А я хто? Син вовчиці, як Ромул![101] — скрикнув Карл, тремтячи від гніву і блискаючи очима. — Вашого сина! Ваша правда, король Франції не ваш син, король Франції не має братів, король Франції не має матері, король Франції має тільки підданих. Королю Франції не треба почуттів, він має волю.
Йому не треба, щоб його любили, він хоче, щоб йому корились.
— Сір, ви погано витлумачили мої слова: я назвала моїм сином того, хто має мене покинути. Я люблю його в цей момент більше, бо в цей момент я більше боюсь утратити його. Хіба це злочин, коли мати бажає, щоб її дитина не покидала її?
— Але кажу вам, що він вас покине, я кажу вам, що він покине Францію, що він поїде в Польщу, і не далі, як через два дні; а якщо ви додасте ще хоч слово, це буде завтра; а якщо ви не схилите чоло, не перестанете грозити очима, я задавлю його сьогодні ввечері, як ви хотіли, щоб учора задавили коханця вашої дочки. Але я не випущу його з рук, як ми випустили Ла Моля.
Під цією погрозою Катерина схилила чоло, але майже зараз підняла його знову.
— Ах, бідна дитина! — сказала вона. — Брат хоче тебе вбити. Але не турбуйся, мати твоя захистить тебе.
— А, на мене похваляються! — скрикнув Карл. — Ну, що ж! Присягаюсь кров'ю христовою, він умре, не сьогодні ввечері, а зараз, в цю хвилину. Гей, зброю! Кинджал! Ніж!.. Ах!
І Карл, безпорадно скинувши очима навколо себе, щоб знайти те, чого він хотів, помітив невеликий кинджал, який мати носила коло пояса, кинувся до неї, вирвав його з шагреневої, оздобленої срібними прикрасами піхви і вискочив з кімнати, щоб заколоти Генріха д'Анжу там, де його знайде. Але коли він вибіг у вестибюль, надмірно напружені сили враз покинули його; він простяг руку, впустив гостру зброю, що ввіткнулася в підлогу, скрикнув жалісним криком, поточився і впав на підлогу.
З рота його і з носа потекла кров.
— Ісусе! — мовив він. — Мене вбивають. До мене! До мене!
Катерина, що кинулась слідом за ним, бачила, як він упав; з хвилину вона дивилась нерухомо, потім, отямившись, спонукувана не любов'ю матері, а трудністю становища, відчинила двері з криком:
— Королю недобре! На поміч! На поміч!
На її крики навколо молодого короля стовпилися слуги, офіцери, придворні. Але поперед усіх прибігла жінка, розштовхала юрбу й підвела Карла, що був блідий, як труп.
— Мене вбивають, мамко, мене вбивають, — бурмотів король, обливаючись потом і кров'ю.
— Тебе вбивають, мій Карл! — скрикнула жінка, оглянувши всіх таким поглядом, що навіть Катерина відступила назад. — Хто тебе вбиває?
Карл випустив тихий стогін і знепритомнів.
— А, — сказав медик Амбруаз Паре, по якого в ту ж хвилину послали — а, король занедужав серйозно.
— Тепер, волею чи неволею, — сказала сама собі Катерина, — а йому доведеться відкласти.
І, залишивши короля, пішла до свого другого сина, що з нетерплячкою чекав у молільні результатів цієї, такої важливої для нього розмови.
X. Гороскоп
Катерина, вийшовши з молільні, куди вона ходила переказати Генріху д'Анжу про все, що трапилось, знайшла у себе в кімнаті Рене.
Після візиту до крамниці на мосту Сен-Мішель королева ні разу не бачилася з астрологом; тільки напередодні вона написала йому, і по її записці Рене з'явився до неї.
— Ну, — спитала його королева, — бачили ви його?
— Так.
— Як його здоров'я?
— Кращає потроху.
— Може він говорити?
— Ні, шпага перерізала горло.
— Я сказала вам, щоб ви змусили його написати.
— Я пробував, він теж силкувався, але рука його могла накреслити лише кілька майже зовсім нерозбірних літер, потім він знепритомнів: шийна вена розрізана, і кровотеча позбавила його всіх сил.
— Бачили ви ті літери?
— Ось вони.
Рене витяг з кишені папір і подав Катерині; вона швидко розгорнула його.
— M і O[102], — сказала вона. — Чи не був це справді Ла Моль і чи не була комедія, яку зіграла Маргарита, тільки способом відвести підозри?
— Пані, — сказав Рене, — якщо мені дозволено висловити свою думку в справі, в якій ваша величність не зважуєтесь з певністю сформулювати свою, я сказав би, що пан де Ла Моль надто закоханий, щоб серйозно займатися політикою.
— Ви гадаєте?
— Так, і закоханий він в королеву Наварську надто сильно, щоб віддано служити королю, бо справжнього кохання без ревнощів не буває.
— А ви гадаєте, що він цілком закоханий?
— Певний того.
— Він звертався за допомогою до вас?
— Так.
— І прохав у вас приворотного зілля?
— Ні, ми ворожили над восковою фігуркою.
— Кололи в серце?
— Кололи в серце.
— І та фігурка не знищена?
— Так.
— У вас вона?
— У мене.
— Цікаво знати, — сказала Катерина, — чи справді ці кабалістичні спроби дають той ефект, який їм приписується?
— Ваша величність можете судити про це краще від мене.
— Королева Наварська кохає пана де Ла Моля?
— Вона кохає його так, що ладна погубити себе заради нього. Учора вона врятувала його від смерті, ризикуючи своєю честю й життям. Ви самі бачите, пані, і все ще сумніваєтесь.
— В чому?
— В науці.
