А тепер досить. Все вже сказано.
Я не став займати його цією темою, боячись образити, і тільки про себе міркував далі про його щедрість і великодушність; тим часом ми все швидше посувалися вперед.
– Судно треба наново оснастити, – сказав Стірфорс, – і я залишу Літтімера, щоб він стежив за всім цим. Тоді я буду певний, що все буде зроблено. Чи казав я тобі, що Літтімер приїхав сюди?
– Ні!
– Атож. Приїхав сьогодні вранці, з листом від моєї матері.
Наші погляди зустрілись, і я помітив, що навіть губи його зблідли, хоч дивився він на мене дуже впевнено. Я злякався, що якась суперечка з матір'ю спричинилася до тієї журби, в якій я знайшов його біля каміна. Я натякнув на це.
– О, ні! – розсміявся він, похитавши головою. – Нічого подібного. Так. Просто приїхав мій слуга.
– Такий, як і завжди? – спитав я.
– Такий, як і завжди, – підтвердив Стірфорс. – Далекий і холодний, як північний полюс. Він мусить наглядати за тим, як перейменують судно. Воно зараз зветься "Буревісник". А яке діло містерові Пеготті до "Буревісників"? Я охрещу його наново.
– Яким ім'ям? – запитав я.
– "Маленька Ем'лі".
Він усе ще не зводив очей з мене, і я вважав це за нагадування, що йому не подобається вихваляння його вчинків. Я не міг сховати задоволення на обличчі, але не сказав майже нічого. На вустах його з'явилася звичайна усмішка, і здалося мені, що він уже зовсім забув смуток.
– Але дивися, – мовив він, указуючи рукою вперед, – ось іде справжня маленька Ем'лі! І той парубок з нею, га? Слово честі, він вірний лицар! Ніколи не залишає її саму!
Гем працював тепер корабельним майстром, він дуже вдосконалив природне своє знання цього ремесла і став висококваліфікованим робітником. У своєму робочому одязі він здавався не хтозна-яким франтом, але мужнім і гідним захисником квітучої маленької істоти, що йшла поруч із ним. Його щире обличчя, чесність, неприхована гордість нею, любов його до неї здавалися мені найбільшою красою. Коли вони наблизилися до нас, то здалися мені дуже доброю парою, незважаючи на всю відмінність між ними.
Коли ми зупинилися побалакати з ними, вона несміливо зняла свою руку з його ліктя і зашарілася, простягаючи пальці Стірфорсові й мені. Обмінявшись із нами кількома словами, вони пішли далі, але вона вже не взяла Гема під руку, непевно і ніяково йшла поруч із ним. Все це здалося мені дуже милим. Стірфорс, начебто, був такої ж думки.
Раптом повз нас пройшла – очевидно, стежачи за ними – жінка, чиє наближення ми навіть не помітили; але я побачив її обличчя, коли вона проходила повз нас, і здалося мені воно знайомим. Вона була легко і бідно вдягнена, зухвала, понура, гордлива, але здавалося, на той час усі ці риси було віднесено вітром, а думки її зупинились, і вона могла лише стежити за ними. Наче темна пляма між нами, морем і хмарами, вона зникла так само непомітно, як і з'явилася, хоч ані трохи не наблизилася до них.
– Ця чорна тінь іде за дівчиною, – сказав Стірфорс, зупинившись. – Що це має означати?
Мене здивувало, яким тихим голосом промовив він це.
– Може, вона збирається попросити в них милостиню? – зазначив я.
– Це мене не здивувало б, – сказав Стірфорс, – але дивно, що жебрацтво набуває саме цієї форми сьогодні увечері.
– Чому? – спитав я.
– Бачиш, я думав, – сказав він, помовчавши, – про щось подібне. А тут вона з'явилась. I звідки вона взялася, хотів би я знати?
– Мабуть, вона вийшла з тіні від тієї стіни, – припустив я, ми бо підійшли до якогось муру.
