І тому уявлення про дію людини, підлеглу лише законові необхідності, без найменшого залишку свободи, таке ж неможливе, як і уявлення про цілком свобідну дію людини.
Отже, для того, щоб уявити собі дію людини, підлеглу лише законові необхідності, без свободи, ми повинні припустити знання безконечної кількості просторових умов, безконечно великого періоду часу і безконечного ряду причин.
Для того, щоб уявити собі людину цілком свобідну, не підлеглу законові необхідності, ми повинні уявити собі її саму поза простором, поза часом і поза залежністю від причин.
У першому випадку, якби можлшза була необхідність без свободи, ми прийшли б до визначення закону необхідності тією ж необхідністю, тобто до самої форми без змісту.
У другому випадку, якби можлива була свобода без необхідності, ми б прийшли до безумовної свободи поза простором, часом і причинами, яка тому саме, що була б безумовна і нічим не обмежувалася б, була б нічим або самим змістом без форми.
Ми прийшли б взагалі до трх двох підстав, з яких складається увесь світогляд людини,— до незбагненної суті життя і до законів, що визначають цю суть.
Розум говорить: 1) Простір з усіма формами, яких надає йому видимість його — матерія,— безконечний і не може бути мислимий інакше. 2) Час є безконечний рух без єдиного моменту спокою, і він не може бути мислимий інакше. 3) Зв'язок причин і наслідків не має початку і не може мати кінця.
Свідомість говорить: 1) Я один, і все, що існує, є лише я; отже, я включаю простір; 2) я вимірюю біжучий час нерухомим моментом теперішнього, лише в якому я усвідомлюю себе живущим; отже, я поза часом і 3) я поза причиною, бо я почуваю себе причиною всякого вияву свого життя.
Розум виражає закони необхідності. Свідомість виражає суть свободи.
Свобода, нічим не обмежена, є суть життя у свідомості людини. Необхідність без змісту є розум людини з його трьома формами.
Свобода є те, що розглядається. Необхідність є те, що розглядає. Свобода є зміст. Необхідність є форма.
Тільки при роз'єднанні двох джерел пізнавання, що відносяться одне до одного як форма до змісту, виходять окремо незбагненні і такі, що взаємно виключаються, поняття свободи і необхідності.
Тільки при поєднанні їх виходить ясне уявлення про життя людини.
Поза цими двома поняттями, що взаємно визначаються в поєднанні своєму — як форма зі змістом — неможливе ніяке уявлення життя.
Усе, що ми знаємо про життя людей, є тільки певне відношення свободи до необхідності, тобто свідомості до законів розуму.
Усе, що ми знаємо про зовнішній світ природи, є тільки певне відношення сил природи до необхідності або суті життя до законів розуму.
Сили життя природи лежать поза нами і не усвідомлюються нами, і ми називаємо ці сили тяжінням, інерцією, електрикою, тваринною силою і т. д.; але сила життя людини усвідомлюється нами, і ми називаємо її свободою.
Але так само, як незбагненна сама в собі сила тяжіння, яку відчуває всяка людина, лише настільки зрозуміла нам, наскільки ми знаємо закони необхідності, якій вона підлягає (від першого знання, що всі тіла важкі, до закону Ньютона), так само і незбагненна сама в собі сила свободи, яку усвідомлює кожен, лише настільки зрозуміла нам, наскільки ми знаємо закони необхідності, яким вона підлягає (починаючи від того, що кожна людина вмирає, і до знання найскладніших економічних чи історичних законів).
Усяке знання є лише підведення суті життя під закони розуму.
Свобода людини відрізняється від усякої іншої сили тим, що силу цю усвідомлює людина; але для розуму вона нічим не відрізняється від усякої іншої сили. Сили тяжіння, електрики чи хімічної спорідненості лише тим і відрізняються одна від одної, що сили ці відмінно визначені розумом. Так само сила свободи людини для розуму відрізняється від інших сил природи лише тим визначенням, яке їй дає цей розум. А свобода без необхідності, тобто без законів розуму, що визначають її, нічим не відрізняється від тяжіння чи теплоти, чи сили рослинності,— вона є для розуму лише миттєвим, невизначний відчуттям життя.
І як невизначна суть сили, що рухає небесні тіла, невизначна суть сили теплоти, електрики чи сили хімічної спорідненості, чи життєвої сили становлять зміст астрономії, фізики, хімії, ботаніки, зоології і т. д., так само суть сили свободи становить зміст історії. Але так само, як об'єктом кожної науки є вияв цієї невідомої суті життя, а сама ця суть може бути тільки об'єктом метафізики,— так само вияв сили свободи людей у просторі, в часі і в залежності від причин становить об'єкт історії; а сама свобода є об'єктом метафізики.
У науках про живі тіла те, що є відомим нам, ми називаємо законами необхідності; те, що є невідомим нам, ми називаємо життєвою силою. Життєвою силою є тільки вияв невідомого залишку від того, що ми знаємо про суть життя.
Так само в історії: те, що є відомим нам, ми називаємо законами необхідності; те, що є невідомим,— свободою. Свободою, для історії є тільки вияв невідомого залишку від того, що ми знаємо про закони життя людини.
