Цей поділ дуже наявно існує і в сучасному світі. Один випадок, що стався під час другої фітни, допомагає зрозуміти гіркоту цього розколу. У 680 р. мешканці гарнізонного містечка Куфа в Іраку, які були шиїтами, проголосили другого сина Алі, Хусейна, халіфом. Хусейн із родиною і невеликим загоном вирушив із Медини до Куфи, щоби приєднатися до своїх прихильників, але в Кербелі, недалеко від Куфи, вони були оточені військом Омеядів, які влаштували масову різанину. Громадянська війна тривала ще 12 років, поки не було відновлено хоча б якусь подобу миру, але кербельська різанина ніколи не була забута.
По закінченню бурхливих подій другої фітни вся енергія знову була спрямована на подальші завоювання. У північній Африці полководець Укба ібн Нафі після блискавичного рейду через Магриб у 682–3 рр. дійшов до Агадіра на узбережжі Атлантичного океану, але був убитий на зворотному шляху. Наступні походи були більш успішними. У 698 р. було захоплено та зруйновано Карфаген, а за кілька років бербери Алжиру й Марокко погодилися прийняти іслам. У квітні 711 р. дванадцятитисячне військо перетнуло Гібралтарську протоку та почало планомірне завоювання Іберії, дійшовши до її північного узбережжя у 713 р. і до кінця наступного року захопивши узбережжя Середземного моря аж до дельти Рони. Рухаючись далі на північ вздовж долини Рони, у 725 р. араби дійшли до Санса, а під час завершального наступу через Бордо досягли Пуатьє, де у 732 р. були вщент розбиті франкською армією. Але західна Європа виявилася нецікавою як здобич, і арабські війська після того заспокоїлися, залишившись в Іберії з її багатими мінеральними ресурсами та більш сприятливим кліматом.
Упродовж майже століття арабського наступу Візантійська імперія боролася за виживання як через внутрішні чвари, так і внаслідок зовнішніх нападів. Араби швидко захопили середземноморські землі від Сирії до Кіренаїки, а за ними й Кіпр, але більша частина Анатолії чинила опір, у результаті якого утворився неспокійний фронтир, що пролягав від північно-східного краю Середземномор'я до Кавказу й підпирався хребтом Таврських гір. Араби здійснили два масовані наступи на Константинополь: місто було в тривалій облозі із 670 по 677 рік, і ще одне, коротше, вторгнення сталася у 716–17 рр. Обидві спроби зазнали невдачі, оскільки імперія поступово відновлювала свою міць.
Знову почалося просування на східному напрямку. Новий наступ арабських армій був спрямований у долину Інду: у 713 р. вони захопили Мултан, і під їхнім контролем опинилася територія Сінда й Тохарістану. Далі на півночі у 706 р. араби перейшли Амудар'ю і одне за одним узяли важливі міста: Пайкенд (на південь від Бухари на Амудар'ї) у 706 р., Бухару у 709 р., Самарканд у 712 р., Чач у 713 р. і Худжанд у 715 р. На сході війска дійшли аж до Кашгару, і саме звідси було відправлено посольство до китайського імператорського двору з вимогою підкоритися. Це було попередженням: арабському керівництву було добре відомо про зростаючий інтерес Китаю до Трансоксанії (сучасного Узбекистану). Той полководець, що, як можна собі уявити, у 712 р. увійшов до палацу Афрасіаб в Самарканді й побачив яскраві фрески, мав розуміти, які тісні стосунки будували місцеві правителі зі своїми китайськими союзниками.
Але в цей момент наступ зупинився, оскільки його стримало посилення міжусобних суперечок, що охопили арабську верхівку. У 717 р. війська були відведені, і впродовж наступних тридцяти років Центральна Азія перетворилася на хаос в результаті місцевих повстань проти мусульманських правителів і вторгнення тюркських армій. На момент середини VIII ст. регіон був виснажений. Цим скористалися китайці, які у 751 р. направили армію через Тянь-Шань із наміром захопити Чач із півночі. На річці Талас їх зустріла не менша за чисельністю мусульманська армія. Це була вирішальна битва. Обидві сторони заявили про свою перемогу, але після бою китайці відступили до Таримського басейну, а мусульмани більше не намагалися просувати свою владу на схід. Таласька битва була однією з найбільш визначальних в історії Євразії.
Імперія Тан
Період з моменту заснування у 618 р. династії Тан і до повстання під проводом Ань Лушаня в 755 р. був для Китаю часом зростання. Запорукою сили держави була надійність бюрократії, що лежала в її основі – бюрократії, що базувалася на суворій системі іспитів, яка давала змогу найздібнішим представникам прошарку освіченої еліти піднятися нагору. Сильна бюрократія передала владу від військових громадянському суспільству[68] та забезпечило фундамент стабільності, гарантуючи, що поява й зникнення імператорів та імператриць із різними здібностями майже не мало впливу на неухильне функціонування системи. Іншим фактором, що мав велике значення для стабільності держави, було утримання зростаючих запасів зерна для забезпечення продовольством цивільного населення та армії, а також його ефективний розподіл за допомогою системи каналів, зокрема Великого китайського каналу, який почали будувати на початку VII ст., щоб з'єднати північ країни з півднем.
