Знявши свій скафандр, я слідом за капітаном пройшов у салон.
— Пане Аронаксе, — сказав він, — треба піти на героїчний засіб, інакше ця вода, перетворюючись у тверде тіло, охопить нас як цемент.
— То як же бути? — запитав я.
— Ах, якби мій "Наутилус" був такий міцний, щоб витримати цей тиск і залишитися цілим!
— Що ж тоді? — запитав я, не уловивши думки капітана.
— Хіба ви не розумієте, що тоді б заледеніння води нам тільки допомогло? Хіба ви не бачите, що саме перетворення цієї води [324] в лід розірвало б крижані поля, які нас оточують, так само як воно рве найтвердішу породу каміння? Хіба вам незрозуміло, що воно етапе засобом нашого порятунку, а не засобом нашого знищення?
— Можливо, капітане. Але яка б не була велика сила опору "Наутилуса", він не витримає такого страшного тиску і розплющиться в лист заліза.
— Знаю. Отже, ми повинні сподіватися не на допомогу природи, а на самих себе. Треба перешкодити замерзанню води. Треба затримати цей процес. Зближуються не тільки боковини, але попереду і позаду "Наутилуса" залишилося не більше десяти футів води. Заледеніння охоплює пас з усіх боків.
— Наскільки вистачить запасу повітря у резервуарах "Наутилуса"?
Капітан глянув прямо мені в очі і сказав:
— Післязавтра резервуари будуть порожні.
Мене кинуло в холодний піт. Але, власне кажучи, на що я сподівався? 22 березня "Наутилус" занурився у води біля полюса. Ніші у пас 26 березня. Протягом п'яти діб ми жили за рахунок загіасу повітря в резервуарах "Наутилуса". Той запас придатного повітря, що ще залишився, необхідно було зберегти для працівників. Усі ці обставини запам'яталися мені так яскраво, що в ту хвилину, як я записую їх, мимовільний жах охоплює мою душу, і мені усе ще здається, що моїм легеням бракує повітря.
А тим часом капітан Немо щось обмірковував, мовчки і не рухаючись з місця. Судячи з виразу його обличчя, якась думка майнула в його голові. Але, мабуть, він її відкинув. Хитнувши головою, він сам собі заперечив. Нарешті, одне слово вирвалося з його вуст.
— Окріп! — прошепотів Немо.
— Окріп? — здивувався я.
— Так. Ми замкнені в просторі, порівняно обмеженому. Якщо насоси "Наутилуса" будуть увесь час викидати струмені гарячої води, хіба температура навколишнього середовища ие підніметься і не затримає процес заледеніння?
— Треба спробувати, — рішуче відповів я.
— Давайте пробувати, пане професоре.
Зовнішній термометр показував сім градусів нижче нуля. Капітан Немо провів мене у відділення камбуза, де діяли об'ємисті дистиляційні апарати для добування питної води шляхом випарювання, їх накачали водою, і все тепло від електричних батарей [325] спрямували в змійовики, занурені у воду. Через кілька хвилин вода нагрілася до ста градусів. її переключили в насоси, а на її місце надійшла свіжа вода. Тепло від електричних батарей було таке велике, що холодна вода, просто з моря, пройшовши крізь апарати, надходила в насоси вже у вигляді окропу.
Через три години після накачування окропу зовнішній термометр показував шість градусів нижче нуля. Це вже був виграш в один градус. Ще через дві години термометр показував уже чотири.
— Ми переможемо, — сказав я капітану після того, як переконався в успіху вжитих заходів і сам дав кілька корисних порад.
— І я так думаю, — відповів капітан. — Нас не розчавить. Залишається одна небезпека — задихнутися.
За ніч температура води піднялася до одного градуса нижче нуля. Накачування гарячої води вже не могло підняти температуру вище. Але оскільки заледеніння морської води відбувається при температурі мінус два градуси, я, нарешті, заспокоївся — небезпека замерзання води відпала.
Наступного дня, 27 березня, було вийнято шість метрів льоду. Залишилося вирубати ще чотири метри. На це потрібно ще сорок вісім годин роботи. Отже, поновлювати повітря в "Наутилусі" було неможливо. За цей день наше становище ставало усе гірше.
Нестерпна тяжкість у тілі гнітила мене. До третьої години ночі почуття туги досягло граничної сили. Від постійних позіхань зводило щелепи. Легені судомно шукали свіжого струменя, необхідного для нашого дихання, а повітря усе більше розріджувалося. Я відчував абсолютне заціпеніння. У знемозі я ліг плазом, майже без свідомості.
Мій милий Копсель, зазнаючи тих же нестерпних мук, страждаючи так само, усе-таки не полишав мене. Він брав мене за руку, підбадьорював, і я розчув, як він шепотів собі:
— Ах, якби я міг перестати дихати, щоб залишити більше повітря для пана професора!
Сльози наверталися мені на очі, коли я чув цей шепіт.
Але якщо становище усіх, що перебували усередині корабля, стало нестерпним, то з якою радістю, з якою поспішністю надягали ми скафандри, щоб іти працювати в нашу чергу. Бадьоро стукали кирки по крижаному панциру. Утомлювалися плечі, обдиралися руки, але що значила утома, що значили садна! Життєдайне повітря вливалося в наші легені! Ми дихали! Дихали! І все-таки жодна людина не продовжувала своєї роботи під водою більше призначеного терміну. Як тільки закінчувався термін роботи, кожен [326] передавав свій резервуар товаришам, щоб влити в них життя. Капітан сам подавав цьому приклад і перший підкорявся суворій дисципліні. Надходив визначений час, і капітан, віддавши свій апарат іншому, повертався в отруєну атмосферу корабля, завжди спокійний, ніякої розслабленості, ніяких скарг.