— Бо наука мене зрадила, — сказала Катерина, пильно дивлячись на Рене, що якнайкраще витримав її погляд.
— В чому?
— О, визнаєте, що я хочу сказати; принаймні, вчений, як не наука.
— Не знаю, про що ви кажете, пані, — відповів флорентієць.
— Ваші парфуми втратили свій запах, Рене?
— Ні, коли вживаю їх я, а якщо вони переходять через інші руки, може бути...
Катерина посміхнулась і похитала головою.
— Ваш опіат чудово діє, Рене, — сказала вона, — уста у пані де Сов свіжіші й червоніші, ніж будь-коли досі.
— Не мій опіат треба з цим вітати, пані, бо баронеса де Сов, користуючись правом кожної гарненької жінки бути капризною, не говорила мені більше про цей опіат, а я, після зауваження вашої величності, визнав за краще не посилати його більше. Коробочки ще й досі всі в мене, як ви їх тоді залишили, тільки одна зникла, — не знаю, хто її взяв і що хотів з нею робити.
— Добре, Рене, — сказала Катерина, — може потім ми поговоримо про це, а поки що будемо говорити про інше.
— Слухаю, пані.
— Що треба, щоб визначити, скільки житиме якась особа?
— Перш за все, треба знати день її народження, вік її і під яким знаком з'явилась вона на світ.
— А ще що?
— Мати її кров і волосся.
— І якщо я принесу вам її кров і волосся, скажу, під яким знаком вона з'явилась на світ, скажу вік її і день народження, ви скажете мені приблизно час її смерті?
— Так, з наближенням до кількох днів.
— Добре. Я маю її волосся і подбаю про решту.
— Особа ця народилася вдень чи вночі?
— В п'ять годин двадцять три хвилини вечора.
— Будьте завтра у мене о п'ятій годині; дослід треба зробити точно в час її народження.
— Добре, — сказала Катерина, — ми будемо.
Рене уклонився і вийшов, не показавши, що почув слова "ми будемо", які означали, що Катерина, всупереч своїм звичкам, мала прийти не сама.
Другого дня, удосвіта, Катерина пішла до Карла. Опівночі вона послала довідатись про його здоров'я, і їй відповіли, що метр Амбруаз Паре коло нього і збирається кинути йому кров, якщо нервове збудження не стихне.
Тремтячи уві сні, блідий від утрати крові, Карл спав на плечі своєї вірної мамки, яка, прихилившись до його ліжка, протягом трьох годин не міняла пози, боячись потривожити спокій своєї любої дитини.
Легка піна час від часу з'являлась на губах хворого, і мамка втирала її тонкою вишиваною батистовою хусткою. В головах лежала хустка, вся в великих плямах крові.
Катерина думала спершу взяти собі цю хустку, але зміркувала, що кров на ній, змішана з слиною, не матиме, може, потрібної сили, і спитала у мамки, чи кидав лікар слабому кров, як збирався. Мамка відповіла, що кидав, і кровотеча була така сильна, що Карл двічі знепритомнів.
Королева-мати, що розумілася дещо на медицині, як усі принцеси того часу, звеліла показати їй кров; зробити це було не важко, бо медик розпорядився приховати кров, бажаючи зробити свої досліди.
Кров стояла в мисці в кабінеті, поруч з опочивальнею. Катерина пішла туди подивитись на кров, налила червоної рідини в невеличку пляшечку, яку нарочито принесла з собою, і вернулася назад, ховаючи в кишенях пальці, кінці яких могли викрити профанацію, яку вона щойно вчинила.
В момент, коли вона знов з'явилася на порозі кабінету, Карл розплющив очі; поява матері вразила його. Тоді, пригадуючи, немов уві сні, усі свої позначені злостивістю думки, він сказав:
— А, це ви, пані? Добре, оповістіть вашого улюбленого синка, вашого Генріха д'Анжу, що це буде завтра.
— Любий Карл, — сказала Катерина, — це буде в той день, в який ви бажаєте. Заспокойтесь і засніть.
Карл, немов би слухаючись її поради, справді заплющив очі, а Катерина, давши свою пораду, як це роблять звичайно, щоб потішити хворого або дитину, вийшла з кімнати. Але тільки вона вийшла і ледве зачинились за нею двері, Карл раптом підвівся і голосом, глухим від припадку, що ще не минувся, крикнув:
— Канцлера! Печать, двір!.. Сказати всім з'явитись до мене!
Мамка з ніжним насильством притиснула голову короля до свого плеча і, щоб приспати, почала заколисувати його, як колишуть дитину.
— Ні, ні, мамко, я не спатиму. Поклич людей, я хочу сьогодні працювати.
Коли Карл казав так, треба було слухатись, і сама мамка, не зважаючи на привілеї, яких надав їй її коронований годованець, не насмілилась суперечити його наказам. Покликали тих, кого звелів король, і засідання було призначено не на другий день — це було неможливо — а через п'ять днів.
Тим часом королева-мати і герцог д'Анжу з'явились у призначений час, тобто о п'ятій годині, до Рене, який, бувши попереджений, як відомо, про їх візит, наготував усе потрібне для таємничого сеансу.
У кімнаті праворуч, тобто в кімнаті жертвоприношень, червоніла на розпеченій жаровні смуга сталі, на якій мали виявитись у капризних арабесках події майбутнього, про яке звертались з запитанням до оракула: на вівтарі лежала книга для пророкування долі, і протягом ночі, що була дуже ясна, Рене вивчав рух і розташування сузір'їв.
Генріх д'Анжу увійшов перший. На ньому було накладне волосся, обличчя закрите було маскою, широкий нічний плащ окутував його постать. Мати прийшла після нього, і коли б вона не знала, що це син дожидається її, вона сама не могла б упізнати його.