З признання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія. Один шахтар віддубасив віч-на-віч інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, що помагав йому брехати, безупинно торочив: хай він усе заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч суддя знай умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом'якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: в цей самий день, каже, був у Брно...
— Боже мій, — шарпнувся Водічка. — Тримайте мене, люди! Якого гаспида він усе це базікає, не розумію. Якраз учора на допиті був з нами такий самісінький. Коли його слідчий питав, ким він був у цивільному житті, він відповів: "Дмухав у Хреста". І так цілі півгодини, поки слідчий вияснив, що він роздмухує міх у коваля Хреста. А коли його потім спитали: "Отже, ви в цивільному житті допомічний робітник?" — він відповів: "Та де там понічний, нічний сторож то Франта Гибшів".
У коридорі почулися кроки й вигуки вартових: "Zuwachs!" 2.
1 Боже, благослови угорців (початкові слова угорського гімну).
2 Поповнення! (Нім.)
— Знову нашого полку прибуває, — зрадів Швейк. — Може, десь затаїли якого недокурочка.
Двері відчинились, і всередину вштовхнули того самого однорічника, який сидів із Швейком у будейовицькій тюрмі й божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.
— Слава Ісусу Христу! — сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:
— Навіки слава, амінь!
— Однорічник задоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесену з собою ковдру, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, повиймав спритно заховані в складках сигарети, роздав їх, а потім добув із черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних навпіл.
Черкнув, обережно запалив сигарету, дав усім прикурити й байдуже сказав:
— Мене обвинувачують у бунті.
— Не таке наварювали та виїдали, — заспокійливо обізвався Швейк. — А це як раз плюнути.
— Звичайно, — сказав однорічний, — якщо ми таким способом з допомогою різних судів хочемо виграти війну. Коли їм уже так заманулося за всяку ціну зі мною судитись, хай судяться. Один мій процес анітрохи не змінює всієї ситуації.
— А як же ти збунтувався? — спитав сапер Водічка, з симпатією позираючи на однорічника.
— Я не хотів чистити нужників на гауптвахті, — відповів той, — і мене погнали аж до полковника. А той — відома свиня. Почав на мене кричати, мене, мовляв, посадили згідно з полковим рапортом, і я звичайний в'язень, і взагалі він дивується, як мене тільки земля носить і як вона обертається, коли в армії знайшлася така людина, однорічний доброволець, з правом на офіцерський чин, але яка своєю поведінкою може викликати лише огиду і презирство своїх начальників. Я йому відповів, що обертання землі не може припинитися через появу на ній такого однорічника, як я, що закони природи сильніші, ніж нашивки однорічника. Я краще хотів би знати, хто мене може примусити чистити якийсь там нужник, що його я не загиджував, хоч я на це й мав право після тієї гнилої капусти та вимоченої баранячої солонини зі свинської полкової кухні. Потім я сказав полковникові, що його запитання, чому мене земля носить, трохи дивне, бо невже ж таки через мене землетрус буде. Пан оберст 1 під час моєї промови нічого не казав, тільки зубами клацав, як стара кобила, коли їй від мерзлого буряка язик дубіє, а потім як заверещить: "То ви будете чистити нужник чи не будете?" — "Насмілюсь доповісти, я ніякого нужника чистити не буду". — "Ви будете чистити, джмелю ви однорічний".
— "Насмілюсь доповісти, не буду". — "Стонадцять чортів туркові й його мамі, ви будете чистити, й не один, а сто нужників!" І так зарядили: "Будете чистити?" — "Не буду чистити".
1 Полковник (нім.).
Слово "нужник" літало сюди й туди, немовби це була якась дитяча примовка з
книжки Павли Моудрої, Полковник бігав по канцелярії як скажений, потім урешті сів і сказав: "Поміркуйте добре, а то я вас віддам до дивізійного суду за бунт.
І не думайте, що ви будете перший однорічний доброволець, якого в цю війну розстріляли. В Сербії ми повісили двох однорічників з десятої роти, а одного з дев'ятої пристрелили, як ягнятко. А за що? За впертість. Ті двоє, яких ми повісили, відмовлялися під Шабачем проколоти баґнетом жінку і сина одного чужака 1, а однорічник з дев'ятої роти був розстріляний за те, що не хотів іти вперед і всіляко викручувався: то йому опухли ноги, то він взагалі плоскостопий. Отже, будете чистити нужник чи не будете?" — "Насмілюсь доповісти, не буду". Полковник подивився на мене і спитав: "Ви часом не слов'янофіл?" — "Ні, анітрохи".
1 Чужаками звали тоді в австрійській армії сербських партизанів.
Потім мене забрали й повідомили, що мене обвинувачують у бунті.
