За кілька миль від місця висадки учасники експедиції наштовхнулися на ферму якогось ірландця, котрий гостинно прийняв мандрівників. Лорд Гленарван розповів ірландцеві, які обставини привели в Австралію його експедицію, і спитав, чи не чув той що-не-будь про англійського трищоглового вітрильника, який розбився близько двох років тому десь поблизу західного узбережжя Австралії.
Фермер нічого про те не чув, але, на превелике їхнє здивування, один із його робітників втрутився у розмову й сказав:
— Мілорде, складіть хвалу Господові. Якщо каштан Грант іще живий, то він на австралійській землі.
— Хтови? — запитав лорд Гленарван.
— Я шотландець, так само, як і ви, сер! — відповів чоловік. — До того ж я один із тих, хто зазнав корабельної катастрофи разом із каштаном Грантом, один із членів екіпажу "Британії".
Того чоловіка звали Айртон. Як свідчили його папери, він служив боцманом на "Британії". Коли "Британія" розбилася об скелі, він доплив до берега і до останньої хвилини був переконаний, що лише сам з усього екіпажу врятувався після корабельної катастрофи.
"Тільки, — додав він, — "Британія" розбилася не на західному, а на східному узбережжі Австралії, і якщо капітан Грант іще живий і перебуває в полоні у туземців, то його слід шукати по той бік Австралійського материка".
Чоловік той говорив упевнено, очі його були ясні й спокійні. Сумніватися в його словах не було жодних підстав. До того ж за Айртона ручився ірландець, у якого той служив понад рік. Лорд Гленарван повірив незнайомцеві й за його порадою вирішив перетнути Австралію по тридцять сьомій паралелі. Сам лорд Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, француз-географ, капітан Манглс і кілька чоловік з екіпажу "Дункана" увійшли до складу невеличкого [327] загону, а тим часом "Дункан" під командою Тома Аустина, помічника каштана Манглса, мав вирушити до Мельбурна і там чекати розпоряджень Гленарвана.
Експедиція вирушила в дорогу двадцять третього грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року.
Настав час сказати, що той Айртон був зрадником. Він справді служив раніше боцманом на борту "Британії", але, посварившись із капітаном Грантом, намагався підняти команду корабля,на бунт, щоб захопити "Британію"; спроба бунту закінчилася невдачею, а восьмого квітня тисяча вісімсот п'ятдесят другого року капітан Грант висадив його — і цілком справедливо — на західному узбережжі Австралії та й поплив далі.
Але той негідник нічого не знав про морську катастрофу "Британії". Він щойно довідався про неї з розповіді Гленарвана! Після вигнання з команди "Британії" Айртон, під ім'ям Бена Джойса, став ватагом зграї розбійників — ко-лишіх каторжан, котрі втекли з в'язниці, і його нахабна брехня, ніби "Британія" зазнала катастрофи біля східного узбережжя Австралії, умовляння скерувати пошуки саме в цьому напрямку мали тільки одну мету: заманити Гленар-вона на суходіл, захопити його яхту "Дункан" і перетворити її на піратське судно в Тихому океані.
Невідомий на хвилину замовк. Голос його тремтів, але він пересилив себе і повів далі:
— Експедиція вирушила в глибину Австралійського материка. Від самого початку її переслідували всякі нещастя, і в цьому не було нічого дивного, бо заздалегідь попереджена зграя Айртона, або Бена Джойса, — як завгодно можете її називати, — день у день ідучи то попереду, то позаду експедиції, весь час переслідувала її.
Тим часом "Дункан" відправили на ремонт до Мельбурна. Айртону треба було переконати лорда Гленарвана дати розпорядження привести яхту з Мельбурна в який-небудь глухий закуток на східному узбережжі Австралії, де було б легко захопити її. Завівши експедицію в непрохідні ліси далеко від узбережжя, де вона зазнавала неймовірних труднощів і нестатків, Айртон переконав Гленарвана написати листа помічникові капітана яхти і взявся доставити того листа, в якому Гленарван велів екіпажеві негайно привести "Дункан" у затоку Туфольда, розміщену на східному узбережжі за кілька днів шляху від стоянки загону. В тій самотній бухті на яхту мала чатувати Айртонова зграя. Тієї хвилини, коли Гленарван мав вручити Айртонові письмовий наказ, зрадника несподівано було виявлено і [328] йому довелося тікати. Але написаний лист віддавав яхту під владу Айртона, і той будь-що намагався захопити її. Айртонові це вдалося, і через два дні він уже був у Мельбурні.
Досі всі його злочинні задуми здійснювалися безперешкодно і Айртон уявив, що так само буде й надалі: він відправить "Дункан" у затоку Туфольда, там його злочинна зграя переб'є екіпаж і захопить судно, а він, Бен Джойс, стане хазяїном у тамтешніх морях... Та Господь не дав здійснитись його злочинним замірам.
Прибувши до Мельбурна, Айртон передав наказ помічникові каштана, Томові Аустину, і той, ознайомившись із його змістом, відразу велів знятися з якоря; та можете уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не в затоку Туфольда на узбережжі Австралії, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував учинити опір, тоді Аустин показав йому листа... І справді, завдяки посланій Провидінням помилці француза-географа, що писав того листа, в ньому місцем призначення було вказано східний берег Нової Зеландії.