– Вона зникла! – відказав він, обертаючись через плече. – I хай зникне з нею все зле. А тепер – обідати!
Але він раз у раз озирався через плече на далеке море. Нам лишалось іти недовго, але він устиг ще кілька разів коротко повернутися до цієї теми; тільки затишно і весело сидячи за столом при світлі каміна і свічок, він немов забув про це дивне явище.
Літтімер був уже там і справляв на мене таке саме враження, як і завжди. Я висловив сподівання, що місіс Стірфорс і міс Дартль почуваються добре; він відповів шанобливо і, звичайно, респектабельно, що вони почуваються досить непогано, подякував мені і передав поклон від них. Ось і все; а проте мені здалося, ніби він виразно заявив мені: "Ви дуже юні, сер, ви надзвичайно юні".
Ми вже майже закінчили обідати, коли він вийшов на два кроки з кутка, з якого спостерігав нас, або, скоріше, мене, до столу і звернувся до свого хазяїна:
– Прошу пробачення, сер. Міс Маучер у цьому місті.
– Хто? – дуже здивовано вигукнув Стірфорс.
– Міс Маучер, сер.
– Отакої! Які це в неї тут справи? – спитав Стірфорс.
– Здається, це її батьківщина, сер. Вона сказала мені, що з одним зі своїх професіональних візитів вона щороку їздить сюди, сер. Я зустрів її на вулиці сьогодні вдень, і вона спитала, чи може мати честь одвідати вас по обіді, сер.
– Чи ти знаєш цю велетку, Маргаритко? – запитав Стірфорс.
Я мусив зізнатися, – хоч і соромився цього перед Літтімером, – що ми з міс Маучер зовсім не знайомі.
– Тоді тобі обов'язково треба познайомитися з нею, – сказав Стірфорс, – бо вона – одне з семи чудес світу. Щойно міс Маучер прийде, ведіть її сюди, Літтімере.
Мене дуже зацікавила ця леді, особливо тому, що Стірфорс, сміючись, рішуче відмовився відповідати на будь-які мої запитання про неї. Отже, я нетерпляче чекав. Нарешті через півгодини після того, як забрали посуд зі столу і ми сиділи за графином вина перед каміном, двері відчинились, і Літтімер, зі своїм звичайним непорушним спокоєм, оголосив:
– Міс Маучер!
Я подивився в коридор і нічого не побачив. Я все ще дивився в коридор, гадаючи, що міс Маучер забарилася там, коли, на моє невимовне здивування, з-за канапи, яка стояла між дверима і мною, викотилася пишно вбрана карлиця років сорока чи сорока п'яти, з дуже великою головою, парою шахрайських сірих очей і такими неймовірно короткими руками, що, намагаючись грайливо прикласти пальця до кирпатого носа, вона мусила схилити голову назустріч своїй руці. Подвійне її підборіддя було таке гладке, що в ньому потопали стрічки капелюшка. Шиї в неї не було, талії в неї не було, ніг у неї не було – принаймні про них не варто було говорити; і хоч була вона жінкою звичайних розмірів аж до того місця, де мала б у неї бути талія, і хоч посувалась, як усі людські істоти, на парі ніг, та була вона така куца, що стілець був для неї, як стіл для звичайної людини. Ця пишно і незграбно вбрана леді притулила носа до вказівного пальця з тими труднощами, які я вже змалював, схилила голову набік, примружила око і дуже хитро подивилася на нас; пофліртувавши очима зі Стірфорсом, вона вибухнула цілим потоком слів.
– Що? Квіточко моя! – солоденько почала вона, жартівливо киваючи йому своєю великою головою. – Та невже ви тут? Ах ви, поганий хлопчисько, і не сором вам! Чим ви тут займаєтеся, так далеко від дому? Каверзуєте, клянусь! Ви – хитрун, Стірфорсе, та й я не проста, еге ж? Ха-ха-ха. Ви поставили б сто фунтів проти п'яти, що не зустрінете мене тут. А як же! Господи, та мене всюди повно, клянусь! Ось я тут, ось я там, ось мене нема – як монета фокусника в дамській хустинці. До речі, про носові хустинки – і про дам – яка ж ви втіха для вашої любої матінки, хлопче мій милий.