— Найкраще зробиш, — порадив Швейк, — коли вдаватимеш тепер ідіота. Ото як я сидів у гарнізоні, був там з нами один дуже мудрий і освічений чоловік, викладач торговельної школи. Він дезертирував з фронту, і над ним хотіли влаштувати гучний показовий процес, щоб на пострах іншим засудити й повісити. Та він з цього дуже просто вислизнув: почав удавати хворого спадковою психічною хворобою, а коли штабний лікар його оглядів, він заявив: ніякий він не дезертир, а просто з юних років любить мандрувати, і його завжди кудись далеко тягне: одного разу він прокинувся в Гамбурзі, а іншим разом — у Лондоні, і сам не міг збагнути, як туди потрапив. Його батько був алкоголік і скінчив життя самогубством ще до його народження; мати була повією, пиячила й умерла від перепою; молодша сестра втопилася; старша — кинулася під поїзд; брат нібито стрибнув з залізничного мосту на Вишеграді. Дід убив свою жінку, облив себе гасом і запалив; друга бабуня волочилася з циганами і отруїлася в тюрмі сірниками. Одного двоюрідного брата судили декілька разів за підпал, і він у Картоузах перерізав собі шматочком скла жили на шиї; двоюрідна сестра по батькові кинулась у Відні з сьомого поверху. А він сам у дитинстві був дуже занедбаний: його вихованням ніхто не цікавився, і він до десяти років не вмів говорити, бо, коли йому було шість місяців, ті, що його на столі сповивали, кудись відійшли, а кіт стяг його зі стола, і він дуже вдарився головою об підлогу. Часом у нього, казав, страшенно болить голова, і в такі хвилини він не знає, що робить. У такому, власне, стані він подався з фронту до Праги й опам'ятався лише тоді, коли його "У Флеків" за пивом заарештувала військова поліція. Ви б тільки побачили, як радо його відпустили з армії, а п'ять вояків, які з ним сиділи в камері, на всяк випадок записали собі приблизно таке:
Батько — алкоголік. Мати — повія.
I сестра (втопилася)
II сестра (поїзд)
Брат (з мосту)
дід, жінку, гас, запалив
II бабуня (цигани, сірники) тощо.
Та коли один з них почав декламувати це штабному лікареві, то навіть і через двоюрідного брата ще не переступив, як його штаб-лікар (бо до нього вже третій такий з'явився) перебив: "А твоя двоюрідна сестра по батькові кинулась у Відні з сьомого поверху, а твоє виховання було страшно занедбане, і тому тебе, ледащо нещасне, ми виправимо". Тоді того солдата відвели в тюрму, зв'язали в козли. І знаєте, допомогло — з голови зразу ж вивітрилося і занедбане виховання, і батько-алкоголік, і мати-повія, і він сам волів добровільно зголоситись на фронт.
— Нині, — сказав однорічник, — в армії вже ніхто не вірить в успадковану ненормальність, бо, врешті, довелося б усі генеральні штаби посадити до божевільні.
У кованих дверях заскреготів ключ, і ввійшов наглядач.
— Піхотинець Швейк і сапер Водічка, до пана слідчого.
Обидва підвелися, і Водічка сказав Швейкові:
— Ти бачиш їх, бісових іродів? Щоднини допит, і кінця тому немає. Краще б нас уже, трясця їхній матері, засудили й не марудилися з нами. Бо так тільки цілий божий день байдики б'ємо, а ті мадярські шибайголови бігають навколо, аж руки сверблять.
Дорогою до приміщень дивізійного суду (вони містилися на другому кінці, в іншому бараці) сапер Водічка і Швейк міркували, коли вони, власне, вже стануть перед справжнім судом.
— Тільки допитують та й допитують, — злостився Водічка, — хоч би вже кінець який був. Понівечать копиці паперу, а ти й суду того не побачиш. Згниєш за ґратами. Скажи щиро, цю юшку можна жерти? Або кислу капусту з мерзлою картоплею?
Хрест би їх побив! Такої безглуздої світової війни я ще ніколи не бачив. Я собі це уявляв зовсім інакше.
— Щодо мене, то я цілком задоволений, — сказав Швейк. — Багато років тому, коли я ще був на дійсній службі, наш фельдфебель — "юшкоїд" Сальпера — казав: "У армії кожен мусить свідомо виконувати свої обов'язки". І так, було, зацідить по зубах, що ніколи не забудеш. Або небіжчик обер-лейтенант Квайзер. Приходить, бувало, оглядати карабіни й завжди вичитує: кожен солдат повинен бути якнайтупішим душевно, бо ж солдати — це тільки худоба, яку держава утримує, дає нажертися, напитися досхочу кави, дає тютюн для люльки, а за це вони мусять тягти ярмо, як воли.
Сапер Водічка замислився й за хвилину сказав:
— Пам'ятай, Швейку, коли ти прийдеш до слідчого, не плутай, тримайся того, що говорив минулого разу на допиті, щоб я не вклепався в якусь біду. Отже, головне:
ти бачив, як на мене напали ті бісові мадяри. Адже ж ми орудували з тобою разом.
— Ти, Водічко, нічого не бійся, — заспокоював його Швейк, — буть тільки спокійний, не хвилюйся. Невже ж це так страшно стояти перед якимось там дивізійним судом? Побачив би ти, як швиденько відбувався військовий суд у старі часи. Служив у нас якось на дійсній один учитель Гераль. Якось, коли ми всі дістали казармений арешт, він, розлігшись на нарах, розповів нам, що в Празькому музеї зберігається книжка записів військового суду ще за часів Марії-Терезії.
Кожний полк мав тоді свого ката, що страчував солдатів того полку. Одного по одному, по терезіанському талеру за штуку. І цей кат, згідно з записами, в деякі дні заробляв навіть п'ять талерів. Це неважко зрозуміти, — розважливо додав Швейк, — тоді були великі полки, і їх безперестану поповнювали з сіл.
— Коли я був у Сербії, — сказав Водічка, — в нашій бригаді були такі, що добровільно за сигарети вішали чужаків.