Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Мігель де Сервантес

Сторінка 66 з 93

.

— Це я повинен вам служити і супроводжувати вас,— чемно заперечив Дон Кіхот.— Я глибоко вдячний вам за вашу до мене щиру приязнь, за вашу про мене добру думку, яку я постараюсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо це взагалі можливо.

Дон Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі: на ньому був куцополий каптан синього сукна, з полурукавцями і без ковніра, шаровари тож сині, тільки вже полотняні, на голові шапчина того самого кольору, на ногах полуботки цинамонові, на перекинутому через плече шабельтасі мавританська кривуля. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-мавританська: лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтембасовий, халат на ній довгий, аж до самих п'ят. Чоловік був із себе показний, кремезний, років мав так сорок із чимось, на виду смаглюватий, вуса довгі, борідка викохана — якби краще був одягнений, всякий узяв би його за людину значну, іменитого роду, таку мав шляхетну поставу. Як увійшов до корчми, зараз спитав кімнати і засмутився непомалу, коли дізнався, що нема. Тоді підійшов до тієї ніби мавританки і зсадив її на руках додолу.

Люсінда, Доротея, господиня з дочкою та Маріторна зразу обступили мавританку — цікаво їм було розглянути її дивовижне вбрання, що досі ніде такого не бачили. Помітивши Доротея, що новоприбульці посмутились, бо нема їм кімнати, обізвалась до мавританки приязно, чемно й розсудливо (таку вже мала вдачу):

— Не журіться, пані моя, що не знайшлося вам тут вигоди — то в заїздах річ звичайна. Коли ваша ласка, то переночуйте разом із нами (тут вона показала на Люсінду): ми вас приймемо так доброзичливо, як дай Боже, щоб усі вас по дорозі приймали.

Жінка під запиналом нічого на те не відповіла, тільки підвелася з місця і, схрестивши руки на грудях, уклонилася в пояс на знак подяки. А що вона при цьому не промовила й слова, всі вирішили, що вона таки справді мавританка і не розуміє християнської мови. Тут надійшов до гурту невольник, що доти клопотався чимсь іншим, і, побачивши, що жінота обстала його товаришку, а вона їм не до мови, пояснив:

— Бачите, добродійки мої, ся паночка ледве розуміє по-нашому, а говорити вміє лиш по-своєму і більш ні по-якому, тим вона не відповіла та й не відповість на ваші питання.

— А ми її ні про що й не розпитували,— сказала Люсінда,— тільки запрошували на ніч до свого гурту: у сій кімнаті знайдеться місце й для неї, ми вже постараємось улаштувати її якнайзручніше, бо то, знаєте, приємна повинність — услужити при потребі чужоземцям, особливо коли йдеться про жінку.

— За неї й за себе цілую вам ручки, пані моя,— одказав неволь— [244] ник.— Я високо ціную запропоновану ласку — вона справді подвійно велика: і тим, що дає нам несподіваний порятунок, і тим, що виходить від таких шляхетних, бачиться, осіб.

— Скажіть, пане,— спитала тоді Доротея,— чи ся панночка християнка, чи магометанка? її вбрання, а надто її мовчання примушують нас думати, що вона не зовсім така, як би нам хотілось.

— Одягом і родом вона мусульманка,— одказав невольник,— проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри.

— Виходить, вона нехрещена? — спитала Люсінда.

— Поки що не трапилось нам слушної нагоди,— одказав невольник.— Відколи вона покинула свій рідний Алжір, над нею, хвала Богові, ще не нависала небезпека смерті, аби ми мали її охрестити, не ознайомивши спочатку з усіма обрядами, яких вимагає свята наша мати церква. Та скоро вже охрестимо її з Божою поміччю, і то урочисто й гідно, як личить її станові — бо він у неї значно вищий, ніж то можна судити з її та й з моєї одежі.

Ці останні слова справили чимале враження на слухачів: їх уже знімала цікавість дізнатися, що ж то за люди такі — той невольник і та мавританка, але ніхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила ЇЇ обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко: Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавританка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе душі й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці й запобігти її ласки.

Дон Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її — Лела Зораїда. Як вона те почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко:

— Зораїда ні — Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія).