9.5 Піднесення імперії Тан у Китаї в період 618–907 рр. н.е. збіглося з поширенням ісламу на заході. Володарі Тан поставили під свій надійний контроль торгові шляхи навколо пустелі Такла-Макан і степу на півночі, а також встановили протекторат на заході Центральної Азії.
У ці часи відносної стабільності та достатку населення зростало. Перепис, проведений у 754 р., показав, що в кордонах імперії мешкало понад 9 мільйонів родин, тобто населення становило приблизно 53 мільйона, і всі вони сплачували податки. Можливо, до цього можна додати ще кілька мільйонів осіб, які постійно пересувалися, щоб уникнути сплати податків, і безземельних робітників, що були звільнені від оподаткування. Імперія Тан була найбільш населеною країною світу, а її столиця, Чан'ань (Сіань), – одним із найбільших міст.
Ще ніколи Китай не був таким великим, як в перше століття правління династії Тан. Ще на початку VII ст. до складу імперії був включений коридор Ганьсу, а у 640 р. китайці захопили Турфан і розмістили там свій військовий гарнізон. Станом на середину століття Таримський басейн був приєднаний до імперії як протекторат Аньсі, а великі території тюркських земель на північ від Тянь-Шаню, що простягалися на північ до Алтаю і на захід до озера Балхаш, стали протекторатами Куньлін і Менгчі. У 659 р. китайський вплив поширився ще далі на захід в Центральну Азію, і охопив величезний регіон від Чача й Самарканда на півночі до Герата та Кабула на півдні. Саме з цим було пов'язано будівництво палацу Афрасіаб у Самарканді. Як ми бачили, у китайських історіях записано, що согдійський цар Вархуман отримав титул губернатора від китайського імператора Гао-цзуна. Десь за тридцять років до цього інший согдійський цар звертався з проханням про дипломатичний союз, але тоді імператор відмовив йому, заявивши, що Самарканд лежить занадто далеко, щоб у разі потреби відправляти туди війська. Цікаво, що лише протягом одного покоління ставлення змінилося. На відміну від попередників, імператор Гао-цзун дуже прагнув до розширення кордонів. Саме за його правління, окрім Центральної Азії, була захоплена значна частина Кореї та Маньчжурії; ця територія стала протекторатом Когурьо. Але ці потуги імперії виявилися не під силу: держава просто не змогла втримати владу на такій величезній території. Станом на 669 р. китайці відмовилися від Согдіани, а у 676 р. – від Когурьо.
Гарним прикладом того, як здійснювалося управління новоприєднаними територіями, є місто Турфан на північному краю Таримського басейну, що було захоплене танською армією в 640 р., і про яке ми маємо чимало документальних свідчень, збережених завдяки посушливим умовам. Турфан став однією з приблизно 300 префектур, з яких складалася імперія. Це означало, що кожні три роки тут проводився перерозподіл землі на основі реєстрів домогосподарств. Кожне господарство мало право на 1,2 га землі для постійного володіння та 4,8 га придатної для землеробства землі, яка перерозподілялася кожні три роки (хоча дефіцит землі в оазі означав, що отримати можна було лише певний відсоток від встановленого законом наділу). Натомість господарства мали сплачувати податки збіжжям, тканиною та відпрацьовувати трудову повинність. Прикордонні міста, такі як Хамі, Турфан, Бейтінг і Куча, мали гарнізони, які, ймовірно, налічували кілька тисяч вояків, хоча далеко не всі вони були китайцями. Вартість утримання такого великого війська була колосальною. Записи свідчать, що у 730-х і 740-х роках забезпечення потреб гарнізонів чотирьох прикордонних фортів коштувало 900 000 рулонів шовку щороку. Місцеві податки аж ніяк не могли покрити такий рівень витрат. Дійсно, у 742 р. місцеві податки становили лише 9 відсотків вартості п'ятитисячного гарнізону в Турфані. Отже, щоб тримати шляхи, які пролягали по краю пустелі, доступними й безпечними, держава Тан витрачала величезні кошти. Шовк, що виплачувався військовим, ті мали обмінювати у місцевих виробників на продовольство та інші товари першої необхідності, і таким чином він потрапляв до торговельної мережі, щоби зрештою більша його частина опинилася на заході. Отже, держава Тан надавала субсидії торгівлі у надмірних обсягах. Можливо, новий військовий наступ на захід до Согдіани був спробою встановити більш жорсткий контроль над торговельною мережею в надії зменшити витрати на утримання гарнізонів у таримських оазних містах.
9.6 Рулон білого шовку полотняного переплетення (розламаний навпіл), знайдений під час розкопок у Лулані, Сіньцзян, Китай, з колекції сера Аурела Стайна, III–IV ст. н.е. Такі рулони використовувалися як гроші.
У будь-якому випадку, невдача на річці Талас у 751 р. стала поворотним моментом у долі династії Тан. Того ж року інша китайська армія зазнала поразки на півдні при Далі, коли вона спробувала вторгнутися в тайське королівство Наньчжао. Приблизно в цей же час кидані, кочове плем'я, що жило за фронтиром на південь від пустелі Гобі, почали серйозно загрожувати стабільності північних провінцій.