Це ретельно зрежисоване шоу для мас: більшість запитань — невинні чи поверхові, їх зазвичай ставлять журналісти, підготовлені адміністрацією президента, або ті, хто практикує жорстку самоцензуру. На таких виставах рідко траплялися несподіванки, але я знав, що тут Путін вперше відкриє свої карти й таки висловиться про заборону на усиновлення.
Я дивився прямий ефір в офісі. До мене приєдналися Іван та Вадим допомогти з перекладом та з'ясувати, що ж скаже Путін. Перше запитання поставила журналістка з інтелектуального глянцю "Сноб" Ксенія Соколова:
"У відповідь на ухвалення американцями Закону Магнітського Держдума вжила заборонних заходів проти американських громадян, які хочуть усиновлювати російських дітей-сиріт. Чи вважаєте ви таку відповідь справді адекватною? І чи не бентежить вас, що діти, до того ж найзнедоленіші та найбезпорадніші з них, стають інструментом у політичній боротьбі?"
Путін змінив позу за величезним незграбним столом і постарався уникнути відповіді. Він намагався мати незворушний вигляд, попри те що захід від початку відійшов від наміченого сценарію.
"Це, безумовно, недружній щодо Росії акт, — заявив він. — Наскільки я знаю опитування громадської думки, більшість громадян негативно ставляться до усиновлення іноземцями наших дітей".
Потім він довго говорив, згадавши табори в Гуантанамо й Абу-Грейбі та секретні в'язниці ЦРУ, ніби їхнє існування виправдовувало злочини, які чинили в Росії.
Після трьох годин пресконференції з пів сотні поставлених Путіну запитань шість мали стосунок до Сергія Магнітського та російських дітей-сиріт. Путін помітно сердився.
Нарешті, незадовго до закінчення заходу, піднявся журналіст Сергій Лойко із газети "Лос-Анджелес таймс" і сказав:
"Я повертаюся назад до Сергія Магнітського, бо ви про це говорили. Росія мала три роки, щоб дати відповідь, що ж сталося. І тоді не було б жодного "списку Магнітського", ви не лаялися б з Америкою, діти поїхали б в Америку, і всі були б задоволені та щасливі. Але відповіді немає. То що там?
Ви неабияк поінформовані в інших гучних кримінальних справах, я не називатиму їх. Мені хотілося б почути від вас відповідь на запитання, що там із 230 мільйонами доларів, які нібито <...> інспектори та поліціянти — міліціянти в минулому — вкрали з бюджету. На них можна було б відбудувати прекрасні дитячі будинки, і Медведєву не доводилося б голослівно говорити, що ми щось повинні зробити. Уже все це було б, і ми могли б тримати сиріт у нормальних умовах.
Що сталося із Сергієм Магнітським? Чому для нього настав 1937 рік? Добре, що він не для всіх. Але чому він все одно повертається до нашого життя?" Путін змінився на обличчі й почав відповідати:
"З приводу Магнітського..."
Але цієї миті його перебили — із зали пролунали оплески. Путін отетерів: "...Це що?.."
"Підтримуємо запитання", — пролунало із зали.
Путіну не доводилося стикатися з відкритим бунтом преси. Усі про себе знали, але вголос вимовити боялися. І тут Путін втратив контроль. Стишивши голос і насупившись, він сказав:
"Не знаю деталей, але я, утім, обізнаний про те, що пан Магнітський все-таки загинув, помер не від катувань, його ніхто не катував, а від серцевого нападу... Крім цього, пан Магнітський, як відомо, не був якимсь правозахисником, він не захищав права людини. Він був юристом пана Браудера, якого наші правоохоронні органи підозрюють у скоєнні економічних злочинів на території Російської Федерації".
Тут і в мене завмерло серце. Я знав, що тієї миті, коли Путін скаже моє ім'я, моє життя зміниться назавжди. У минулому він уперто уникав називати мене на ім'я, а у відкритій розмові з журналістами до цього двічі згадав мене як "цю людину". Путін ніколи не вшановує своїх ворогів, називаючи їх на ім'я. Але не сьогодні. Почути своє ім'я з вуст Путіна — як цебер холодної води. Залишалося тільки готуватися до того, що буде далі.
Президент Росії Володимир Путін на щорічній пресконференції, грудень 2012 року. Путін жорстко відповідав на численні запитання про новий російський закон, відповідно до якого американським сім'ям було заборонено усиновлювати російських дітлахів-сиріт (цей акт був прямою помстою Росії за американський Закон Магнітського). На цій пресконференції Путін уперше публічно назвав мене на ім'я (© Sasha Mordovets/Getty Images)
Наступного дня Дума підтримала заборону на всиновлення. Надії Лаврова на "зважене рішення" не справдилися: 420 депутатів були "за" і лише сім — "проти". Через тиждень, 28 грудня, Путін підписав закон. Щоб законопроєкт Магнітського став законом у Сполучених Штатах, знадобилося два з половиною роки. У Росії "антимагнітський закон" ухвалили за два з половиною тижні.
Від наслідків нового закону холонуло серце. Триста російських дітей-сиріт, які вже познайомилися зі своїми новими американськими сім'ями, ніколи не побачать кімнати, котрі з любов'ю підготували для них на іншому краю землі. Міжнародна преса активно публікувала фотографії цих діточок і розповідала їхні історії. Батьки, що не стали такими, зібралися на Капітолійському пагорбі з криками "Нам байдуже до міжнародної політики! Поверніть наших дітей!", і я не міг з ними не погодитися.
