Мессер Амеріго, гадаючи, що дочки і внука вже немає на сім світі, страшенно жалкував на себе за той учинок, бо бачив, що будь Віоланта жива, все можна було б улаштувати якнайліпше. Негайно послав він до того маєтку, де була дочка, свого вірника, щоб скасувати свій попередній наказ, якщо його випадком іще не виконали. Посланець застав того служебника якраз у той час, коли він, поставивши перед панною отруту й поклавши кинджала, лаяв її, що вона й досі не зробила вибору, та погрожував, що він її таки примусить. Почувши новий панський наказ, він дав їй спокій, повернувся до пана і розповів йому, як було діло.
Врадуваний мессер Амеріго пішов у гостиницю до Фінея і, мало не плачучи, перепросився за все те, що сталось; як Теодор, каже, посватає мою доньку, то я оддам з дорогою душею. Фіней ласкаво прийняв ті перепросини і сказав:
— Я теж того хочу, щоб мій син одружився з вашою дочкою; як же він одмовиться, то нехай учинять з ним по присуду.
Досягнувши між собою згоди, мессер Амеріго й Фіней пішли до Теодора, що з одного боку тремтів перед смертю, а з другого був радий, що батька знайшов, і спитали його, як він на те діло дивиться. Почувши, що, як він того захоче, Віоланта стане йому дружиною, юнак дізнав такого безмірного щастя, ніби оце стрибнув із пекла прямо в рай, і сказав, що то було б для нього найвищим блаженством, аби тільки вони обидва погодились. Тоді послали до Віоланти, щоб про її волю спитати. Вона була у тузі смертельній, бо чула вже, що сталося з її коханцем і що його чекає; тепер же, ледве вірячи радісній новині, сказала, що не може бути для неї нічого любішого, ніж із коханим шлюб узяти, але вона у всьому коритиметься батьковій волі.
Отак за одностайною згодою усіх сторін одбулися зашлюбини Теодора й Віоланти, на честь сієї події влаштовано великий бенкет на превелику втіху всім городянам. Молода заспокоїлась по перебутих тривогах і, годуючи свого синка, невдовзі ще кращою стала, ніж раніше була. Коли Фіней повернувся з Рима, вона вже була цілком здорова і вшанувала його, як вітця; старий був задоволений такою красунею невісткою і, справивши небувало розкішне весілля, прийняв її шанобливо, мов рідну дочку свою. Через кілька днів він сів на галеру з сином своїм, невісткою і малим унучком та й поплив до Лаясси, де наші коханці жили в спокою й достатку до кінця днів своїх.
ОПОВІДКА ВОСЬМА
Настаджо дельї Онесті закохується в дівчину з роду Траверсарі і тратить на неї все своє добро, не добившись взаємності; на прохання своїх родичів він виїздить до К'яссі, де бачить лицаря, що переслідує дівчину, вбиває її і оддає напоталу псам; він запрошує родичів і свою кохану на обід; вона, побачивши муки тієї дівчини, боїться такої ж долі для себе й виходить заміж за Настаджа
Як замовкла Лауретта, заговорила по королевиному загаду Філомена:
— Милії мої подруги! Як за милосердіє і жалісливість усяке нас похваляє, так само за жорстокість та нечутливість правосуддя небесне суворою карою нас непохибно карає. Щоб сю істину вам довести і вас заразом од тої вади застерегти, розкажу я вам одну зворушливу і водночас цікаву історію.
У Равенні, найдавнішому городі Романії, жило колись багато іменитих і знаменитих людей, і серед них один молодий шляхтич на ймення Настаджо дельї Онесті, що по отцеві й дядькові своєму незліченне успадкував багатство. Як то часто буває з юнаками, будучи безженним, Настаджо закохався в доньку мессера Паола Траверсарі, панянку ще значнішого, ніж сам він, роду, сподіваючись добитись її любові подвигами своїми, та хоч були ті подвиги кругом славні і хвальні, вони йому нітрохи не допомагали, а радше шкодили — такою жорстокою, суворою й неприступною чинилась перед ним кохана дівчина: чи то красою своєю так пишалася, чи родом високим гордилася, що не то самим юнаком, а і всім, що йому подобалось, вочевидьки гребувала.
3 того її гордування так тяжко мучився Настаджо, що не раз із туги великої руки на себе накласти поривався; часом намагався схаменутися й забути жорстоку або так її зненавидіти, як вона його, та шкода було тих замірів і заходів — що менше лишалося надії, то дужче розпалялася любов. Коли юнак шалів отак із кохання, заради нього добром своїм без ліку розкидаючись, деякі друзі його й родичі, побоюючись, щоб не було од того його здоров'ю ущербку, а його багатству упадку, почали вмовляти його, щоб він виїхав кудись із Равенни й пожив який час деінде; тоді, мовляв, і од пристрасті своєї вилікується, і од руїни вбережеться.
Настаджо не раз висміював ті їхні поради, але вони його так просили, так благали, що годі було одмовлятися, і він сказав, що поїде; після великих приготувань, так ніби він збирався мандрувати до Франції, Іспанії чи ще якої далекої країни, юнак сів на коня і виїхав у супроводі свого товариства з Равенни. Ставши на попас біля містечка К'яссі, зо три милі за Равенною, він розіп'яв там намети і одпустив до міста супровідників своїх, сказавши, що він зостається тут. На новому місці жив він так само пишно та розкішно, як і в Равенні, і часто кликав до себе знайомих на обід чи на вечерю.
