини такою не єсть: [575] тож нехай або сповнить обітницю свою і стане їй законним малжонком, ¦ або згине в сій мономахії.
Сеє сказавши, зняв із руки пальчатку й кинув насеред світлиці; дук, підняв її, заявивши, що приймає, як перше казав, сей виклик за свого васала і призначає поєдинок на шостий від сьогодні день; відбудеться ж' він у дворі сього замку, зброєю нехай буде звична рицарська справа: спис, щит і кольчуга з усяким належним риштунком, без будь-якої омани, хитрощів та химород — те все мусять оглянути й перевірити герцьо-ві судді.
— Але передовсім,— вів далі дук,— ся статечна дуенья й ся нестатечна панянка повинні передати повновласть у сій справі в руки сеньйора Дон Кіхота, інакше нічого не зробиться і виклик не дійде до належного скутку.
— Авжеж, передаю,— похопилася дуенья.
— І я так само,— додала дочка, заплакана, засоромлена і знічена.