Тут усього п'ять ліжок, але нам більше й не треба, бо Колен і Пейссу підуть уночі вартувати в бліндажі. Евеліні дуже не хочеться розлучатися зі мною, але вона мовчки підкоряється моєму наказу.
Коли ми залишаємося вп'ятьох — М'єтта, Каті, Жаке, і Мейссоньє і я (Тома вже пішов на фортечний мур), я складаю на клапті паперу розклад зміни вартових і засуваю його під лампу. Проти свого імені ставлю четверту1 годину ранку й прошу друзів, щоб кожен з них, коли повертатиметься з вартування, будив мене. Це, на мою думку, примусить їх бути пильними під час варти. Жаке приніс мені матрац, і я лягаю в куточку кухні. Решта розташовуються на двох поверхах надбрамної башти. Кожен лягає одягнений і кладе зброю собі в головах.
Я майже не сплю (а може, це тільки так мені здається, що я не сплю), і в хвилини безсоння до мене приходить усвідомлення того, що я припустився серйозної помилки, не визначивши для кожного місце на фортечних мурах і в надбрамній башті на випадок загальної паніки.
Не передбачив я і зв'язку між бліндажем, що на пагорку ферми "Сім буків", та фортечними мурами. А це було це вкрай необхідно. Вартові в бліндажі, побачивши наближення ворога, могли б непомітно подати нам якийсь сигнал, і ми таким чином виграли б дорогі секунди, поки бійці займуть свої місця.
Я думаю над цією проблемою всю другу половину ночі, але не можу нічого придумати. Мене приходить будити М'єтта, повернувшись з вартування, відтак Мейссоньє, й протягом усього цього часу я обмірковую нездійсненні плани зв'язку бліндажа з фортечними мурами. Мабуть, я таки задрімав, бо раптом злякано підхоплююсь, коли Каті термосить моє плече й шепоче, що настала моя черга, легенько вкусивши мене за вухо.
Каті залишила відчиненою одну з бійниць, і хтось, не знаю хто саме, мабуть Мейссоньє, приніс сюди ослінчик. Це дуже зручно, бо отвір бійниці надто низький, щоб можна було стежити через нього стоячи. Я роблю кілька глибоких вдихів, повітря напрочуд свіже, й після цієї неспокійної ночі до мене повертається відчуття молодості й сили. Я певен, що Вільмен піде в наступ. Ми вбили Бебеля, й він захоче помститись нам. Але я не певен, що він піде на Мальвіль, не зробивши останньої спроби розвідати наші сили. Певне, Вільмен довідався від Ерве про паркан і тепер намагається вгадати, що цей паркан затуляє.
Темрява ще не рідшає, і я навряд чи побачу за сорок метрів перед собою барикаду. Я до болю напружую очі й раз по раз протираю їх пальцями лівої руки.
За хвилину мене починає долати сон. Я встаю, ступаю кілька кроків по фортечному муру й пошепки читаю байки Лафонтена, які тільки знаю. Позіхаю. Сідаю знову. На місці ферми "Сім буків" блимає якесь світло. Я здогадуюсь, що це Пейссу й Колен подають мені сигнал за допомогою електричного ліхтарика. Тієї ж миті біля паркана двічі бамкає дзвін.
Я випростуюсь. Серце калатає мені в грудях, гупає в скронях, долові мокріють. Іти туди? Чи не йти? Що, коли це якийсь підступ? Вільменова пастка? Що, коли він стрельне з базуки в ту ж хвилину, коли я відчиню потайне віконечко в паркані?
У дверях надбрамної башти зі зброєю в руках з'являється Мейссоньє. Він дивиться на мене, і його погляд вимагає від мене рішучості. Я тихо запитую:
— Всі прокинулись?
— Так.
Тоді клич.
Але в цьому немає потреби: зачувши дзвін, усі прийшли сюди з рушницями в руках. Я задоволений їхнім спокоєм, швидкістю дій. Наказую тихенько:
— М'єтто й Каті, ставайте до бійниць надбрамної башти. Мейссоньє, Тома й Жаке ідуть на фортечний мур до амбразур. Стріляти тільки за командою Мейссоньє. Жаке, випустиш мене з брами й зачиниш її за мною.