Якось на самому припочатку місяця мая, як надворі стояла гарна година, згадалась йому знов та жорстока мила; наказавши челяді своїй лишити його на самоті, щоб досхочу про неї намріятися, пішов він навмання, куди ноги понесуть, та й забрів знічев'я до соснового бору. Були вже пізні обіди, Настаджо заглибився в гущавінь уже, може, на півмилі, та ні разу не згадав ні про їжу, ні про що на світі; раптом почувся йому звідкілясь зойк і плач жіночий. Аж тут прокинувшись од свого мріяння, юнак підвів голову і здивувався, побачивши, що опинився в лісі. Коли дивиться — із-за тернових кущів, що густо росли по соснині, вибігає гарна-прегарна дівчина, гола-голісінька, волосся на голові розкудлане, вся подряпана хвоєю та терням, да так плаче, так, бідна, пощади благає. По обох боках женуться за нею два здоровенні пси — то той наздожене і вп'ється зубами в тіло, то той, а наздогінці грає вороним конем лицар якийсь, увесь у чорнім обладунку: в руці меч голий, лице так і пашить гнівом, а сам кляне дівчину страшними словами та все смертю їй погрожує. І здивувався юнак і злякався непомалу, та жаль йому стало тої нещасниці і надумав він по спромозі її од мук таких і смерті порятувати. Не мавши при собі зброї, схопив він якогось кілка соснового і став переп'ят на вершника того і на собак. Та чорний лицар, помітивши теє, закричав на нього здалеку:
— Не мішайся, Настаджо, дай мені і псам моїм розправитися з тією негідницею по заслузі!
Поки він так говорив, собаки вчепилися зубами дівчині в боки і затримали її, а вершник скочив чимдуж із коня. Юнак підійшов до нього ближче і сказав:
— Не знаю, хто ти єси, хоч тобі й відоме моє ім'я; одно скажу тобі — не подоба-річ збройному лицареві голу жінку мордувати і псами її, мов звірину яку, цькувати. Тим і буду боронити її, скільки сил моїх.
— Настаджо, — сказав тоді лицар, — я родом із того самого міста, що й ти; ти був іще малим хлопцем, коли я (мене звали тоді Гвідо дельї Анастаджі) кохав отсю от дівчину дужче, ніж ти свою панну Траверсарі; вона ж гордовитістю своєю та жорстокістю до такого довела мене горя, що я в відчаї сим мечем сам собі смерть заподіяв, і за те засуджено мене на вічні муки. Незабаром померла й вона, що без міри смерті моїй раділа. І її так само засуджено на муки пекельні за гріх жорстокості і за злорадство з моїх страждань, бо вона ніколи за гріх того собі не мала, а ще й у заслугу ставила. Скоро пішла душа її до пекла, як завдано їй і мені покуту одбувати: їй тікати од мене, а мені, жаждивому закоханцеві, гнатися за нею не як за любою втіхою, а як за смертельною своєю ворогинею. Щоразу як я її наздожену, я мушу вбити її тим самим мечем, яким сам себе згубив, а потім, як ти зараз сам побачиш, розтяти їй груди, вийняти жорстоке й холодне серце, що зроду не знало ні любощів, ні жалощів, і кинути його разом з іншими нутрощами псам на поживу. Через деякий час вона знову воскресає правосудним вироком Бога і силою його всемогутньою, мов її ніхто ніколи не вбивав, і знову починається та розпачлива втеча і люта гонитва. І так буває щоп'ятниці об такій порі, що я наздоганяю її тут і мордую, як ти зараз побачиш; та не думай, що в інші дні маємо ми якусь пільгу: я настигаю її в інших місцях, де вона колись учинила мені щось лихе або повзяла злую думку. Перетворившись таким чином із ніжного коханця в лютого ворога, я повинен переслідувати її стільки літ, скільки місяців вона знущалася з мене. То дай же мені виконати вирок правосуддя небесного і не намагайся противитись тому, чому все одно не зможеш перешкодити.
Почувши сюю мову, Настаджо з ляку ніби аж завмер, а волосся стало йому дуба; він одійшов осторонь, і, дивлячись на нещасливу дівчину, став чекати з трепетом, що далі буде. Лицар, промовивши ті слова, кинувся, немов скажений, з голим мечем на дівчину, яка, притримувана з обох боків собаками, благала в нього навколішках пощади, з усього маху вдарив її в груди так, що вістря вийшло через спину. 3 розпачливим зойком упала нещасна долілиць на землю, а лицар, схопивши кинджала, розпоров їй боки, вирвав серце і всі нутрощі та й кинув голоднющим псам, що все те миттю захланно пожерли. Пройшло кілька хвилин, і дівчина, мовби то й не вона, зірвалася раптом на рівні ноги й побігла до моря, собаки шарпонули за нею, а лицар на коні вже, з мечем у руці, погнався навздогін; через деякий час вони так подаленіли, що Настаджо не міг уже їх добачити.
Се видовище наповнило юнакову душу тривогою й жалем, та скоро він зміркував, що воно може стати йому в великій пригоді, бо повторювалося щоп'ятниці. Добре затямивши те місце, він повернувся до челяді своєї, а через деякий час послав до Равенни по родичів своїх і друзів і сказав їм:
— Довго прираджували ви мені, щоб я одкинувся од своєї жорстокої коханої і не руйнував заради неї добра свого й здоров'я. Нині я готовий усе те вчинити, якщо ви зробите, мені одну ласку: влаштуйте так, спасибі вам, щоб наступної п'ятниці прибули до мене на обід у гості Паоло Траверсарі з дружиною і дочкою та з якими вони захочуть родичами й друзями; а навіщо я того бажаю, ви згодом побачите.
Юнаковим друзям здалося, що його волю легко можна буде вволити.