Історія розглядає прояви свободи людини в зв'язку з зовнішнім світом у часі і в залежності від причин, тобто визначає цю свободу законами розуму; і тому історія лише настільки є наукою, наскільки ця свобода визначена цими законами.
Для історії визнання свободи людей як сили, що може впливати на історичні події, тобто не підлеглої законам,— є те саме, що для астрономії визнання свобідної сили руху небесних тіл.
Визнання це усуває можливість існування законів, тобто будь-якого знання. Якщо існує хоч одно тіло, що свобідно рухається, то не існує більш законів Кеплера і Ньютона і не існує більш ніякого уявлення про рух небесних тіл. Якщо існує один свобідний вчинок людини, то не існує жодного історичного закону і ніякого уявлення про історичні події.
Для історії існують лінії руху людських воль, один кінець яких зникає в невідомому, а на другому кінці яких рухається в просторі, в часі і в залежності від причин свідомість свободи людей у теперішності.
Чим більш розсувається перёд нашими очима це поле руху, тим очевидніші закони цього руху. Вловити і визначити ці закони — таке завдання історії.
З тієї точки зору, з якої наука дивиться тепер на свій об'єкт, на тому шляху, яким вона йде, відшукуючи причини явищ у сво-бідній волі людей, визначення законів для науки неможливе, бо хоч би як ми обмежувала свободу людей, як тільки ми визнали її за силу, не підлеглу законам, існування закону неможливе.
Тільки обмеживши цю свободу до безконечності, тобто розглядаючи її як безконечно малу величину, ми переконаємось у цілковитій неприступності причин, і тоді замість відшукання причин історія поставить своїм завданням відшукання законів.
Відшукування цих законів уже давно почато, і ті нові способи мислення, що їх повинна засвоїти собі історія, виробляються одночасно з самознищенням, до якого, все дроблячи і дроблячи причини явиш, іде стара історія.
Цим шляхом ішли всі науки людські. Прийшовши до безко-нечно-малого, математика, найточніша з наук, залишає процес дроблення і починає новий процес підсумовування невідомих, безконечно-малих. Відступаючи від поняття причини, математика відшукує закон, тобто властивості, спільні для всіх невідомих безконечно-малих елементів.
Хоч і в іншій формі, але тим самим шляхом мислення йшли й інші науки. Коли Ньютон визначив закон тяжіння, він не сказав, що сонце чи земля має властивість притягати; він сказав, що кожне тіло, від найбільшого до найменшого, має властивість мовби притягати одне одне, тобто, залишивши осторонь питання про причину руху тіл, він визначив властивість, спільну для всіх тіл, від безконечно-великих до безконечно-малих. Те саме роблять природничі науки: залишаючи питання про причину, вони відшукують закони. На тому самому шляху стоїть і історія. І коли історія має завданням вивчати рухи народів і людства, а не описувати епізоди з життя людей, то вона повинна, відхиливши поняття причин, відшукувати закони, спільні для всіх рівних і нерозривно пов'язаних між собою безконечно-малих елементів свободи.
XII
Відтоді, як Коперник знайшов і довів свою систему, одно визнання того, що рухається не сонце, а земля, знищило всю космографію древніх. Можна було, заперечивши систему, витримати старий погляд на рух тіл, але, не заперечивши його, не можна було, здавалося, продовжувати вивчення Птоломейових світів. Але й після відкриття Коперника Птоломейові світи ще довго вивчалися.
Відтоді, як сказано й доведено, що кількість народжень чи злочинів підлягає математичним законам і що певні географічні і політико-економічні умови визначають той чи. інший державний лад, що певні відношення населення до землі викликають рухи народу,— відтоді знищились у суті своїй ті підстави, на яких грунтувалася історія.
Можна було, заперечивши нові закони, втримати колишні погляди на історію, але, не заперечивши їх, не можна було, здавалося, продовжувати вивчення історичних подій як чин свобідної волі людей. Бо коли такий-то державний лад встановився чи такий-то рух народу відбувся внаслідок таких-то географічних, етнографічних чи економічних умов, то воля тих людей, які здаються нам тими, що встановили державний лад чи підняли рух народу, вже не може розглядатися як причина.
А тимчасом колишня історія і далі вивчається з законами статистики, географії, політичної економії, порівняльної філології і геології, що прямо суперечать її положенням.
Довго і вперто точилася у фізичній філософії боротьба між старим і новим поглядами. Богослов'я стояло на сторожі старого погляду і обвинувачувало новий у руйнуванні одкровення. Але коли істина перемогла, богослов'я побудувалося так само твердо на новому грунті.
Так само довго і вперто точиться боротьба тепер між старим і новим поглядом на історію і так само богослов'я стоїть на сторожі старого погляду і обвинувачує новий у руйнуванні одкровення.
Як у тому, так і в цьому випадку боротьба викликає з обох боків пристрасті і заглушує істину. З одного боку, виникає страх і жалість за всю, віками споруджену будову; з другого—пристрасть до руйнування.
Людям, які боролися з виникаючою істиною фізичної філософії, здавалося, що коли вони визнають цю істину,— зруйнується віра в бога, у створення тверді, в чудо Ісуса Навіна.