На їхнє щастя, місіс Сміт, поважна жителька того самого канадського містечка, до якого вони вирушали, теж чекала пароплава через озеро й погодилася зіграти роль тітоньки малого Гаррі. Щоб привчити хлопчика до неї, його на ті два дні цілковито доручили її турботам і з допомогою лагідного поводження, підкріпленого маківниками та цукерками, вона здобула неабияку прихильність того юного джентльмена.
Фургон спинився біля пристані. Обидва молодики, як вони тепер виглядали, зійшли сходнями на пароплав. Еліза галантно вела під руку місіс Сміт, а Джордж клопотався речами. Коли Джордж стояв у дверях капітанської конторки, купуючи квитки, він почув голоси двох чоловіків, що розмовляли осторонь.
– Я обдивився кожного, хто сходив на борт, казав один. – На нашому пароплаві їх немає, я певен.
– Сандаскі, плекаючи надію вистежити тут свою здобич.
– Жінку важко відрізнити від білої,– сказав Меркс.– Та й чоловік її дуже світлий мулат. На руців нього тавро.
Джорджева рука, що саме простяглася по квитки та решту, ледь помітно здригнулась, але він спокійно повернувся, зміряв Меркса байдужим поглядом і неквапливо пішов на другий кінець палуби, де його дожидала Еліза.
Місіс Сміт з малим Гаррі залишили їх і влаштувалися в жіночій каюті, де смаглява врода гаданої дівчинки викликала чимало похвальних зауважень.
Востаннє загув дзвін, і Джордж мав приємність бачити, як Меркс поспішає з пароплава на берег. А коли пароплав відчалив і віддаль між ними стала непоборна, з грудей у нього вихопилось протяжне полегшене зітхання.
Була чудова днина. Сині води озера Ері мінились і яскріли в променях сонця. З берега повівав свіжий вітерець, і гордий корабель, розтинаючи хвилі, неухильно простував уперед.
Яка то незбагненна річ – людське серце! Дивлячись на Джорджа, що спокійно походжав по палубі із своїм
соромливим супутником, ніхто б і подумати не міг, яка буря почуттів вирує в його грудях. Заповітна мета, до якої він дедалі наближався, здавалась надто прекрасною та високою, і він аж не вірив собі. Його ні на мить не залишав чіпкий страх: а що, коли виникне якась негадана перепона й не дасть йому досягти мети?
Проте пароплав ішов усе вперед, минали години, і ось уже виразно постав удалині благословенний берег Канади – берег, наділений могутньою чарівною силою, що здатна вмить розвіяти всі закляття рабства, будь якою мовою проголошені та будь якою владою стверджені.
Джордж і його дружина стояли, взявшись за руки, а тим часом пароплав підходив до невеличкого канадського містечка Амгерстберга. У Джорджа уривався віддих, очі застилав туман. Він мовчки потиснув тендітну ручку, що злегка тремтіла в його руці. Загув дзвін, і пароплав спинився. Немов уві сні, Джордж узяв свої речі, зібрав супутників, і весь невеличкий гурток зійшов на берег. Води стояли на пристані, доки пароплав відчалив, а тоді зі слізьми на очах кинулись в обійми одне одному...
Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі.
Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь якого з решти п'яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов'ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі,, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя.
Розділ XXXVIII
ПЕРЕМОГА
Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, ніж жити далі?
Коли подвижника приречено хоч на які страшні тортури, йому додає чимало сили та снаги вже сама жорстокість присуду. Граничне збудження, запал, надпорив– ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим здобути собі вічну славу.
Та житидень у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, пригнічені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров'ю,– таке нескінченне виснажливе страдництво є чи не найвищим, щонайсправжнішим випробуванням для людини.
Поки Том стояв вічнавіч із своїм напасником, слухав його погрози й думкою готувався до смерті, серце його билося сміливо, і він був певен, що знесе й тортури, й вогонь, знесе будь що. Та коли Легрі пішов і те збудження вляглося, він знову відчув біль у побитому, знеможеному тілі, до нього повернулася свідомість його жалюгідного, вкрай гіркого й безнадійного становища, і цілий день він лежав з тим важким тягарем на серці.
Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої виснажливої праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч це й куди легше за наших обставин, напевне, знають, як він розладнує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Та він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем тій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився виганяти всіх своїх робітників у поле навіть і в неділю. Та й чого було соромитись?
Адже це давало йому змогу зібрати більше бавовни, а отже" й виграти заклад. А коли б декілька невільників і сконали від перевтоми, він купив би нових, здоровіших та дужчих.
Спершу Том ще вигадував якусь часинку, щоб почитати ввечері біля вогнища, та після вчиненої над ним жорстокої розправи він повертався з поля такий знесилений" що в голові у нього паморочилось, очі не бачили світу, і він одразу валився на долівку поряд з іншими змученими невільниками.