За цей день звична робота велася з особливою напругою. З усієї поверхні залишилося вийняти лише два метри. Тільки два метри відокремлювали пас від моря, вільного від льоду. Але резервуари з повітрям були майже порожні. Ту дещицю, що лишилася, необхідно було зберегти для людей, котрі працювали. Жодного атома для "Наутилуса"!
Коли я повернувся на борт, я вже зовсім задихався. Яка ніч! Я цього не в змозі описати. Таких страждань описати не можна! Наступного ранку стало гранично важко дихати. До головного болю приєдналися дурманні марення, від яких я був схожий на п'яного. Мої товариші зазнавали таких же страждань. Кілька людей з екіпажу вже хрипіли.
Сьогодні, на шостий день нашого полону, капітан Немо, вважаючи, що кирки і ломи є засобом занадто повільним, вирішив проломити крижаний шар, який ще відокремлював нас від водяної поверхні моря, іншим способом. Він незмінно зберігав і свою незворушність і свою енергію, моральною силою він долав фізичні страждання. Він думав, комбінував і діяв.
За його наказом корабель підняли з крижаного шару, полегшивши його і змінивши цим центр його ваги. Коли "Наутилус" сплив, його підтягли канатами з таким розрахунком, щоб він став точно над величезною виїмкою, зробленою по контуру його ватерлінії. Як тільки резервуари вщерть наповнилися водою, "Наутилус" опустився і вклинився в прорубану виїмку. На цей момент весь екіпаж ввійшов до корабля і замкнув подвійні двері зовнішнього сполучення. "Наутилус" лежав на крижаному шарі завтовшки з метр, продірявленому скрізь зондами.
У той же час крани резервуарів були відкриті до межі, і в них линули сто кубічних метрів води, збільшивши вагу "Наутилуса" на сто тисяч кілограмів.
Ми чекали, перетворившись у слух, забувши навіть свої страждання. Зроблена була остання спроба порятунку.
Незважаючи на шум у голові, я незабаром почув якесь потріскування під корпусом "Наутилуса". Відбувався зсув поверхні шару. Нарешті, лід тріснув з дивним звуком, схожим на розрив аркуша паперу, і "Наутилус" почав опускатися. [327]
— Пройшли! — шепнув мені на вухо Коисель.
Я був не в змозі відповісти; я тільки схопив його руку і мимовільним, конвульсивним рухом її стиснув.
"Наутилус", під дією своєї величезної ваги, став урізатися у воду, як ядро, інакше кажучи, став падати наче в порожнечу. Тут же всю електричну енергію переключили на насоси, щоб викачувати воду з резервуарів. Через кілька хвилин падіння загальмувалося. А незабаром манометр показав уже висхідний рух судна. Гвинт запрацював з такою швидкістю, що залізний корпус весь тремтів аж до заклепок, і ми помчали на північ.
Але скільки ж часу триватиме наше плавання під торосами, поки ми не досягнемо вільного простору океану? Ще день? Але я до того не доживу.
Напівлежачи на дивані в бібліотеці, я задихався. Лице моє зробилося ліловим, губи синіли, наставав повний функціональний розлад. Відчуття часу зникло. М'язи втратили здатність скорочуватися. Не можу сказати, скільки годин тривав такий стан. Я тільки усвідомлював, що це початок агонії. Я розумів, що вмираю...
Раптом я отямився. Кілька ковтків чистого повітря проникли в мої легені. Невже ми спливли па поверхню моря? Невже ми пройшли тороси?
Та ні! Це мої милі друзі, Нед і Консель, пожертвували собою, щоб врятувати мене, віддавши мені кілька ковтків повітря, що залишилися в одному з апаратів! Замість того щоб вдихнути самим, вони їх зберегли для мене і, самі задихаючись, уливали крапля по краплі в мене життя. Я хотів відіпхнути апарат, але вони схопили мене за руки, і протягом кількох хвилин я з насолодою дихав.
Я перевів погляд на годинник; він показував одинадцяту годину дня. Отже, настало 28 березня. "Наутилус" ішов зі страшною швидкістю — сорок миль за годину. Він наче угвинчувався в море.
Де ж капітан Немо? Невже він загинув? Невже разом з ним вмерли і його товариші?
Судячи з показань манометра, ми знаходилися усього в двадцяти футах від поверхні. Крижане поле незвичайної товщі відокремлювало нас від повітря землі. Хіба не можна його пробити? Можна! У всякому разі, "Наутилус" мав намір це зробити, я це відчував; він прийняв похиле положення, опустивши корму і піднявши догори бивень. Для цього досить було упустити воду [328] в резервуари певним чином і тим порушити звичайну точку рівноваги. Потім, зробивши розгін усією міццю свого гвинта, вій ринувся на крижане поле знизу, подібно до гігантського тарану. Він став довбати його помалу, то відпливаючи, то знову кидаючись на кригу, що усе більше тріщала, і, нарешті, останнім кидком "Наутилус" пробився на заледенілу поверхню моря і продавив її своєю вагою.
Скляні вікна розкрилися, можна сказати — розчахнулися, і хвилі морського повітря стали вливатися в "Наутилус".
Глава сімнадцята
ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ
Як я опинився на палубі, не знаю. Може, мене переніс туди канадець. Так чи інакше, але я дихав.