Согдійці, що перебували під не дуже суворим контролем Західного тюркського каганату, були великими торговцями у Центральній Азії: вони домінували на торгових шляхах, що проходили через Таримський басейн до Китаю. Тепер китайці поширювали свій вплив ще далі на захід, а тюрки, що дедалі більше збагачувалися від зростаючих обсягів торгівлі, якими вони керували, встановлювали комерційні та дипломатичні зв'язки з Візантійською імперією за допомогою степового шляху, що лежав на північ від Аральського й Каспійського морів, створюючи таким чином безпечне транс'євразійське сполучення в обхід сасанідської Персії. Здавалося, народжується новий світовий устрій, але йому не судилося стати реальністю: пустельні араби, яких збурив і закликав до дії пророк Мухаммед, розпочали свій наступ.
Арабський наступ, 632-750 рр. н.е.
Упродовж останніх двох років свого життя Мухаммеду вдалося до певної міри об'єднати Аравію, переконавши розрізнені й дуже індивідуалістичні пустельні племена прийняти мусульманську віру. Але після того, як він помер у 632 р., не призначивши наступника, міжплемінна ворожнеча призвела до періоду відкритих воєн, відомих як війни рідда (війни з віровідступниками). Проблема спадкоємства зводилася до двох основних питань: чи повинна мусульманська громада (умма) мати одного лідера, чи кожне плем'я мусить мати власного лідера (імама), і, якщо має бути один лідер, чи повинен він бути родичем Пророка або одним із його близьких учнів? Зрештою, давній і вірний друг Мухаммеда, Абу Бакр, був призначений халіфом (наступником), щоб керувати уммою, що він і робив із мудрістю та милосердям, поклавши край вибуху міжплемінної війни влітку 633 р. н.е. Але проблема не зникла. Як можна було втримати під контролем низку від природи войовничих ворогуючих племен, що мешкали в суворих і бідних на ресурси умовах, суспільний устрій яких був заснований на набігах і геройстві, коли Пророк прямо заборонив мусульманам воювати один проти одного? Єдиною відповіддю було заохотити вождів племен спрямувати їхню агресивність на сусідів-немусульман, розв'язавши безкінечну серію жорстоких воєн.
Тож так розпочався цей наступ, частково завдяки приватним ініціативам, а частково за підтримки нового халіфа Умара ібн аль-Хаттаба, що правив у 634–44 рр. Спрямувавши енергію молодих чоловіків за межі їхньої пустельної батьківщини з її вкрай обмеженою демографічною ємністю, можна було підтримувати гармонію у центрі, тоді як на периферії лежали нові землі й багатства, що можна було захопити. Пустеля мала два кордони з осілими державами. На сході долина Євфрату позначала західну[67] межу Перської імперії, яка тепер перебувала під владою династії Сасанідів, а на заході лежали східні провінції Римської імперії, які тепер була частиною Візантійської імперії і простягалися від Сирії до Єгипту. Як ми вже бачили, у період перших десятиліть VII ст. сасаніди й візантійці були виснажені після кількох поколінь марних воєн уздовж їхнього спільного фронтиру. У той час, коли обидва суперники, що перебували в стані хиткого перемир'я, зализували рани, араби вдарили по ним із несподіваною люттю. Жодна з колишніх держав-суперниць не мала сил чинити опір.
За халіфа Абу Бакра був об'єднаний весь Аравійський півострів. Тепер, упродовж якогось десятиліття халіфату Умара, араби взяли під свій контроль величезну територію від Іранського нагір'я до Кіренаїки. Швидкість завоювання була вражаючою. На заході у 635 р. араби вперше з тріумфом увійшли в Дамаск, а після короткого відступу у 636 р. було завершено захоплення всієї Сирії. Єрусалим був узятий взимку 637–8 рр., а у 641 р. впав Єгипет. На сході держава Сасанідів зазнала краху після битви при Кадісії у 637 р. Наступного року було захоплено Ктезифон, і арабське правління поширилося до гір Загрос.
Ці перші завоювання були зумовлені демографічними та соціальними чинниками й заохочувалися привабливістю здобичі та спокусою нових комерційних можливостей: це в жодному разі не був релігійний джихад, спрямований на насадження ісламу. Захоплення Дамаска у 635 р. є особливо показовим. Оскільки місто припинило опір, у ньому не було ні мародерства, ні вбивств. Усі немусульманські мешканці стали зіммі (підданими, що перебувають під захистом) і мали сплачувати щорічний податок у розмірі одного динара. Собор був поділений навпіл, одна частина для християн, інша для мусульман. На всіх завойованих територіях з навертанням нових підданих в іслам ніхто не поспішав. Дійсно, на це йшли з неохотою, що не в останню чергу було зумовлено тим, що всі мусульмани, незалежно від їхнього етнічного походження, мали ставати частиною умми, а отже, здобувати низку привілеїв. Перші халіфи, такі як Умар, чітко відокремлювали арабів-мусульман від підвладних народів. За винятком Дамаска, їм не дозволялося жити в захоплених містах, натомість у стратегічно важливих місцях спеціально для них будували нові гарнізонні поселення. Земля також не перерозподілялася між завойовниками, а залишалася в руках своїх власників, які мусили платити податок до Медини. Такі правила залишали існуючу соціальну, культурну та комерційну інфраструктуру значною мірою недоторканою і були свідомо розроблені так, щоб зберегти простоту арабо-мусульманського способу життя, заповіданого Пророком. Але зміни, що сталися протягом цього першого десятиліття, були настільки значними, що невдоволення серед арабських вояків було неминучим: їхнє просте пустельне існування перетворилося на долю солдатів, засланих на далекий фронтир. До того ж вони познайомилися з розкішшю і перевагами осілого життя.