Щойно заборона на всиновлення набула чинності, мені почали телефонувати журналісти. У всіх було одне й те саме запитання:
— Чи відчуваєте відповідальність за те, що відбувається з цими сиротами та їхніми американськими сім'ями?
— Ні. За це відповідальний Путін, — відповідав я. — Тільки боягуз прикривається беззахисними дітьми, як живим щитом.
Багато хто мої почуття поділяв. 14 січня, наступного дня після старого Нового року, москвичі почали сходитися до Бульварного кільця із саморобними плакатами й транспарантами, які засуджували Путіна. Поки учасники протестної акції йшли під час скупчення численної поліції московськими вулицями, до них приєднувалося дедалі більше й більше людей, незабаром зібралося майже п'ятдесят тисяч.
Це були не політичні активісти, яких зазвичай бачиш на таких заходах. На вулицю вийшли бабусі, шкільні вчителі, батьки з дітьми на плечах — прості містяни. На плакатах було написано "Ганьба!", "Досить брехати!", "Дума їсть дітей", "Ірод!" (Новий закон прозвали "законом Ірода" за аналогією з юдейським царем, який, злякавшись за свою владу, намагався позбутися новонародженого Ісуса й наказав повбивати всіх немовлят-хлопчиків у Вифлеємі).
Зазвичай Путін ігнорує протести, але цей через розмах і тематику проігнорувати не вдалося. Скасувати закон уряд не міг, але після "Маршу проти негідників" оголосили, що Росія вкладе мільйони до державної системи утримання та опіки дитячих будинків. Я був упевнений, що виділені кошти ніколи не дійдуть за адресою, але саме рішення показувало, що Путіна це дуже зачепило.
Уся ця історія обійшлася Путіну дорожче за гроші: постраждав німб його невразливості. Він добивається бажаного й робить людей згодливішими через тотальне приниження — у цьому його коник. Він не почувається переможцем, поки опонент не страждає або його не подолано. У світі Путіна той, хто принижує, і той, кого принижують, ніколи не можуть помінятися місцями. Однак саме це сталося з ним внаслідок заборони.
Що в такому разі роблять люди, подібні до Путіна? Усією міццю трощать тих, хто наважився їх принизити.
Той факт, що він бачив у цій ролі мене, нічого доброго не віщував.
41. Червоний циркуляр
Наприкінці січня 2013 року я знову приїхав на Всесвітній економічний форум до Давоса. Тривав другий день роботи. Я насилу пробирався крізь кучугури на підході до конференццентру, як раптом почув жіночий голос:
— Білле! Білле!
Обернувшись, я побачив, як у мій бік енергійно крокує невисока жінка у великій хутряній шапці й з розпашілими від морозу щоками. Коли вона наблизилася, я впізнав Христю Фріланд — журналістку, яка колись давно, ще в Москві, уперше розповіла світові історію про "Сіданко", а тепер працювала редакторкою агентства новин "Рейтер".
— А, Христе! Привіт!
— Як добре, що я тебе побачила. — Вона відразу перейшла до діла.
Вітаючись, ми зазвичай по-дружньому цмокали одне одного в обидві щоки, але зараз їй, мабуть, було не до люб'язностей, і весь її вигляд видавав нетерпіння повідомити щось дуже важливе.
— А що сталося?
— Білле, я щойно з неофіційної зустрічі з Медведєвим. Там знову згадували тебе.
— Не дивно. Я останнім часом особливо популярний у росіян.
— Саме про це я й хотіла поговорити. Мушу передати тобі його слова... хвилинку... — Вона дістала блокнот із кишені й перегорнула до потрібної сторінки. — Ага, ось. Його запитали про справу Магнітського, й ось що сказав Медведєв. Цитую: "Так, сумно, що Сергій Магнітський помер, а Білл Браудер досі живий і на волі". Так і сказав.
— Це що, погроза?
— Гадаю, так. Дуже схоже на це.
Мене пройняв дрож. Подякувавши Христі за інформацію, я рушив вбік конференццентру, але в голові міцно засіло почуте. Зустрічі, заплановані цього дня, тривали, але ще чотири журналісти, яких я побачив, повторили те саме, що сказала Христя.
Мені не раз погрожували різні люди з Росії, але ніколи раніше такі погрози не звучали з вуст прем'єр-міністра. Я розумів, що наді мною нависло лихо, але тепер воно набуло інших масштабів. Повернувшись до Лондона, я одразу зателефонував нашому фахівцеві з безпеки, Стівенові Беку, і суттєво посилив особисту охорону.
Ця погроза також показувала хід думок Путіна та його наближених. Я розцінював це як бажання не лише знищити мене фізично, а й завдати шкоди будь-яким іншим доступним способом.
Першу підлість російська влада влаштувала, затіявши заочний судовий процес і звинувативши мене в ухиленні від сплати податків компаніями фонду. Протягом кількох років вони погрожували мені цією сфабрикованою справою, щоб залякати й змусити відмовитися від боротьби, а тепер, після ухвалення Закону Магнітського, вирішили піти до кінця.
Проводити наді мною суд, коли я перебуваю за межами країни, було вкрай незвичайно. За всю пострадянську історію це стало б лише другим випадком, коли громадянина західної держави судять заочно. Але це лише початок.
Разом зі мною вони збиралися судити й Сергія Магнітського, а ось у це повірити вже просто неможливо.