Що сталося?.. Ти ж знаєш, що серйозні речі не для мене... До того ж сам бачиш: у нас сьогодні все догори дном: незабаром урочистий вечір... 0!.. Це буде надзвичайний вечір!.. Ми розіслали п'ятсот запрошень!.. Я не пропоную тобі лишитися, сам розумієш... По-перше, це буде для тебе нецікаво... Гаразд, якщо ти наполягаєш, ходімо ось сюди, на терасу... Я там опорядила місце для курців; зараз побачиш, як там затишно.
І Шарлотта пропустила сина на веранду під цинковим дашком, обтягненим знизу смугастим тиком. Там стояли диван і жардиньєрка, висіла люстра, але при денному світлі, під шум дощу, що заволік тьмяний обрій і заховав мокрі береги Сени, усе це мало досить невеселий вигляд.
Джекові було не по собі. Він думав: "Краще б я написав..." і не знав, з чого почати розмову.
– То що там сталося? – запитала Шарлотта, підперши підборіддя в красивій позі жінки, що дуже уважно слухає.
Джек ще хвилину повагався, як вагаються, перш ніж поставити важкий тягар на етажерку для дрібничок і прикрас, бо те, що він мав сказати, йому самому здавалося надто обтяжливим для легковажної голівки, що схилилася до нього.
– Я хотів би... Я хотів би поговорити про свого батька.
У Шарлотти мало не вирвалося: "Що це ти придумав?"
І якщо Джекова мати й не вимовила цих слів, вони відверто й недвозначно відбилися на її обличчі, де промайнуло і невдоволення, і здивування, і навіть страх.
– Усе це дуже сумно, синочку, та, зрештою, хоч як це тяжко, я розумію твою цікавість і готова вдовольнити її. А втім, – урочисто додала вона, – я давно вирішила від крити таємницю твого народження, коли тобі виповниться двадцять років.
Тепер уже Джек здивовано подивився на матір.
Значить, вона забула, що три місяці тому вже відкрила йому ту таємницю? Проте він стримався і не прохопився жодним словом. Так навіть краще: можна буде порівняти те, що вона скаже зараз, із тим, що казала раніше. Адже він так добре її знав!
– Чи правда, що мій батько був шляхетного походження? – не зволікаючи, запитав Джек.
– Найшляхетнішого, сину.
– Маркіз?
– Ні, лише барон.
– А я думав... Ти мені казала...
– Ні, ні! Маркізами були Булаки старшої гілки,
– Тобто він був родичем тих Булаків?
– Гадаю, так... Він був головою молодшої гілки цього роду.
– Отже, мого батька звали?..
– Барон де Булак, лейтенант флоту.
Якби раптом зірвався униз балкон і разом з ним додолу полетіла обтягнена тиком веранда із усім умеблюванням, Джек і тоді не зазнав би такого струсу для всього свого єства. Та все ж хлопцеві стало сили запитати:
– А він давно помер?..
– О-о-о!.. Дуже давно...– відповіла Шарлотта, зробивши виразний жест, яким неначе відкидала у далеке минуле людину, саме існування якої стало для неї досить проблематичним.
Ймовірним було тільки те, що він помер. Тепер лишалося загадкою: був то де Булак чи де л'Епан? Мати збрехала цього разу чи минулого? А може, вона й не збрехала? Може, вона й сама не знає?
Яка ганьба!
– У тебе жахливий вигляд, Джеку! – раптом похопилася Шарлотта, урвавши довгу романтичну історію про своє життя із лейтенантом флоту. – У тебе крижані руки. Даремно я повела тебе на балкон.
– Нічого, – пересиливши себе, мовив Джек. – Зігріюся, коли йтиму.
– Як, ти вже збираєшся іти? А втім, ти маєш рацію, краще вернутися за дня... Та ще в таку негоду... Ну, поцілуй мене!
Ніжно поцілувавши сина, вона підняла комір його куртки, накинула йому на плечі шотландський плед, бо було таки холодно, і засунула йому в кишеню трохи грошей, їй здалося, що хмарка суму, яка набігла на його лице, спричинена приготуваннями до урочистого вечора, на якому він не зможе бути присутнім, тому їй не терпілося, щоб він пішов, і коли покоївка покликала її: "Пані, перукар!.." – Шарлотта скористалася з цього і почала поквапливо прощатися:
– От бачиш, я повинна йти... Бережи себе... Пиши частіше.
Джек повільно спускався сходами, міцно тримаючись за поруччя.
У нього паморочилася голова.
Ні, його серце нило не тому, що він не був запрошений на оте їхнє свято, а через те, що взагалі ні разу за ціле життя не знав жодного свята: він не знає, яке то свято бути разом з улюбленими і шанованими матір'ю й батьком, яке то свято носити їхнє ім'я, жити в сім'ї, мати свій дім. А є ж іще й інше свято, про яке він тепер добре знає і якого позбавила його безжальна доля, – свято щасливого кохання, яке назавжди вас поєднує із кимсь прекрасним, благородним і порядним. Це свято також не для нього. І бідолаха мучився, не здогадуючись, що сам жаль за всіма тими втіхами робить його гідним їх; позбувшись недавнього, але тепер далекого заціпеніння, він ясно усвідомлював усю гіркоту своєї лихої долі, а тільки це й могло дати йому силу побороти її.
