Очна ставка відбудеться завтра о десятій годині. На цій ставці буде старший наглядач, який виступатиме в ролі судового слідчого. Цілу ніч я намагаюсь напоумити себе, бо в мене виник намір убити Бебера Сельє. Однак мені ніяк не вдається це зробити. Ні, то було б дуже несправедливо, коли б цього чоловіка за таку послугу відіслали на Велику Землю, а там він дістав би змогу здійснити втечу – це було б для нього винагородою за те, що він став на перешкоді втекти іншим. Так, але тебе можуть засудити до смертної кари, розцінивши твій вчинок як навмисний. Та начхати мені на це. Я так упав у розпач, що доходжу саме такого висновку. Чотири місяці надії, радості, страху бути впійманим, кмітливості, і все скінчилося тим, що тебе вистежив стукач. Хай хоч що буде, завтра я постараюсь порішити Сельє!
Мені вдасться уникнути смертної кари тільки за тієї умови, ішли він теж вийме свого ножа. Для цього я повинен показати йому, що прийшов на очну ставку з ножем, тоді він дістане й свого. Це треба буде зробити або перед початком очної ставки, або одразу ж по її закінченні, бо я ризикую тим, що наглядач може мене застрелити з револьвера. Розраховую на постійну необережність наглядачів.
Цілу ніч я борюсь проти цієї ідеї. Але не можу її перемогти. Справді, в житті бувають непростимі речі. Я знаю, ніхто не має права влаштовувати самосуд, але відношу це до людей іншого соціального класу. Хіба можна припустити, що я навіть не можу думати про те, щоб неодмінно покарати такого мерзенного типа? Я не зробив нічого поганого цьому казарменому вільновідпущенику, він навіть не був знайомий зі мною. І він прирік мене на кілька років дисциплінарної в'язниці, навіть не маючи в чому дорікнути мені. Він намагався поховати мене живцем, аби самому воскреснути. О ні, ні, тисячу разів ні! Я не повинен дати йому змогу скористати із свого брудного вчинку. Хай я пропаду, але хай і він зазнає кари, ще більшої за мою. А що, коли тебе засудять до страти? То було б нерозумно померти за такого підлого типа. Нарешті мені вдається пообіцяти собі самому таке: якщо він не дістане свого ножа, я його не вколошкаю.
Я не спав цілу ніч, викурив цілу коробку сірого тютюну. В мене лишається тільки дві сигарети, коли о шостій ранку приносять каву. Я перебуваю в такому напруженні, що, хоч це заборонено, в присутності наглядача кажу роздавачеві кави:
– Якщо пан начальник дозволить, то чи ти не міг би мені дати кілька сигарет або трохи тютюну? Я в страшному нервовому збудженні, пане Антарталья.
– Так, дай йому, якщо маєш. Я не курю. Я щиро співчуваю тобі, Метелику. Я, як корсіканець, люблю порядних людей і ненавиджу підлість.
За чверть до десятої я стою на подвір'ї і чекаю, коли мене заведуть до зали. Нарік, Кеньє, Буреє, Карбоньєрі теж тут. Нас стереже наглядач Антарталья. Він розмовляє по-корсіканському з Карбоньєрі. Я так зрозумів, що він каже йому: бідолаха, так йому не пощастило, а тепер він ризикує отримати три роки дисциплінарної в'язниці. Цієї миті відчиняються двері, й на подвір'я виходять тюремник, котрий стежив за нами з верхівки кокосової пальми, охоронець з майстерні й Бебер Сельє. Побачивши мене, він сахається, але охоронець, який його супроводжує, каже йому:
– Проходьте і станьте ось тут, праворуч. Антарталья, не давай їм розмовляти.
І ось ми стоїмо за якихось два кроки один від одного.
– Розмовляти заборонено.