— Ти йдеш туди сам? — питає Мейссоньє.
— Так, — коротко відповідаю я і допомагаю Жаке безшумно відсунути засуви на брамі.
Мейссоньє кладе мені на плече руку. Подає якийсь предмет. Це ключ від замка на потайному вході. Мейссоньє дивиться на мене. Якби було можна, він з радістю пішов би туди замість мене.
— Обережно, Жаке.
Я ледь прохиляю браму, втягнувши живота, прослизаю назовні.
Хоч ніч і прохолодна, по щоках у мене котиться піт. Я поминаю місток, долаю відстань між муром і ровом, відтак зупиняюсь, щоб скинути черевики, й повільно біжу в шкарпетках до паркана, силкуючись не дихати. В останню секунду, замість підняти завісу на потайному віконечку, зазираю у вічко, що його приробив Колен. Там стоять Ерве і ще якийсь трохи нижчий за нього молодик. Я прочиняю потайне віконечко.
— Це ти, Ерве?
— Я.
— Хто це з тобою?
— Моріс.
— Гаразд. Слухайте мене уважно. Зараз я відчиню потайний вхід. Спершу ви просунете сюди рушниці. Потім Ерве, зайдеш ти, Моріс почекає.
— Гаразд, — озивається Ерве.
Я відмикаю потайний вхід, піднімаю заслінку й закріплюю її. Просовуються дві рушниці. Я опускаю заслінку Один за одним відкриваю затвори, і ствол, і магазин коробки порожні. Я кладу обидві рушниці під паркан і знімаю з плеча "спрінгфілд". Відтак пропускаю Ерве, зачиняю за ним потайний вхід, веду до брами й тільки тоді, коли вона за ним зачиняється, іду по його товариша.
До сьогоднішнього ранку я чітко не усвідомлював, як нам краще використати ЗПО. Вона повинна працювати як своєрідний шлюз. Через неї ми пропускатимемо відвідувачів по одному, перед тим роззброївши їх. Повернувшись до надбрамної башти, я беру папір, на якому вчора ввечері накидав розклад зміни вартових, і на зворотному боці, перш ніж допитати Ерве, записую олівцем нове правило, яке щойно спало мені на думку.
Поки я записую, приходять Мену, Фальвіна й Евеліна. Мену одразу ж починає розпалювати вогонь і сухо наказує Фальвіні йти доїти корів.
Ми не всі тут зібралися: Пейссу й Колен вартують у бліндажі на пагорбі ферми "Сім буків", а Жаке чатує на фортечних мурах. Я помічаю, що Тома, який сидить по той бік столу, не дивиться на Каті. Мейссоньє стоїть у мене за плечима й читає, що я пишу.
Коли я кінчаю писати, Мену гасить лампу, і я починаю допитувати Ерве.
Він розповідає цікаві речі. Учора ввечері Бебель, який ішов у розвідку до Мальвіля, був не сам. Його супроводжував один ветеран. Вони виїхали з Ла-Рока на велосипедах, але Бебель сховав свій за двісті метрів од Мальвіля й наказав ветеранові ні в якому разі не втручатися в події. Той сховався. За хвилину він почув рушничний постріл, побачив, що Бебель упав, і повернувся до Ла-Рока. Вільмен одразу ж заявив, що Мальвіль убив його "двох хлопців" і що він "відплатить" Мальвілеві. Проте спершу, щоб "забезпечити собі тили", а також, мабуть, щоб не потрапити в скрутне становище, послав до Курсежака під командуванням братів Фейраків нічну експедицію в складі шести чоловік. Як на те, вдосвіта ветеран, який разом з Морісом ходив у розвідку до Курсежака, вкрав дві курки. Курсежакські хлопці виставили варту і, коли з'явилася ця ватага, відкрили вогонь і вбили Данієля Фейрака. Жан Фейрак у нападі люті наказав узяти село штурмом і винищити всіх до ноги.
— Кого це "всіх"?