Міс Маучер розв'язала стрічки свого капелюшка та сіла, захекавшись, на ослінчик перед каміном – обідній стіл правив їй за альтанку, бо вона розташувалася саме під ним.
– Ох, зіроньки мої ясні, – вела вона далі, ляскаючи руками по своїх маленьких колінах і проникливо глянувши на мене. – Є в мене певна звичка, справді, Стірфорсе. Як зійду по сходах, то кожен подих мій стає мені важким, мов цеберко води. А побачили б ви, як визираю я з вікна горішнього поверху, то подумали б, що я гарненька жінка, правда ж?
– Я подумав би це, де б не побачив вас, – сказав Стірфорс.
– Годі, клятий хлопче, годі! – скрикнула куца істота, погрожуючи йому хустинкою, якою вона витирала собі обличчя. – Соромтесь! Але даю вам слово честі, на тому тижні я була в леді Мізерс, – ото жінка! Вона не старіє! – і Мізерс сам увійшов до кімнати, де я чекала на неї, – ото чоловік! Він теж не старіє! Так само, як і його перука, хоч він і носить її незмінно десять років – так він почав мені робити такі компліменти... я вже думала, чи не доведеться мені смикнути дзвоник. Ха-ха-ха! Він – мила душа, але безпринципна.
– Що ви робили для леді Мізерс? – спитав Стірфорс.
– То вже будуть плітки, моє невинне дитятко, – відповіла вона, знову б'ючи себе пальцем по носу, кривляючись і блимаючи очима, мов хитрюще бісенятко. – Це не ваше діло. Ви хотіли б знати, чи не лікую я її від облисіння, чи фарбую її волосся, чи виправляю її фігуру, чи підводжу їй брови... хотіли б знати? I знатимете, серденько моє – якщо я вам скажу. Знаєте, як звали мого прапрадіда?
– Ні, – сказав Стірфорс.
– Звали його "Та невже", лялечко моя! – сповістила міс Маучер. – I походить він з прадавнього роду "Та невже", що від них успадкувала я всі маєтки "Чи справді".
Ніщо не могло зрівнятися з підморгуванням міс Маучер, хіба що тільки її самовладання. Прислухаючись до того, що казали їй, або чекаючи відповіді на свої слова, вона по-сорочому схиляла голову набік і мружила одне око. Одним словом, я зовсім розгубився від здивування і вп'явся в неї очима, забувши, боюся, всі правила ввічливості.
Тим часом вона присунула до себе стілець із торбинкою і метушливо почала витягати з неї всякі пляшечки, губки, гребінці, щіточки, клаптики фланелі, щипчики та інші інструменти; все це вона поклала купою на стільці. Раптом вона припинила свою роботу і спитала Стірфорса, дуже збентеживши цим мене:
– Як звуть вашого друга?
– Містер Копперфілд, – відповів Стірфорс, – він хоче познайомитися з вами.
– Гаразд, він познайомиться. Я з його вигляду зрозуміла, що йому цього хочеться! – сказала міс Маучер, шкутильгаючи до мене з торбинкою в руці і сміючись мені в обличчя. – Обличчя, мов персик! – вона стала навшпиньки, хоч я сидів, щоб ущипнути мою щоку.
– Просто спокусливо! Я дуже люблю персики. Щаслива познайомитися з вами, містере Копперфілд, запевняю вас.
Я відповів, що поздоровляю себе з честю познайомитися з нею, і що щастя наше взаємне.
– О, боги, які ми чемні! – вигукнула міс Маучер, роблячи безнадійну спробу затулити своє широке обличчя куценькою ручкою. – Який же це шахрайський і плутаний світ!
Ці слова були адресовані до нас цілком конфіденційно.