Наташа лише це й бачила з четвертого акту: щось хвилювало і мучило її, і причиною цього хвилювання був Ку*-рагін, за яким вона мцмоволі стежила очима. Коли вони виходили з театру, Анатоль підійшов до них, викликав їхню карету і підсаджував їх. Підсаджуючи Наташу, він потиснув їй руку вище ліктя. Наташа, схвильована і червона, оглянулась на нього. В нього блищали очі, і він, ніжно усміхаючись, дивився на неї.
Тільки приїхавши додому, Наташа могла ясно обдумати все те, що з нею було, і раптом, згадавши князя Андрія, вона жахнулась і при всіх за чаєм, за який усі сіли після театру, голосно охнула і, розчервонівшись, вибігла з кімнати. "Боже мій? Я загинула! — сказала вона собі.— Як я могла припуститися цього?" — думала вона. Довго вона сиділа, затуливши почервоніле обличчя руками, намагаючись ясно усвідомити те, що було з нею, і не могла Зрозуміти ні того, що з нею сталося, ні того" що вона почувала. Усе здавалося їй темним, неясним і страшним. Там, у цій величезній, освітленій залі, де по мокрих дошках стрибав під музику з голими ногами Оирогі у курточці з блискітками, і дівиці, і старики, і гола, зі спокійною і гордою усмішкою Елен у захваті кричали "браво",— там, під тінню цієї Елен, було все ясно і просто; а тепер самій одній, самій з собою, це було незрозуміло. "Що це таке? Що таке цей страх, який я почувала до нього? Що таке ці муки совісті, яких я зазнаю тепер?"— думала вона.
Лише старій графині Наташа могла б уночі в ліжку розповісти все, що вона думала. Соня, вона знала, зі своїм строгим
! цільним поглядом або нічого не Зрозуміла б, або жахнулася б з її признання. Наташа сама з собою нахмагалася розв'язати те, що її мучило.
"Чи загинула я для любові князя Андрія, чи ні?" — питала вона себе і, заспокійливо усміхаючись, відповідала собі: "Що я за дурна, чого я питаю про це? Що ж зо мною було? Нічого. Я нічого не зробила, нічим не викликала цього, ніхто не знатиме, і я його не побачу більш ніколи,— казала вона собі.— Отже, ясно, шо нічого не трапилось, що нема в чому розкаюватись, що князь Андрій може любити мене і такою. Але якою такою? Ах, боже мійі чому його нема тут!" Наташа заспокоювалась на мить, та потім знову якийсь інстинкт говорив їй, що хоч. усе це і правда і хоч нічого не було,— інстинкт говорив їй, що вся попередня чистота любові її до князя Андрія загинула. І вона знову в думці повторювала всю свою розмову з Курагіним і уявляла собі обличчя, жести і ніжну усмішку цього вродливого і сміливого чоловіка під той час, як він потиснув їй руку.
XI
■
Анатоль Курагін жив у Москві тому, що батько відіслав його з Петербурга, де він проживав понад двадцять тисяч на рік грішми і стільки ж боргами, яких кредитори вимагали від батька.
Батько заявив синові, що він востаннє сплачує половину його боргів; але тільки з умовою, щоб він їхав у Москву на посаду ад'ютанта головнокомандуючого, яку він йому виклопотав, і щоб постарався там, нарешті, вигідно одружитися. Він указав йому на княжну Марію та Жюлі Карагіну.
Анатоль погодився і поїхав у Москву, де зупинився у П'єра. П'єр прийняв Анатоля спочатку неохоче, але потім звик до нього, іноді їздив з ним на його гульню і під виглядом позичок давав йому гроші.
Анатоль, як справедливе казав про нього Шиншин, відтоді, як приїхав у Москву, зводив з розуму всіх московських паній, особливо тим, шо він нехтував ними і явно віддавав перевагу циганкам та французьким актрисам, з главою яких — mademoiselle Georges, як говорили, він був у близьких стосунках. Він не пропускав жодної гульні у Данилова і в інших весельчаків Москви, пив цілісінькі ночі, перепиваючи всіх, і бував на всіх вечорах та балах вищого світу. Розповідали про кілька інтриг його з московськими дамами, і на балах він залицявся до деяких. Але з дівицями, особливо з багатими відданицями, які були здебільшого погані, він не зближувався, тим більше, що Анатоль, чого ніхто не знав, крім найближчих друзів його, два роки тому одружився. Під час постою його полку в Польщі, два роки тому, один польський небагатий поміщик примусив Анатоля одружитися зі своєю дочкою.
Анатоль вельми скоро кинув свою дружину і за гроші, які він умовився висилати тестеві, виговорив собі право вважатися нежонатим.
Анатоль був завжди задоволений зі свого становища, з себе та з інших. Він був інстинктивно, усім єством своїм переконаний в тому, що йому не можна жити інакше, як він живе, і що він ніколи в житті не зробив нічого поганого. Він не був спроможний обдумати ні того, як його вчинки можуть відбитися на інших, ні того, що може вийти з такого чи з такого його вчинку. Він був переконаний, що як качку створено так, що вона завжди повинна жити на воді, так і його створив бог таким, що він повинен жити на тридцять тисяч прибутку і посідати завжди найвище становище у суспільстві. Він так твердо вірив у це, що, дивлячись на нього, й інші були переконані в цьому, і не відмовляли йому ні в вищому становищі в світі, ні в грошах, які вш, явно без віддачі, позичав у кожного стрічного.