Зазнали краху всі плани Айртона. Він хотів підняти на судні бунт. Його замкнули в каюті... Отож він поплив до Нової Зеландії, не знаючи навіть, що сталося з його поплічниками і з Гленарваном. "Дункан" плавав уздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув гарматні постріли. "Дункан" стріляв з усіх,корабельних гармат, і незабаром лорд Гленарван разом із своїми супутниками піднявся на борт яхти.
Ось що трапилося.
Здолавши тисячі небезпек і неймовірні труднощі, лорд Гленарван вийшов до східного узбережжя Австралії й дістався затоки Туфольда. "Дункана" там не було! Він зателеграфував до Мельбурна. Y відповідь надійшла телеграма: "Дункан вийшов 18 лютого у невідомому напрямку.
Лорд Гленарван міг подумати тільки одне: його славна яхта опинилася в руках у Бена Джойса і стала піратським судном!
Та все ж таки Гленарван не облишив пошуків. То був сміливий і шляхетний чоловік. Він сів на перше торговельне судно, доплив до західного узбережжя Нової Зеландії і перетнув її вздовж тридцять сьомої паралелі, не знайшовши жодних слідів капітана Гранта. Зате на протилежному березі, на превелике своє здивування і завдяки волі Неба, побачив свою яхту, яка за наказом помічника капітана чекала на нього цілих п'ять тижнів! [329]
Це сталося третього березня тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року. Отож лорд Гленарван знову піднявся на борт "Дункана", де перебував і Айртон. Гленарван хотів дізнатися у злочинця все, що йому відомо про долю капітана Гранта.
Айртон відмовився відповідати. Лорд попередив, що в першому ж порту передасть його до рук англійських властей. Але Айртон мовчав.
"Дункан" поплив далі вздовж тридцять сьомої паралелі. Тим часом леді Гленарван поставила собі за мету здолати опір бандита. Після тривалих зусиль вона домоглася свого, і Айртон запропонував лордові Гленарвану розповісти все, що він знає про долю капітана Гранта, якщо той пообіцяє висадити його на якому-небудь пустельному острівці Тихого океану, а не здаватиме англійським властям. Лорд Гленарван погодився, бо був ладен на все, аби тільки довідатися хоч що-небудь про долю каштана Гранта.
Тоді Айртон розповів про всі свої похмурі пригоди й зізнався, що відтоді, як його висадили на австралійський берег, він нічого не знає про каштана Гранта.
Та все ж таки лорд Гленарван дотримав слова."Дункан" плив далі уздовж тридцять сьомої паралелі й дійшов до острівця Табор. Там і вирішили покинути Айртона, і саме там, завдяки дивовижно щасливому випадку, на клаптику _ землі, розташованому на тридцять сьомій паралелі, знайшли капітана Гранта й обох членів його екіпажу. Замість них на пустельному острівці мусив поселитися злочинець. Тієї хвилини, коли Айртон залишав борт яхти, Гленарван звернувся до нього з такими словами:
— Айртоне, ви тут житимете вдалині від будь-якої заселеної землі, без спілкування з людьми. Ви не зможете втекти з острівця, де вас залишає "Дункан". Ви будете сам-один під всевидючим оком Господа Бога, котрий витає в найпотаємніших закутках людських душ, але, на відміну від каштана Гранта, про вашу самотність знатимуть люди. Хоч ви того й не заслуговуєте, люди будуть пам'ятати про вас. Я знаю, де ви, Айртоне, і знаю, де вас шукати. Я ніколи не забуду про вас!
Незабаром "Дункан підняв якор і відплив з острова.
Це сталося вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року |(8).
(18) Стисло викладені події взято з твору, з яким знайомий вже дехто з читачів; називається він "Діти капітана Гранта". Тут і далі ці читачі помітять деяку розбіжність у датах; але згодом вони зрозуміють, чому справжні дати не могли бути наведені від початку. (Прим, видавця Етцеля.) [330]
Айртон зостався самотній на острові, та йому не бракувало ні зерна, ні різноманітних знарядь. Він, злочинець, міг оселитися у хижці, збудованій капітаном Грантом. Життя його було забезпечене, і йому лишалося тільки згадувати на дозвіллі про свої злочини й каятися.
І він, панове, покаявся, совість не давала йому спокою; він почувався таким нещасним! Айртон сказав собі, що коли люди приїдуть, аби забрати його з острівця, він має бути гідним такої милості. Скільки вистраждав той бідолаха! Скільки працював, сподіваючись очиститися працею! Скільки часу провів у молитвах, надіючись, що молитва переродить його!
Так минуло років два-три; змучений самотністю Айртон, що видивився всі очі, чекаючи корабля і питаючи себе, чи довго ще доведеться йому спокутувати провину, неймовірно страждав. А яка ж бо важка самотність для людини, що божеволіє з горя і сорому! Та, очевидно, Небо ще не досить покарало нещасного, бо він помічав, що мало-помалу втрачає глузд! Він не міг би сказати вам, коли все це сталося, — через два, через три чи через чотири роки, але зрештою вигнанець утратив будь-яку подобу людини — таким ви його і знайшли!
Я, панове, не маю потреби пояснювати, що Айртон, або Вен Джойс, і я — одна особа!
Наприкінці розповіді Сайрес Сміт і його товариші не витримали і підвелися.