Я спробую говорити за вас, дорогий сину, але ви знаєте, що ніщо не впливає на цю грубу натуру.
— О, мамо, мамо, яке було б щастя, коли б я зостався! Я любив би вас ще більше, ніж люблю, якщо це можна!
— Якщо ви зостанетесь, вас ще пошлють на війну.
— О, нехай, аби мені не покидати Франції.
— Вас уб'ють.
— Від ран не вмирають, мамо... вмирають від скорботи, від туги. Але Карл не дозволить мені залишитись: він ненавидить мене.
— Він почував ревнощі до вас, прекрасний мій переможцю; хто вам велить бути відважним і щасливим? Чому вам ледве двадцять років, а ви вже виграєте бої, як Александр і Цезар? Але поки що не звіряйтесь нікому, удавайте, що ви покірний, підлещуйтесь до короля. От сьогодні буде приватне зібрання, на якому будуть читатись і обговорюватись промови, що мають бути виголошені на церемонії. Удавайте з себе короля польського, а я подбаю про все інше. До речі, як ваша вчорашня експедиція?
— Не вдалася, мамо. Франтика попередили, і він вилетів у вікно.
— Ну, — сказала Катерина, — дізнаюся ж я колись, який злий геній розладновує всі мої плани... Поки що я ще не певна, але... лихо йому.
— Отже, мамо?.. — сказав герцог д'Анжу.
— Дайте мені полагодити справу.
І вона ніжно поцілувала Генріха в очі, випроваджуючи з свого кабінету.
Незабаром до королеви зібрались принци королівського дому. Карл був у доброму настрої, бо сміливість сестри Марго більш потішила його, ніж розгнівила; він не мав, справді, почуття злоби проти Ла Моля і дожидав його в коридорі з певним запалом тільки тому, що це нагадувало полювання з засідки.
Д'Алансон, навпаки, був пригнічений. Відраза, яку він завжди відчував до Ла Моля, перетворилась в ненависть, коли він довідався, що сестра любить Ла Моля.
Маргарита була замислена й насторожена. Вона мала що і згадувати, і пильнувати.
Польські посли прислали текст промов, що їх мали виголосити.
Маргарита, якій не було й слова сказано про вчорашню подію, ніби її й зовсім не було, прочитала промови, і кожен, крім Карла, пояснив, що він хоче сказати. Карл дав Маргариті волю відповідати, як вона хоче. До вибору висловів у промові д'Алансона він був дуже суворий; до промови ж Генріха д'Анжу поставився більш, ніж недоброзичливо: він лютував, усе виправляючи та переробляючи.
Засідання це не спричинилося до будь-якого гострого вибуху, але викликало глухе роздратування в учасників.
Генріх д'Анжу, якому треба було майже зовсім переробити свою промову, вийшов, щоб узятися за роботу. Маргарита, що не мала звісток від короля Наварського з того часу, як він кинув записку в розбиту шибку, вернулась в своє приміщення, сподіваючись, що він прийде до неї.
Д'Алансон, прочитавши вагання в очах брата свого д'Анжу і помітивши, як він і мати ззирнулися між собою значливим поглядом, пішов до себе міркувати над тим, в чому тут нова інтрига. Нарешті, Карл пішов до кузні закінчувати мисливський спис, але його зупинила Катерина.
Карл не мав сумніву, що зустріне в матері опір своїй волі; він зупинився, пильно подивився і сказав:
— Ну, чого вам ще треба?
— Сказати останнє слово, сір. Ми забули про це слово, а проте воно має певну вагу. На який день призначаємо ми прилюдне засідання?
— А, це правда, — сказав король, сідаючи знову, — поговорімо, мамо. Ну, а на коли думали б ви призначити?
— Я гадала, — сказала Катерина, — що в самому мовчанні вашої величності, в удаваній забутливості було щось глибоко розраховане.
— Ні, — сказав Карл, — чому це, мамо?
— Тому, — додала дуже лагідно Катерина, — що не треба, здається мені, сину, щоб поляки бачили, що ми так жадібно біжимо за цією короною.
— Навпаки, мамо, — сказав Карл, — вони поспішали, прискореними переїздами їдучи сюди з Варшави... Пошана за пошану, ввічливість за ввічливість.
— Ваша величність, може, маєте рацію з одного боку, а я тим часом не помиляюсь з другого. Отже, ваша думка, що треба прискорити прилюдне засідання?
— Так, слово честі, мамо. Чи не така часом і ваша?
— Ви знаєте, що у мене немає інших думок, крім спрямованих до вашої слави; отже, скажу вам, я боюсь, щоб ви, поспішаючись так, не дали приводу обвинуватити вас, ніби ви хочете скористатися з нагоди і звільнити французький королівський дім од витрат, які накладає на нього брат ваш, але які, без сумніву, він поверне йому славою й відданістю.
— Мамо, — сказав Карл, — при від'їзді з Франції я так багато обдарую брата, що ніхто не насмілиться навіть подумати про те, чого ви боїтеся.
— То я здаюсь, — сказала Катерина, — коли ви маєте такі добрі відповіді на мої зауваження... Але щоб достойно прийняти цей войовничий народ, що судить про могутність держави по зовнішніх ознаках, вам треба виставити напоказ значну кількість війська, а я не думаю, щоб його досить було в Іль-де-Франсі[100].
— Вибачте, мамо, я передбачав це і заздалегідь приготувався. Я викликав два батальйони з Нормандії, один із Гієнни, вчора прибув з Бретані загін лучників, легка кіннота, розташована в Турені, буде в Парижі в кінці дня, і в той час, як гадають, що я маю ледве чотири полки, у мене напоготові коло двадцяти тисяч чоловік.
