До речі, перший ярус вважається так само аристократичним, як і бенуар та бельетаж.
Утім, та ложа, що в ній вільно могли вміститися дванадцять душ, коштувала друзям дешевше, ніж ложа на чотирьох у театрі Амбіґю.
Альбер плекав ще одну надію: якщо йому пощастить заволодіти серцем прегарної римлянки, то йому, либонь, запропонують місце в ридвані, тож він матиме змогу бачити карнавал зі шляхетського повозу чи з князівського балкона.
Завдяки всім тим міркуванням, Альбер був особливо жвавий того вечора. Він сидів спиною до сцени, висовувався до половини з ложі й розглядав усіх гарненьких жінок у шестидюймовий бінокль.
Та хоч як він старався, жодна красуня не вшанувала його поглядом бодай із цікавості.
Глядачі розмовляли про справи, про свої любовні походеньки, про звані обіди, про завтрашній карнавал, не звертаючи уваги ні на співаків, ні на виставу, крім окремих місць, коли всі оберталися обличчям до сцени, щоб послухати речитатив Козеллі, або поплескати Моріані, або гукнути "браво" співачці Шпех, а потім знову поверталися до розмов.
Наприкінці першого акту двері ложі, що була досі порожня, відчинилися і туди ввійшла пані, у якій Франц упізнав свою знайому – його познайомили з нею в Парижі, і він гадав, що вона ще у Франції. Альбер помітив несвідомий порух свого приятеля і, обернувшись до нього, запитав:
– Ви знаєте цю пані?
– Так. Вона подобається вам?
– Вона чарівна, друже мій, та ще й білявка. Такі довгі коси! Француженка вона?
– Ні, венеціанка.
– А як її звати?
– Графиня Г.
– Я знаю її з ім'я, – сказав Альбер, – кажуть, вона не лише гарна, а й розумна. Подумати лишень, я міг познайомитися з нею на останньому балу в пані де Вільфор і не зробив цього! Ото вже дурню я втнув!
– Хочете, я поправлю цю помилку? – запитав Франц.
– Ви так близькі з нею, що можете привести мене до її ложі?
– Я мав честь тричі розмовляти з нею. Ви знаєте, що цього цілком досить, щоб такий візит не здався нахабством.
Тієї миті графиня помітила Франца і привітно помахала йому рукою, а він шанобливо їй уклонився.
– Бачу, ви з нею у найліпших стосунках, – сказав Альбер.
– Отут ви й помиляєтеся. Тим-то й роблять французи тисячі дурниць за кордоном, що все підганяють під паризькі мірки. Перебуваючи в Іспанії чи особливо в Італії, не судіть ніколи про близькість людей за тією свободою, з якою вони обходяться одне з одним. Нас із графинею просто вабить одне до одного.
– Це сердечний потяг? – регочучи, запитав Альбер.
– Ні, розумовий, та й годі, – поважно відказав Франц.
– І коли це виявилося?
– Під час прогулянки Колізеєм, на кшталт отої, яку ми з вами здійснили.
– У сяйві місяця?
– Так.
– Удвох?
– Майже.
– І ви розмовляли про...
– Про мертвих.
– О, звісно ж, це цікаво, – сказав Альбер. – Та якщо я буду мати щастя стати кавалером прегарної графині під час такої прогулянки, то, мушу вас запевнити, розмовлятиму з нею лише про живих!
– І, може, прогадаєте.
– А поки що ви познайомите мене з нею, як ото обіцяли?
– Коли впаде завіса.
– Коли ж скінчиться той клятий перший акт?
– Послухайте фінал, він чудесний, і Козеллі пречудово його виконує.
– Так, але що за статура!
– Шпех просто-таки за душу хапає...
– Знаєте, після того, як чув Зонтаґ і Малібран...
– Хіба ви не вважаєте, що в Моріані пречудова школа?
– Не люблю, коли брюнети співають, як білявці.
– Ох, любий мій, – сказав Франц, одвертаючись од Альбера, що не зводив бінокля з ложі графині, – вам усе недогода.
Аж, на превелике задоволення віконта де Морсера, завіса опустилася; Альбер узяв капелюха, поправив волосся, краватку й манжети і сказав Францові, що чекає його.
Оскільки на допитливий Франців погляд графиня дала на здогад, що чекає його, то він не гаявся, щоб задовольнити нетерпляче Альберове бажання; разом зі своїм другом, що на ходу розправляв бганки на сорочці й вилогах фрака, він обігнув амфітеатр і постукав до четвертої ложі, де була графиня.
Молодик, що сидів коло графині в аванложі, відразу ж підвівся, і, за італійським звичаєм, поступився місцем новому гостю, який теж мав поступитися ним, якби з'явився інший відвідувач.
Франц відрекомендував Альбера як одного з найблискучіших за суспільним становищем і розумом юнаків, що, утім, було й чистісінькою правдою, тому що в Парижі, у тім товаристві, де бував Альбер, він вважався світським левом. Франц додав, що Альбер у відчаї від того, що проґавив нагоду познайомитися з нею в Парижі, благав його поправити те упущення і що він прохає графиню вибачити йому його сміливість.
У відповідь графиня чемно вклонилася Альберові й потиснула Францові руку, потім запросила Альбера сісти на вільному місці коло неї, а Франц умостився у другому ряду, позаду графині.
Альбер знайшов прегарну тему для бесіди: він зняв річ про Париж і спільних знайомих. Франц зрозумів, що друг його на правильному шляху і, взявши у нього з рук велетенського бінокля, почав і собі вивчати глядачів.
Біля бар'єра однієї з лож першого ярусу сиділа надзвичайно вродлива жінка, убрана у східний костюм, який вона носила з такою невимушеністю, із якою носять лише звичний одяг.