Почувши ті слова, вимовлені з таким хвилюваням, дехто з присутніх мусив і сльозу втерти, найпаче з жінок, що з натури своєї бувають чулі та жалібливі. Люсінда обняла її ніжно й промовила:

— Так, так, Марія, Марія. Мавританка повторила за нею:

— Так, так, Марія... Зораїда маканш! (Тобто, по-їхньому, "ні"). Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили

дона Фернанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався, щоб догодити якнайліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч він і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсінда й Зораїда, напроти — дон Фернандо й Карденіо, потім невольник і прибічні [245] дворяни, а до паній підсіли парох із цилюрником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку, та ще охотніше було їм слухати Дон Кіхота. На нього знов найшло таке натхнення, як під час вечері з козопа-сами, коли він ушкварив широкомовну орацію. Так і тепер: їв-їв, а потім раптом зупинився і почав глаголати:

— Воістину можна сказати, панство моє, що великі й нечувані речі доводиться часами тому вбачати, хто обрав собі долю мандрованого рицаря. Якби не так воно малося, то хто з живущих нині на землі, увійшов до брами сього замку і побачивши нас у такому от вигляді, хто, кажу, подумав би й повірив, що ми — це справді ми? Хто сказав би, що отся пані, котра сидить обіч мене, є велика можновладниця, як нам усім відомо, а я — той Рицар Сумного Образу, про якого світами лунає тисячоуста слава? Тим-то немає жодного сумніву, що се ремесло переважує й перевищує геть-чисто всі заняття, які повигадували люди, і його треба шанувати тим більше, чим з більшими воно зв'язано небезпеками. Нехай же сховаються в кут тії, котрі. говорять, ніби вченість варта більше над військову справу: хоч би хто проголошував таку єресь, я йому скажу, що він сам не знає, що верзе. Вони, бачите, підпирають ту свою думку ось яким переконливим (по-їхньому) доказом: розумова праця нібито вище стоїть за мускульну, а для військової справи нібито досить самої лишень тілесної сили. Так наче воїни то якісь поденні робітники, що аби тільки здоровий був та дужий, так наче в військову справу, чи, коли хочете, воєнне мистецтво, не входять також героїчні подвиги, для звершення яких треба неабиякого розуму, так наче полководець, що веде до бою свою рать чи обороняє обложене місто, витрачає тільки тілесні зусилля і не напружує своєї думки! Зважте самі, чи то можебна річ — зрозуміти й розгадати ворожі наміри, задуми, хитрощі воєнні, виявити засідки, передбачити й відвернути небезпеку, чи можна зробити те все з допомогою самих лише тілесних сил? Ні, і ще раз ні, тілесні сили тут ні до чого, це справа розуму передусім і перш за все. Отож військова справа не меншого потребує розуму, аніж наука. Погляньмо ж тепер, чиєму розумові більша припадає робота — розуму вченого чи розуму войовника, а се від того залежить, яку ціль і яку мету ставить перед собою сей чи той: у кого благородніша мета, у того й помисел вищої вартий пошани. Мета і ціль наук (я не говорю тут про науку віри, що має підносити й провадити наші душі до неба, а з такою нескінченно високою метою не може зрівнятись ніщо на світі), отож, кажу, мета світських наук полягає в тому, щоб установити право й справедливість, віддавати кожному належне, дбати й пильнувати, щоб усі дотримували справедливих законів. Мета, безперечно, висока, шляхетна й гідна великої похвали, та все ж таки не такої, на яку заслуговує військова справа, завданням і ціллю якої є мир — найвище благо людства на сій землі. Недарма ж благою вістю, що її почули земля і люди, була та, котру принесли янголи тієї ночі, яка стала нам ясною дниною; виспівали ж її хори небесні ось якими словами: "Слава у вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління". Недарма ж і Божественний Учитель навчав учеників і вірних ближніх своїх, аби, до дому вступаючи, таким вітанням вітались: "Мир дому сьому", і сам говорив їм не раз: "Мир зоставляю вам; мир,мій [246] даю вам; мир вам". Се єсть клейнод і скарб, уділений і доставлений нам його благосною рукою, достояння, без якого жадного не може бути добра ні на небі, ні на землі. Так отсей мир і є кінцевою метою війни, а значить і войовників. Виходячи отож із постулату, що метою війни є мир і що тим самим ця мета вища за мету науки, розгляньмо тепер і дослідімо, які тілесні зусилля випадають на долю вчених з одного боку, а вояків з другого, і побачимо, де вони більші.

Отак розважно і дотепно провадив Дон Кіхот свої міркування, і ніхто з слухачів не міг би тепер сказати, що він божевільний; навпаки, більшість із них була шляхтичами, тобто людьми, причетними до воєнного ремесла, і вони залюбки слухали ті речі; він же, побачивши теє, вів далі:

— Отож які труднощі стоять перед тим, хто вчиться на вченого? По-перше, бідність. Певна річ, не всі вони бідні, я тут беру крайній випадок, та сказавши, що студент бідує, я можу нічого вже більше не говорити про його нещасну долю, бо бідному ніде нема добра.

63 64 65 66 67 68 69