Карбоньєрі, й далі розмовляє по-корсіканському із своїм земляком, який стереже обидві групи. Наглядач зав'язує шнурки на черевику, я киваю Матьє вийти трохи вперед. Він одразу ж здогадується про все, дивиться на Бебера Сельє й плює в його бік. Коли наглядач підводиться, Карбоньєрі безперестану говорить з ним і настільки захоплює його увагу, що я зміщуюсь на один крок, чого той не помічає. Я дістаю крадькома з-за паска ножа. Це помічає тільки Сельє і, вмить діставши зі штанів свого ножа, замахується ним на мене, ранячи мені праву руку. А що я шульга, то лівою рукою встромляю свого ножа йому в груди по саме руків'я. Лунає тваринний крик: "Ах!" Він падає мов підкошений. Антарталья вихоплює револьвера й кричить на мене:
– Відступи назад, хлопче, відступи. Не чіпай його більше, а то я буду змушений стріляти в тебе; мені ж не хочеться цього робити.
Карбоньєрі підходить до Сельє і торкається ногою його голови. Він щось каже по-корсіканському. Я так розумію, що Карбоньєрі сказав: "Сконав".
– Віддай мені свого ножа, хлопче! – наказує мені наглядач.
Я віддаю йому ножа, він засовує револьвер у кобуру, підходить до окованих залізом дверей і стукає. З дверей визирає інший наглядач, і Антарталья каже йому:
– Пришли санітарів по мертвяка.
– Хто помер? – питає той.
– Бебер Сельє…
– Ах! А я гадав, що то Метелик.
Нас повертають назад у наші карцери. Очної ставки вже не буде. Перше ніж зайти до коридора, Карбоньєрі шепоче мені:
– Сердешний Метелику, тепер тобі перепаде.
– Так, але я живий, а він мертвий.
Приходить наглядач, без нікого, він тихенько відмикає двері і, ще й далі хвилюючись, каже:
– Стукай у двері, кажи, що ти поранений. Він перший напав на тебе, я це бачив, – і наглядач так само тихцем замикає двері.
Ці корсіканці чудові наглядачі: або зовсім погані, або дуже добрі. Я стукаю в двері й кричу:
– Я поранений, прошу відіслати мене до лікарні на перев'язку.
Наглядач приходить з тюремником із дисциплінарного відділення.
– Що там у тебе? Чого зчинив такий гармидер?
– Я поранений, начальнику.
– Ах, ти поранений? А я думав, що він не зачепив тебе, коли накинувся на тебе.
– В мене порізано м'язи на правій руці.
– Відмикайте, – чути голос наглядача.
Двері відчиняються, і я виходжу. Справді, вони пересвідчуються, що в мене поранена рука.
– Надіньте на нього наручники й відведіть до лікарні. В жодному разі не залишайте його там. Приведіть його сюди, коли йому перев'яжуть руку.
Я виходжу на подвір'я й бачу понад десяток наглядачів, що оточили коменданта. Наглядач з майстерні кричить на мене:
– Вбивця!
Перше ніж я встигаю відповісти, комендант каже йому:
– Замовкніть, наглядачу Брюе. На Метелика напали.
– Це неймовірно, – каже Брюе.
– Я сам це бачив і можу засвідчити, – озивається Антарталья. – І затямте, пане Брюе, корсіканець не бреше.
В лікарні Шаталь викликає лікаря. Той зашиває мені рану, не засипляючи мене й навіть не даючи знеболюючого уколу, потім накладає вісім скобок, не промовивши до мене ні слова. Я сиджу спокійно, не нарікаючи. Нарешті він каже:
– Я не міг зробити тобі місцевого знеболення, бо в мене більше нема необхідної для цього рідини. – Відтак додає: – Ти вчинив зле.
– О, розумієте, все одно він довго не прожив би з наривом у печінці.
Моя несподівана відповідь приголомшує його.