Він не був картярем, принаймні, ніколи не бажав виграшу. Він не був гонористим. Йому було цілком однаково, що про нього думали. Ще менше йому можна було закинути честолюбство. Він кілька разів— дратував батька, псуючи свою кар'єру, і сміявся з усіх почестей. Він був не скупий і не відмовляв нікому, хто просив у нього. Одно, що він любив,— це були весе^ лощі та жінки; і тому, що, на його розуміння, у цих уподобаннях не було нічого неблагородного, а обдумати те, як позначалося на інших людях вдоволення його уподобань Анатоль не міг, то в душі своїй він вважав себе бездоганною людиною, зі щирим презирством ставився до негідників та поганих людей і зі спокійною совістю високо держав голову.
У гультяїв, цих чоловічих магдалін, є таємна свідомість своєї безневинності, така сама, як і в магдалін-жінок, заснована на тому самому сподіванні прощення. "їй усе проститься, бо вона багато любила; і йому все проститься, бо він багато веселився".
Долохов, цього року з'явившись знову в Москві після свого вигнання та перських пригод і провадячи розкішне картярське та гультяйське життя, зблизився з давнім петербурзьким товаришем Курагіним і користувався ним, у своїх цілях.
Анатоль щиро любив Долохова за його розум та молодецтво; Долохов, якому були потрібні ім'я, знатність, зв'язки Анатоля Курагіна для принаджування до свого картярського товариства багатих молодих людей, не даючи йому цього відчувати, користувався і забавлявся Курагіним. Крім вигоди, для якої йому потрібен був Анатоль, самий процес керування чужою волею був насолодою, звичкою і потребою Долохова.
Наташа справила велике враження на Курагіна. Він за вечерею після театру з прийомами знавця проаналізував перед Долоховим високі якості її рук, плечей, ніг та волосся і заявив про своє рішення позалицятись до неї. Що могло вийти з цього залицяння — Анатоль не міг обдумати і знати, як він ніколи не знав того, що вийде з кожного його вчинку.
— Гарна, брат, та не наша,— сказав йому Долохов.
— Я скажу сестрі, щоб вона покликала її обідати,— сказав Анатоль.— Га?
— Ти почекай краще, поки заміж вийде...
— Ти знаєш,— сказав Анатоль,— j'adore les petites filles1: відразу втратиться.
— Ти вже спіймався раз на petite fille2,— сказав Долохов, знаючи про одруження Анатоля.— Дивись.
— Ну, наче не можна двічі! Га? — сказав Анатоль, добродушно сміючись.
XII
Наступного після театру дня Ростови нікуди не їздили і ніхто не приїжджав до них. Марія Дмитрівна, приховуючи від Наташі, про щось радилась із її батьком. Наташа догадувалась, що вони говорили про старого князя і щось придумували, і її турбувало і ображало це. Вона кожної.хвилини чекала князя Андрія, і двічі цього дня посилала двірника на Вздвиженку довідатись, чи не приїхав він. Він не приїхав. їй було тепер важче, ніж у перші дні після свого приїзду. До її нетерпіння і нудьги за ним приєдналися неприємний спогад про побачення з княжною Марією та з старим князем і страх та тривога, яким вона не знала причини. їй усе здавалося, що або він ніколи не приїде, або до того, поки він приїде, з нею трапиться що-небудь. Вона не могла, як перше, спокійно і довго, сама одна, думати про нього. Тільки-но вона починала думати про нього, до цього спогаду приєднувався спогад про старого князя, про княжну Марію, і про останній спектакль, і про Курагіна. Перед нею знов поставало питання, чи не винна вона, чи не порушена вже її вірність князеві Андрію, і знову вона ловила себе на тому, що до найменших подробиць згадує кожне слово, кожен жест, кожен відтінок виразу на обличчі цього чоловіка, який зумів збудити в ній незрозуміле для неї і страшне почуття. На погляд домашніх Наташа здавалася жвавішою, ніж звичайно, але вона була зовсім не така спокійна і щаслива, як раніш.
У неділю вранці Марія Дмитрівна запросила своїх гостей на обідню у свою парафію Першої Пречистої на Могильцях.
— Я цих модних церков не люблю,— казала вона, очевидно пишаючись своїм вільнодумством.— Скрізь бог один. Піп у нас дуже гарний, править пристойно, так ото благородно, і діїякон теж. Хіба від цього святість яка, що концерти на криласі дають? Не люблю, розбещеність!
Марія Дмитрівна любила неділешні дні і вміла святкувати їх. Дім її був увесь вимитий і вичищений у суботу; слуги й вона не працювали, усі були по-святковому одягнені і всі бували на обідні. На панський обід збільшувалося страв, і слугам давалося горілку та смаженого гусака або порося. Але ні на чому в усім домі так не було помітно свята, як на широкому суворому обличчі Марії Дмитрівни, що набирало цього дня незмінного виразу урочистості.
Коли напились кави після обідні, у вітальні зі знятими чохлами, Марію Дмитрівну повідомили, що карета готова, і вона з суворим виглядом, одягнена в парадну шаль, у якій вона робила візити, підвелася і заявила, що їде до князя Миколи Андрійовича Волконського, щоб поговорити з ним з приводу Наташі.
Після від'їзду Марії Дмитрівни до Ростових приїхала модистка від мадам Шальме, і Наташа, зачинивши двері в сусідній з вітальнею кімнаті, дуже задоволена з розваги, заходилася примірювати нові плаття. У той час, як вона, надівши зчеплений на живу нитку ще без рукавів ліф і повертаючи голову, дивилася в дзеркало, як лежить спинка, вона почула у вітальні жваві голоси, один — голос батька і другий, жіночий голос, який змусив її почервоніти.