— Двох молодиків, літнє подружжя, жінку й немовля.
Ми мовчки перезираємося.
— А що сказав про цей подвиг Вільмен? — питаю я трохи перегодя.
— "Рахунок зведено. Вони вбили твого одного хлопця. Ти примусив їх заплатити цілим селом".
Знову западає мовчанка. Я киваю Ерве, щоб він розповідав далі. Він прокашлюється.
Після Курсежака Вільмен хотів негайно напасти на Мальвіль. Але ветерани не погодилися. Особливо Жан Фейрак: мовляв, не можна так зопалу накидатися Мальвіль, спершу треба все як слід розвідати.
— Це він таке сказав?
— Він.
Я нишком посміхаюсь. "Заплатити цілим селом" — ці порівняно легко. Але Мальвіль — зовсім інша річ. Мальвіль примусив цих панів замислитись. Доказ: коли Вільмен знову почав шукати добровольців, то не знайшов серед ветеранів жодного. Тоді зголосилися Ерве й Моріс.
— І що сказав Вільмен?
— Що коли ці бовдури доможуться успіху, вони перейдуть у ветерани. А якщо їх уколошкають, ми підемо на Мальвіль штурмом.
— А ветерани що сказали на це?
— Вони не виявили надто великого ентузіазму.
— Але якщо Вільмен усе-таки накаже їм штурмувати Мальвіль, вони послухаються?
— Так. Вони ще бояться Вільмена.
— Чому "ще"?
— Бо з учорашнього вечора вони вже трохи менш його бояться.
— Після загибелі Бебеля?
— Після загибелі Бебеля й Данієля Фейрака. Кліка найзапекліших розпалася. Принаймні я так це розумію.
— Якщо Вільмена вб'ють, — веду далі я, — чи знайдеться хтось такий, що зміг би його замінити?
— Жан Фейрак.
— А якщо вб'ють Фейрака?
— Тоді ніхто.
— Ватага розпадеться?
— Мабуть.
Сніданок готовий. На вилискуючому горіховому столі парують кухлі. Яка ідилічна картинка! А всього за кілька кілометрів звідси в дворі ферми лежать шість трупів, і серед них дитячий. Ми ціпеніємо з жаху. Людина за допомогою жорстокості домагається пошани до себе! Ще більше, ніж садизм, у цьому винищенні вражає безглуздість. Люди озлоблюються проти життя й винищують самі себе.
Я присуваю до себе кухоль. Не хочу більше думати про Курсежак. Треба поміркувати про наступний бій з Вільменом. Ми їмо мовчки. Тишу порушує непогамовне бубоніння Фальвіни, яка повертається зі стайні. Правда, вона не чула розповіді про те, що відбулося в Курсежаку, й не може перейнятися нашим настроєм. У всякому разі, Фальвіна сьогоднішнього ранку торохтить гак, як ще ніколи не торохтіла. Коли Мену була в доброму гуморі, то порівнювала Фальвінину балаканину з млинком, тартаком або водоспадом, а коли була в поганому, — з проносом. Після того, про що ми довідалися, то тільки й думаємо про цю невеличку ферму, яку добре знаємо, і їмо, не промовляюся жодного слова. І ця нескінченна Фальвінина балаканина не уривається, бо ніхто до неї не озивається. Вона нагадує потік води, що стікає з даху, або шум колишньої мальжакської бетономішалки чи стрічкової пили. Хоч цей словесний струмок складається зі слів — літературних або діалектних, — у ньому нема нічого людського: він нічого спільною не має з розмовою, бо на нього не чекаєш, будь-яке вухо відмовиться його слухати, й він, відкинутий усіма, дзюркоче собі цілком даремно. Минула ніч мене дуже зморила, до того ж зморює ще й напружене чекання наступної ночі, тому я, ризикуючи дати Мену черговий привід для нападок на Фальвіну, гостро кажу:
— Та замовкни ж, Фальвіно! Ти заважаєш мені думати!
На, маєш! Сльози! Але так чи інакше, треба було, щоб вони полились! Та коли б вони лились мовчки.