Минав час, і віра та впевненість, що завжди додавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути однієї страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда – а бог мовчав. Довгі тижні й місяці в зболілій душі Тома точилася глуха боротьба. Він думав про лист, який міс Офелія написала його друзям у Кентуккі, і ревно молився, благаючи порятунку. День за днем він чекав, що от от приїде хто небудь і викупить його; та ніхто не приїздив, і його знов обсідали гіркі сумніви: даремно волати до бога, бог не чує його. Час від часу він зустрічав Кассі, а іноді, коли його кликали до панського будинку, мигцем бачив змарнілу Емелін; проте розмовляти з ними йому майже не випадало, та й не мав він тепер часу на розмови.
Одного вечора він сидів у знемозі та відчаї біля пригаслого вогнища, дожидаючи, поки спечеться його грубий корж. Підкинувши на жар хмизу й роздмухавши вогонь, він витяг з кишені свою пошарпану біблію і розгорнув її. Там були позначені місця, що віддавна хвилювали й надихали його. Але чи слова ті втратили свою силу, чи стомлені очі й зболіла душа не знаходили тепер у них розради? І Том, тяжко зітхнувши, поклав книжку ндзад до кишені. Із задуми його вивів хриплий регіт. Він звів очі й побачив Легрі, що стояв проти нього.
– Ну що, приятелю,– мовив Легрі,– я бачу, твоя віра не дуже тебе рятує? Я так і знав, що кінець кінцем утовкмачу це в твою дурну голову!
Цей грубий посміх дошкулив Томові дужче, ніж голод" холод і злидні. Та він промовчав.
– Ти йолоп! – вів далі Легрі.– Я купив тебе з добрими намірами. Ти міг би жити куди краще від Сембо чи Квімбо, не гнути горба, а замість того, щоб день через день бути битим, був би сам собі пан і бив інших, А вряди годи ще й зігрівався б доброю чарчиною. Тож подумай, чи не краще тобі схаменутися? Кидай но в огонь отой свій мотлох і приставай до моєї віри!
– Боронь мене боже! – палко озвався Том.
– Ти ж бачиш, твій бог і не думає тобі допомагати. Якби він був, то не віддав би тебе на поталу мені! Вся твоя релігія – паскудна брехня. Хто хто, а я це знаю. Отож держися краще мене, бо я щось таки важу й маю якусь владу!
– Ні" пане,– відказав Том.– Я держатимуся своєї віри. Хоч помагає мені бог, хоч ні, а я її нізащо не зречуся!
– Ну й дурень! – крикнув Легрі й презирливо плюнув на Тома, а тоді вдарив його ногою.– Постривай, я ще не так тебе скручу, а все одно приборкаю, ось побачиш!
І Легрі пішов геть.
Коли людині вже незмога терпіти страшний тягар, що гнітить її душу, вона останнім несамовитим зусиллям усього свого єства скидає з себе той тягар, і тоді безмірний розпач поступається місцем припливу радості та відваги. Так сталось і з Томом...
Зміна була така очевидна, що її помітили всі. До Тома враз повернулася колишня жвавість та бадьорість, і душу його огорнув тихий спокій, якого не могли похитнути знущання й приниження.
– Який це біс зайшов у Тома? – спитав Легрі у Сембо.– То був наче дохлий, а тепер он який жвавий став!
– Не знаю, пане. Може, збирається чкурнути?
– Хотів би я подивитися! – мовив Легрі, хижо вискаливши зуби.– А ти, Сембо?
– Аякже! Го го! – догідливо засміявся той чорний лакиза.– Ото була б сміхота! Побачити б, як він буде грузнути в болоті й дертися крізь хащі! А собаки за ним!.. Пригадую, я мало не луснув зо сміху, коли ми ловили Моллі. Думав уже, не встигну й відігнати собак, як вони її геть пошматують. На ній іще й .досі рубці видно!
– Та, мабуть, і до гробу залишаться,– мовив Легрі.– Але гляди мені, Сембо, добре пильнуй! Якщо цей клятий негр спробує тікати, хапай його за ноги!
– Хай пан за мене не турбується! – відказав Сембо.– Від мене далеко не втече! Го го го!...
Однієї ночі, коли всі в Томовій халупі вже поснули, він раптом прокинувся і побачив у прорізі між колодами, що правив за вікно, обличчя Кассі. Вона мовчки дала йому знак вийти надвір.
Том вийшов. Була друга година ночі. Тиху околицю осявав місяць. Його бліді промені впали на обличчя" Кассі, і Том помітив, що очі її дико блищать і в них немає звичайного застиглого розпачу.
– Іди сюди, Томе,– мовила вона, кладучи йому на зап'ясток свою маленьку руку й тягнучи його за собою з такою силою, наче та рука була сталева.– Іди сюди, я маю щось тобі сказати.
– Що таке, міс Кассі? – занепокоєно спитав Том.
– Томе, ти хочеш бути вільний?
– Дасть бог, колись я стану вільний, пані,– відказав Том.
– Та ні, ти можеш стати вільний сьогодні! – з несподіваним запалом мовила Кассі.– Ходім!
Том вагався.
– Ходім! – мовила вона знову.– Іди зі мною! Він спить...