9.2 Початок поширення ісламу на Аравійському півострові був стрімким, а подальше просування на схід, на територію захопленої імперії Сасанідів, і на захід уздовж північноафриканського узбережжя сталося протягом півстоліття. На початку VIII ст. іслам дійшов до берегів Атлантики.
9.3 Велику мечеть Омеядів у центрі Дамаска почали будувати у 708 р. на місці існуючого християнського собору. Будівництво зайняло кілька років, для чого були залучені архітектори, будівельники та мозаїчники з Константинополя. Зелені та золоті мозаїки були створені візантійськими майстрами, що працювали разом із місцевими сирійцями.
У листопаді 644 р. Умар був заколотий у Медині, і халіфом був обраний Осман ібн Аффан із роду Омеядів. За Османа темп завоювань залишався приголомшливим. На північноафриканському узбережжі арабські війська дійшли до Тріполі, а на сході вони витіснили візантійців зі східної Анатолії, просунулися на північ до Кавказу, і пішли далі на схід, захопивши більшу частину колишньої Перської імперії аж до Амудар'ї. У Середземному морі їхній флот відібрав у візантійців комерційно важливий острів Кіпр. Військові успіхи поглинали значну частину шаленої енергії того часу, але під поверхнею закипало невдоволення.
У 656 р. загін арабських воїнів підняв заколот у Єгипті; вони повернулися до Медини, вбили 82-річного Османа та поставили замість нього двоюрідного брата Пророка Алі ібн Абі Таліба новим халіфом. Вважалося, що Алі відстоює права воїнів всупереч консерваторам, які прагнули зберегти вплив центральної влади. Слідом за цим розпочалася п'ятирічна громадянська війна, відома під назвою фітна, "час спокуси". Зрештою, після того, як Алі загинув від руки вбивці у 661 р., його суперник Муавія, який був намісником Сирії і родичем Османа, став халіфом, першим із династії Омеядів. Своєю столицею він обрав Дамаск.
9.4 Графічне зображення облоги Константинополя в 820 р. н.е. під проводом Фоми Слов'янина з військом арабів, вірмен та невдоволених візантійців; облога не мала успіху. Малюнок із хроніки Іоанна Скилиці, візантійського історика XI ст.
Час правління Омеядів, із 661 по 750 рр., був періодом далекосяжних змін у мусульманському світі. Ще одна запекла громадянська війна (друга фітна), разом із подальшою територіальною експансією як на сході, так і на заході, призвела до неминучих змін у характері мусульманського суспільства, оскільки люди, які раніше були кочовиками пустелі, навчилися адаптуватися до складнощів життя в імперії. Нова мусульманська імперія, що була найбільшою, яку коли-небудь бачив світ, потребувала твердого й впевненого керівництва та ефективної адміністративної системи. Перший з омеядських халіфів, Муавія, підтримував більшість старих моральних цінностей, але навіть він усвідомлював необхідність створення надійної системи правонаступництва, коли влада переходила б від батька до сина, як це було в інших імперіях. Апарат управління також змінювався. У перші роки на завойованих територіях вищі адміністративні посади отримували освічені немусульмани (зіммі), але із часом на них дедалі частіше призначалися араби, які набули відповідних навичок. Наслідки були двоякими: почало розвиватися мусульманське придворне життя, а зіммі, які дедалі частіше втрачали прибуткові посади, виявляли бажання перейти в іслам. Спочатку це не заохочувалося, але на початку VIII ст. халіф Умар почав підтримувати новонавернених, хоча одним із наслідків нової політики було різке зменшення доходів від подушного податку, який мали сплачувати зіммі. Поступово правила, що чітко розрізняли арабських мусульман і підкорені народи, на території яких розташовувалися їхні гарнізони, скасовувалися. Арабська мова набула широкого поширення і на сході замінила перську, а відособленість гарнізонних поселень зменшилася, оскільки туди переселялися трудовий люд і купці, як немусульмани, так і новонавернені. Арабська імперія тепер почала функціонувати як будь-яка інша.
Ці зміни відбувалися на тлі чергової хвилі громадянської війни між мусульманами, які належали до різних угруповань. Найбільший розкол утворився між тими, хто вірив, що законна влада належить двоюрідному братові Пророка Алі ібн Абі Талібу, і тими, хто вважаав, що спадкоємцями мають бути найближчі соратники Пророка. Перша фракція, партія Алі (шіа-і Алі), стала відома як шиїти, тоді як решту стали називати сунітами, від сунна, що означає "законний шлях", тобто тими, хто намагався йти точно шляхами Мухаммеда.