Слідство триває. З Буреє звинувачення знято. Мені вдалося переконати їх, що я погрожував йому смертю. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх відпустили за браком доказів. Лишаємося ми з Карбоньєрі. Звинувачення Карбоньєрі у розкраданні державних матеріалів відпадає. Тепер його звинувачують тільки в співучасті у підготовці втечі. Він дістане не більше півроку ув'язнення. Що ж до мене, то тут усе набагато складніше. Справді, незважаючи на всі свідчення на мою користь, слідчий не хоче визнати, що я цілком законно захищався. Дега, який бачив мою справу, твердить: попри всі старання слідчого, мене не можуть засудити до страти хоча б тому, що мене поранено. Звинувачення грунтується на самій тільки заяві двох арабів, які твердять, нібито я перший вийняв ножа.
Слідство закінчується. Я чекаю, коли мене відішлють до Сен-Лорана, де я постану перед військовим трибуналом. Тепер мене виводять пополудні ще раз на годинну прогулянку. Ні комендант, ні наглядачі, за винятком отого з майстерні, не виказують ворожості до мене. Всі розмовляють зі мною незлобливо й дозволяють каторжанам передати мені куриво.
Сьогодні вівторок, а в п'ятницю мене мають відіслати до Сен-Лорана. В середу вранці я вже другу годину стою на подвір'ї, коли о десятій мене підкликає комендант і каже:
– Ходи зі мною.
Я йду з ним без охорони. Запитую себе, куди він іде, а він спускається вйиз по дорозі, що веде до його дому.
– Моя дружина хоче бачити тебе перед твоїм від'їздом, – каже комендант. – Я не хотів прикро вразити її, пославши тебе в супроводі з озброєним наглядачем. Сподіваюсь, ти будеш поводитися добре.
– Так, пане коменданте.
Ми приходимо до його дому.
– Жюльєтто, я привів тобі, як і обіцяв, того, за кого ти так побиваєшся. Знаєш, до полудня я повинен відвести його назад. Маєш майже дві години для розмови з ним.
Жюльєтта підходить до мене, кладе мені руку на плече й дивиться просто у вічі. Її чорні очі, налившись слізьми, ще дужче палахкотять, на щастя, вона стримує себе.
– Ти з глузду з'їхав, друже мій. Якби ти був сказав мені, що збираєшся втікати, то, гадаю, я могла б чимось полегшити тобі цю справу. Д попросила чоловіка допомогти тобі, але він сказав, що, на жаль, тепер уже нічого не залежить від нього. Я запросила тебе до себе передусім для того, щоб побачити тебе. Вітаю тебе за твою мужність, ти виглядаєш краще, ніж я думала. І також для того, аби сказати, що хочу заплатити тобі за рибу, яку ти щедро давав мені впродовж багатьох місяців. Ось тобі тисяча франків, це все, що я можу зробити для тебе. Шкодую, що не можу зробити чогось більшого.
– Послухайте, пані, мені не потрібні гроші. Прошу вас зрозуміти, я не повинен брати їх, аби не осквернити нашу дружбу.
І я відштовхую дві асигнації по п'ятсот франків, які вона щедро мені запропонувала.
– Не наполягайте, прошу вас.
– Ну як хочеш, – каже вона. – Може, вип'єш чарку легкого аперитиву?
І понад годину ця чарівна жінка говорить мені тільки приємні речі. Вона припускає, що мене неодмінно виправдають за вбивство цього негідника, а за решту, мабуть, дадуть від півтора до двох років.
Коли я прощаюся з нею, Жюльєтта довго тисне мені руку й каже:
– До побачення, хай тобі щастить, – і вона обливається слізьми.
Комендант веде мене до в'язниці. Дорогою я кажу йому:
– Коменданте, ви маєте найблагороднішу у світі дружину.
– Я це знаю, Метелику, вона народжена не для того, щоб жити тут, це занадто тяжко для неї. Та що вдієш? Нарешті через чотири роки я піду у відставку.
– Я користуюсь з тієї нагоди, що ми з вами самі, аби подякувати вам за те, що ви ставитеся до мене добре, хоч я завдав би вам чимало неприємностей, коли б мені пощастило втекти.
– Так, ти міг би зробити мені велику прикрість.