Єсту пойняв страх.
— Не ставте такої спокуси перед старими людьми, майорихо! Це їх знову зробить ледарями й п'яницями.
О господи, дати кавалерам багатство! Що з нас тоді буде?
— Я віддам тобі Екебю, Єсто, але спершу ти пообіцяєш, що вернеш своїй дружині волю. Ти ж розумієш, що така ніжна, делікатна жінка не для тебе. Надто вона багато настраждалася тут, у ведмежому краю. Вона тужить за своєю сонячною батьківщиною. Відпусти її. За це я віддам тобі Екебю.
Тоді графиня Елісабет і собі стала навколішки біля майоришиного ліжка.
— Я більше не тужу, майорихо. Мій чоловік знайшов правдивий шлях і вгадав, яким життям я можу жити. Мені не доведеться вже, йдучи поруч із ним, суворим, холодним виглядом нагадувати йому про каяття й покуту. За мене зроблять це нестатки, злигодні й важка праця. Дорогами, що ведуть до вбогих і хворих, я можу ходити без гріха. Я більше не боюся жити тут, на півночі. Але не робіть Єсту багатим, майорихо! Тоді я не зважусь лишитися з ним.
Майориха підвелася на ліжку.
— Ви хочете для себе повного щастя! — крикнула вона й погрозилася стисненим кулаком. — Повного щастя й благословення! Ні, нехай Екебю лишиться кавалерам на їхню згубу! Нехай подружжя загине в розлуці! Я відьма, я чарівниця, я хотіла вам лиха. Я буду така, за яку ви мене маєте!
Вона схопила листа й шпурнула Єсті під ноги. Чорний папір майнув у повітрі й упав додолу, Єста його впізнав.
— Ти вчинив гріх проти мене, Єсто. Зневажив ту, що була тобі другою матір'ю. І посмієш не прийняти від мене, кари? Ти візьмеш Екебю, і воно тебе згубить, бо ти слабкодухий. Ти відішлеш додому свою дружину, щоб не було кому тебе рятувати. Ти мусиш померти такий зненавиджений, як і я. Про Маргарету Сельсінг скажуть, що вона відьма, а про тебе — що ти марнотратник і селянський кат.
Майориха знову впала на подушки. В кімнаті настала тиша. І раптом її порушив глухий удар, тоді ще один. То пущено в рух ковальський молот.
— Чуєте! — мовив тоді Єста Берлінг. — Ось вона, пам'ять про Маргарету Сельсінг! Це не витівки п'яних кавалерів. Це переможний гімн, що лунає на честь доброї старої трудівниці. Ви чуєте, що каже молот? "Дякую, дякую за добру працю, дякую за хліб, що ти дала вбогим, дякую за дорогу, що ти проклала, за будинки, що їх спорудила! Дякую за радощі, що панували в твоїх залах. Дякую, — каже вія, — і спи спокійно! Справа твоїх рук вистоїть і буде жити. У твоїй господі навіки оселиться праця, що дає щастя. Дякую, — каже він, — і не суди нас, що помилялися. Ти вирушаєш у дорогу до царства вічного спокою, тож згадай ласкавим словом нас, що лишаються жити!" Єста замовк, але молот промовляв далі. Всі добрі, зичливі голоси, що їх майориха чула в житті, злилися з гуком молота. Поступово з її обличчя зійшло напруження. Воно розгладилося, зм'якло, і на нього ніби впала тінь смерті.
Зайшла священикова дочка й повідомила, що з Гегфорша прибули управитель і наглядач. Майориха їх відпустила. Вона вже не хотіла складати духівниці.
— О Єсто Берлінгу, ти вчинив багато подвигів, — сказала майориха, — і цього разу ти знову переміг! Схились, нехай я поблагословлю тебе!
Гарячка вернулася з подвійною силою. Почалися передсмертні корчі. Тіло ще боролося з важким болем, але душа скоро перестала відчувати його. Вона задивилася в небо, відчинене тим, хто вмирає.
Минула година, й коротка боротьба життя з смертю скінчилася. Майориха лежала така спокійна й гарна, що всі присутні були глибоко зворушені.
— Люба моя старенька майорихо, — сказав Єста, — такою я тебе вже бачив! Ти знову стала Маргарета Сельсінг.
І ніколи більше не обернешся на майориху з Екебю!
Коли кавалери повернулися з кузні, їх зустріла звістка про майоришину смерть.
— А молот вона чула? — спитали вони.
Авжеж, чула. Отже, праця їхня не була марна.
Потім вони довідалися, що майориха намірялась подарувати їм Екебю, але так і не склала духівниці. Вони вважали, що це для них велика честь, і опісля хвалилися цим довіку. Однак ніхто не чув, що котрийсь із них шкодував за втраченим багатством.