Позаду неї, у напівтемряві, виднів чоловік, що його обличчя неможливо було розгледіти.
Франц урвав Альберову балачку з графинею і запитав у неї, чи не знає вона цю чарівну албанку, що ладна привернути увагу не лише чоловіків, а й жінок.
– Ні, – відказала вона, – знаю лишень, що в Римі вона від початку сезону. На відкритті театру я бачила її в тій самій ложі, і за цілий місяць вона не пропустила жодної вистави; часом її супроводжує отой чоловік, що зараз із нею, а деколи тільки слуга-мурин.
– Як вона подобається вам, графине?
– Дуже гарна. Медора, певне, скидалася на неї.
Франц і графиня обмінялися усмішками: потім графиня знову заговорила з Альбером, а Франц почав розглядати в бінокль красуню албанку.
Розпочався балет, пречудовий італійський балет, поставлений славетним Анрі, що завоював ув Італії величезну славу, що загинула у плавучому театрі; то був один із тих балетів, де всі, від першого танцівника до останнього статиста, беруть таку діяльну участь, що півтори сотні людей роблять одночасно той самий жест і всі разом зводять ту саму руку чи ногу. Балет звався "Поліска".
Франц занадто захопився прегарною незнайомкою, щоб звертати увагу на балет, нехай і пречудовий. Що ж до неї, то вона з помітним задоволенням дивилася на сцену, чого не можна було сказати про її супутника, який за весь час, поки тривало це диво хореографічного мистецтва, навіть не поворухнувся і, попри страшенний гамір, який зчиняли сурми, цимбали і турецькі дзвіночки, здавалося, тішився неземною насолодою спокійного сну.
Аж балет скінчився, і завіса опустилася під шалені оплески захопленого партеру.
Завдяки похвальній звичці вставляти до опери балет, антракти в Італії дуже недовгі: співаки встигають відпочити і перебратися, поки танцівники витинають свої піруети й антраша.
Розпочалася увертюра другого акту. Коли смички уперше витнули по струнах, сонливий кавалер албанки поволі звівся і нахилився до неї, вона обернулася, сказала йому декілька слів і знову сперлася на край ложі.
Обличчя її співрозмовника так само залишалося в тіні, і Франц не міг розгледіти його рис.
Піднялася завіса, Францова увага несамохіть звернулася до акторів, і погляд його на хвилю відірвався від ложі незнайомки і перенісся на сцену.
Другий акт розпочинається, як відомо, дуетом: Парізіна уві сні обмовляється Аццо про своє кохання до Уґо, обманутий чоловік проходить усі ступені ревності і врешті, певний у зраді дружини, будить її й заявляє про майбутню помсту.
Це один із найгарніших, найвиразніших і найдраматичніших дуетів, написаних плодовитим пером Доніцетті. Франц чув його уже втретє, і хоч він не був запеклим меломаном, усе ж таки дует справив на нього глибоке враження. Тож він уже збирався було долучити свої аплодисменти до тих, якими вибухнула публіка, аж його зведені руки зупинилися і "браво", що ладне було злетіти з вуст, завмерло.
Чоловік у ложі звівся на повний зріст, обличчя його потрапило у світляну смугу, і Франц побачив таємничого мешканця острова Монте-Крісто, що його поставу і голос він, як йому здавалося, упізнав напередодні поміж руїнами Колізею.
Не було сумнівів: дивний мандрівник живе в Римі.
Либонь, на Францовому обличчі цілком відбилося те збентеження, яке викликав у нього вигляд незнайомця, тому що графиня засміялася, поглянувши на нього, і запитала, що з ним.
– Графине, – відказав Франц, – щойно я запитав у вас, чи знаєте ви цю албанку. Тепер я хочу запитати, чи знаєте ви її чоловіка.
– Не більше, ніж її, – відказала графиня.
– Ви не звернули на нього уваги?
– Оце суто французьке запитання! Ви ж знаєте, що для нас, італійок, існує лиш той, кого ми кохаємо.
– Це правда, – відказав Франц.
– Принаймні, – провадила графиня, наводячи Альберів бінокль на ложу напроти, – його, здається, щойно викопали з могили, це якийсь мрець, що з дозволу гробаря встав із домовини. Гляньте, який він блідий.
– Він завжди такий, – відказав Франц.
– То ви його знаєте? – запитала графиня. – Тоді я вас запитаю, хто він такий.
– Мені здається, я його вже десь бачив.
– Я розумію, – сказала графиня, наче від холоду звівши прегарними плечима, – що як раз побачиш цього чоловіка, то його вже ніколи не забудеш.
Франц подумав, що, мабуть, не лише на нього справив моторошне враження таємничий незнайомець.
– Що ви скажете? – запитав Франц, після того як графиня зважилася ще раз націлити на нього бінокля.
– Здається, це сам лорд Рутвен живцем.
Це нове нагадування про Байрона вразило Франца; як хтось і міг змусити його повірити в існування упирів, то саме цей чоловік.
– Я мушу дізнатися, хто він, – підводячись, сказав Франц.
– Ні, ні! – вигукнула графиня. – Не йдіть, я розраховую, що ви проведете мене, і не відпущу вас.
Франц нахилився до її вушка.
– Невже ви і справді боїтеся?
– Послухайте! – відказала вона. – Байрон присягався мені, що вірить в упирів, запевняв, що й сам бачив їх, змальовував мені їхні обличчя... Вони точнісінько такі: темне волосся, великі палючі очі, мертвотна блідість, та й, дивіться, його супутниця не така, як усі... це якась грекиня чи... либонь, така сама чаклунка, як і він...