В полоні отаких похмурих думок він підходив до Ліонського вокзалу, до тих убогих кварталів, де болото здається іще більшим, а туман іще густішим, бо будинки тут похмурі й сірі, закіптюжені; стічні рови забиті нечистотами, а через людські злигодні і сама природа видається ще похмурішою. На фабриках і заводах скінчився робочий день. Виснажені, стомлені люди понурим скорботним потоком розтікалися по тротуарах та бруку і вливалися до винних погребів та приміських шинків, із тих, на яких красуються вивіски на зразок "Утіха", ніби сп'яніння і забуття – єдина утіха для знедолених. І розбитому втомою, перемерзлому Джеку здалося, що у його житті немає жодного просвітку, як у темному холодному осінньому небі, з якого невпинно сіявся дощ. І він, махнувши на все рукою, розпачливо вигукнув:
– За ними правда, кат би їх узяв!.. Лишається одне...
Потрібно пити!..
І тоді, переступивши поріг якогось брудного шинку, де з перепою одні хроплять, а другі кидаються з ножами в бійку, колишній кочегар замовив подвійну порцію горілки. Але тієї хвилини, коли він підносив до рота склянку, йому раптом здалося, що серед п'яного галасу, серед хмар тютюнового диму й алкогольних випарів, серед мокрих від поту робочих блуз перед ним майнула незрівнянна усмішка Сесіль, а над вухом глибокий лагідний голос промовив :"Ви п'єте горілку, пане Джек?"
Ні, звичайно, він не п'є. Ніколи вже не питиме.
Навіть не пригубивши повної склянки, Джек брязнув об шинквас дрібняками і вискочив із шинку, ошелешивши цим усіх присутніх.
II. Одужання
Напевне, довго довелося б розповідати про те, як Джек після прикрого походу до Парижа два тижні був ув'язнений у Вільшанику під лиховісною опікою Гірша, – той узявся випробовувати на цьому новому Маду свою методу лікування ароматичними речовинами; довго довелося б розповідати і про те, як лікар Ріваль прийшов йому на порятунок і, силоміць відвізши до свого дому, повернув йому життя й здоров'я. Краще я відразу покажу вам нашого друга Джека в зручному кріслі біля одного з вікон "аптеки": поруч нього напохваті лежать книжки, навколо – благодійна тиша й спокій, що їх навівають ясні обрії, затишне помешкання та легкі кроки Сесіль. Усе це вливає у напівдрімотний стан одужуючого саме стільки життя, скільки треба, щоб він міг невинно тішитися довгими днями цілковитої бездіяльності.
Джека переповнює таке незмірне безхмарне щастя, що йому здаються зайвими будь-які слова; приплющивши повіки, він дивиться на дорогу йому істоту, на голку, якою спритно орудує Сесіль, слухає, як скрипить у її руці перо по лінованому папері бухгалтерських книг, і йому нічого більше не треба.
– Ох і дід! Я впевнена, що він приховує від мене половину своїх викликів... Учора він аж двічі проговорився. То доводив мені, що не заходив до Гудлу, а за хвилину повідомив, що його дружина почуває себе уже трохи краще... Адже ви це помітили, чи не так, Джеку?..
– Ви щось сказали? – стрепенувся хлопець.
Він не почув. Він тільки зачаровано дивився на Сесіль, завжди просту, урівноважену й граціозну, без дитячих вибриків та напускної пустотливості тих дівчат, котрі, знаючи, що пустотливість приваблює, часто не знають міри і викликають лише роздратування. Вона – сама серйозність, в ній усе глибоке. У її голосі бринять глибокі роздуми, очі вбирають і бережуть світло. Помітно, що її душі чужа приземленість, вона прагне високості і далини. А слова – ота розмінна, зношена, стерта монета – у Сесіль неждано вражають свіжістю; так іноді буває, коли посередні вірші кладуть на музику, і їх огортає чарівна мелодія Генделя чи Палестріни. Досить було Сесіль промовити: "Джеку, друже мій",– і йому здавалося, що ніхто так досі не звертався до нього, а на її "прощавайте" його серце стискалося так тужливо, ніби він розлучається з нею .назавжди. От до якої міри в устах цієї ясноокої й розважливої дівчини все набувало виняткового змісту. Перебуваючи у тому стані, коли людина, одужуючи, ще вкрай слабка і така чутлива, що відчуває найменший протяг так само, як і тепло навіть несміливого сонячного промінчика, Джек надзвичайно гостро відчував чарівливість юної Рівалевої онуки.
О незрівнянні, чудові дні, проведені в благословенному домі, де все робилося для якнайшвидшого його одужання! "Аптека", простора, майже гола кімната, де тільки попід стінами стояли високі шафи з нефарбованого дерева, була з південного боку будинку; її вікна, завішені мусліновими шторами, виходили на кінець сільської вулиці, за якою аж до обрію тяглися скошені поля. Ця кімната з легким цілющим духом сухого лікарського зілля, зібраного в пору буйного квітіння, навіювала Джеку здоровий спокій. Дещо приглушена, пом'якшена, благодійна природа обступала його з усіх боків і п'янила тонкими пахощами. Вони воскрешали в Джековій пам'яті жеботіння струмків, а завдяки цілющим запахам золототисячників, зірваних біля підніжжя віковічних дубів, над юнаком схилялося зелене шатро лісу.
У міру того як до Джека поверталася сила, він потроху пробував читати. Хлопець гортав старі книжки із лікаревої бібліотеки, і коли йому траплялися підручники його дитинства, він, перечитуючи їх, переконувався, що тепер усе розуміє набагато краще. Сесіль займалася своїми звичними справами; лікаря цілі дні не бувало дома, і юнак та дівчина весь час проводили наодинці під наглядом молоденької служниці. Тож не дивно, що по селу поповзли пересуди і місцеві святенниці обурювалися: де це бачено, що дорослий хлопець з ранку до ночі товчеться в домі вродливої дівчини.