Кажуть також, що тієї різдвяної ночі Єста Берлінг, стоячи поруч своєї молодої дружини, востаннє промовляв до кавалерів. Його журила їхня доля, бо тепер вони всі мали покинути Екебю. Їх чекали старечі хвороби. Немічну, сумну людину скрізь зустрічають холодно. Вбогий кавалер, змушений доживати віку в якогось селянина, вже ніколи не зазнає радощів. Розлучений з друзями, позбавлений веселих пригод, він зів'яне в самотині.
Так промовляв Єста до безжурних кавалерів, загартованих зрадливою долею. Ще раз він назвав їх старими богами й лицарями, що з'явились, щоб посіяти радість у краю заліза і в добу заліза. І він жалкував, що сад веселощів, де метеликами літала втіха, сповнився тепер шкідливою гусінню, яка точить його овочі.
Але він знає, що радість — неодмінна пожива дітей нашої землі, і вона ніколи не згасне. Одначе над світом і досі тяжіє нерозгадана загадка: як бути водночас веселим і добрим? Ніби й найлегша загадка, але й найважча, сказав Єста. Досі вони її не розгадали. Та він сподівається, що тепер вони навчились її розгадувати, всього навчились після цього року радощів і смутку, щастя й горя.
Ох, любі мої кавалери, навіть для мене настає гірка хвилина прощання з вами. Останню ніч ми сидимо разом. Я вже ніколи не почую вашого радісного сміху й бадьорої пісні. Тепер я розлучаюся з вами й з усіма веселими людьми з берегів озера Левен.
Любі мої, старенькі друзі! Я колись діставала від вас чудові подарунки. Ви принесли мені, великій самітниці, перші звістки про дивовижні людські долі. Я бачила ваші звитяжні битви навколо озера мого дитинства. А чим я вам віддячила?
Може, вас потішить, що наймення ваші знову залунають разом з найменнями улюблених місць? Нехай весь той блиск, що опромінював життя ваше, знову засяє над краєм, де ви перебували! Ще й досі стоять над Левеном Борг і Б'єрне, ще пишається Екебю у прегарному вінку з водоспадів, озер, парків та усміхнених лісових галявин. І досить тільки вийти на широкий балкон, як навколо забринять легенди, мов бджоли літнього дня.
До речі, про бджоли! Дозвольте мені оповісти ще одну історію.
Малий Рустер, що з своїм барабаном ішов на чолі шведської армії, коли вона 1813 року вступила до Німеччини, потім без кінця оповідав про ту дивовижну країну на півдні. Казав, що люди там високі, мов дзвіниці, ластівки, великі, як орли, а бджоли — як гуси.
— Ну, а які ж тоді вулики?
— Вулики звичайні, такі, як і в нас.
— То як же в них залітають бджоли?
— А це вже їхній клопіт, — відповідав малий Рустер.
Любі читачі, чи не доведеться мені сказати те саме?
Цілий рік навколо нас літали велетенські бджоли фантазії, але як їм попасти у вулик дійсності — це справді вже їхній клопіт.
Примітки
1
Скальд — давньоскандінавський поет-співець.
2
Пробст — священик, що керує кількома парафіями.
3
Мається на увазі битва коаліційних військ з армією Наполеона під Лейпцігом 1813 року.
4
Шведська миля дорівнює 10,6 км.
5
Біблійний апостол Павло до навернення в християнство звався Савлом і був запеклим переслідувачем християн.
6
Ленсман — урядовець окружної поліції.
7
Фенрик — молодший офіцерський чин.
8
Ігдрасіль — вічнозелене дерево всесвіту, під яким боги збиралися на раду (сканд. міф.).
9
Тур — бог грому (сканд. міф.).
10
Валгалла — простора зала, де головний бог Одін бенкетує з душами героїв, що полягли в бою (сканд. міф.).
11
Локі— бог вогню (сканд. міф.).
12
Качуча — іспанський народний танок.
13
Маються на увазі два вовки (Гері та Фрекі) — посланці бога Одіна.
14
Карсус, Модерус, Лункентус, Мелусіна — герої шведських народних книг XVI–XVII сторіччя, написаних здебільшого на мандрівні сюжети.
15
"Аксель" (1822), "Сага про Фрітьофа" (1825) — твори видатного шведського поета Есайаса Тегнера (1782–1864).
16
Шеппунд — старовинна шведська міра ваги, дорівнює 136,1 кг.
17
Мається на увазі Сократ.
18
Кохання перемагає все (лат.).
19
Праця перемагає все (лат.).
20
Бел — вавілонський бог неба й землі.
21
Тот — єгипетський бог науки й чарів.