— А! — здивовано сказала Катерина. — То вам бракує тільки одного, але це вам добудуть.
— Чого?
— Грошей. Гадаю, що у вас їх не надто багато.
— Навпаки, пані, навпаки, — сказав Карл IX. — У мене чотирнадцять сотень тисяч екю в Бастилії, власна скарбниця моя цими днями нараховувала вісімсот тисяч екю, вони лежать у мене в льохах у Луврі, та ще, на випадок потреби в грошах, Нантуйльє держить в моєму розпорядженні триста тисяч екю.
Катерина здригнулась, бо досі знала Карла жорстоким і гнівливим і ніколи не знала передбачливим.
— От як, — сказала вона, — ваша величність думаєте про все, це дивна річ, і аби тільки кравці, гаптувальниці та ювеліри не затримали, ваша величність зможете призначити засідання менше як за шість тижнів.
— Шість тижнів! — скрикнув Карл. — Кравці, гаптувальниці та ювеліри працюють з того дня, як ми дізналися про обрання брата, мамо. При крайній потребі усе може бути готове на сьогодні; а напевне — за три-чотири дні.
— О, — промурмотіла Катерина, — ви поспішили ще більше, ніж я гадала, сину.
— Пошана за пошану, я вже сказав вам.
— Добре. Отже, пошана, проявлена до французького королівського дому, вам приємна, — так?
— Звичайно.
— І бачити французького принца на польському престолі ваше найдорожче бажання?
— Звісно, так.
— Отже вас цікавить самий факт, а не людина, і хто б не був той, що царюватиме там...
— Ні, ні, мамо! Не сходьмо з пункту, на якому стоїмо! Поляки добре вибрали. Вони сміливі й дужі. Вони войовнича нація, народ-солдат, і за короля беруть собі полководця, — це логічно, чорт візьми! — д'Анжу їм саме годиться: герой Жарнака і Монконтура підходить їм, як рукавичка... Кого ви хочете, щоб я їм послав? Д'Алансона? Страхополох! Доброї думки були б вони про Валуа!.. Д'Алансон! Він утік би при першому ядрі, що просвистіло б йому повз вуха, а Генріх д'Анжу — людина бойова, завжди з шпагою в руці, завжди йде вперед, чи пішки, чи на коні!.. Сміливець! Коле, жене, б'є, вбиває! От для них людина — мій брат д'Анжу, вояка, він примусить їх битись з ранку до ночі, від першого до останнього дня року. Він пити нездатний — це правда, але він без вагання дасть їм убивати, от і все. Він буде там у своїй сфері, наш дорогий Генріх! Ну! Ну! На поле бою! Гриміть, труби й барабани! Хай живе король! Хай живе переможець! Хай живе генерал! Його прославлять імператором тричі на рік! Це буде чудово для французького королівського дому і для честі Валуа... Його, може, вб'ють, — але, чорт візьми, це буде славна смерть!
Катерина здригнулася, і в очах її блиснула іскра.
— Скажіть просто, — крикнула вона, — що ви хочете відсторонити Генріха д'Анжу, скажіть, що ви не любите свого брата!
— Ха, ха, ха! — розсміявся Карл нервовим сміхом. — Ви здогадались, що я хочу його відсторонити? Ви здогадались, що я не люблю його? А коли б воно й так, то що? Любити брата? За що мені любити його? Ха, ха, ха! Може й вам хотілось би сміятись?
І в міру того, як він говорив, його бліді щоки загорались гарячковим рум'янцем.
— А він мене любить? Ви мене любите? Хіба є хто-небудь, хто любив би мене, крім моїх собак, Марії Туше та моєї мамки? Ні, ні, я не люблю брата, я люблю тільки себе, — чуєте ви? І не бороню братові чинити так само, як я чиню.
— Сір, — сказала Катерина, теж почавши хвилюватись, — ви відкрили мені своє серце, отже треба й мені відкрити вам своє. Ви дієте, як король слабий, як монарх, оточений лихими радниками; ви відсилаєте вашого другого брата, природну підпору трону, людину, в усіх відношеннях гідну бути вашим престолонаступником, в разі якби з вами що трапилось, і залишаєте корону вашу без наслідника, бо д'Алансон, як ви самі сказали, молодий, нездатний, слабий, більше ніж слабий — боягуз... А беарнець підкопується ззаду, чуєте ви?
— Е, бодай би всі чорти подохли! — скрикнув Карл. — Що мені до того, що буде, коли мене не буде? Беарнець підкопується під мого брата, кажете? Хвіст бичачий! Тим краще!.. Я сказав, що нікого не люблю... Я помиливсь, я люблю Анріо. Так, я люблю його, доброго Анріо: у нього вигляд щирий, рука гаряча, тим часом як навколо себе я бачу тільки облудні очі і торкаюсь до холодних рук. Він нездатний зрадити мене, в цьому я ладен заприсягтися. До того ж я повинен відкупити кривду: у нього отруїли матір, — бідний хлопець! — і я чув, що це зробили члени моєї сім'ї. Я, проте, здоровий. Але якби б я захворів, я прикликав би його, не відпускав би його від себе, все приймав би тільки з його рук, і коли б умер, я зробив би його королем Франції і Наварри... І, присягаюсь папським черевом, він не сміявся б з моєї смерті, як зробили б мої брати, він плакав би або, принаймні, зробив би вигляд, що плаче.
Коли б перед ногами Катерини впала блискавка, вона менше вжахнула б її, ніж ці слова.
Катерина стояла вражена, дивлячись на Карла дикими очима. Потім, по кількох секундах мовчанки, скрикнула:
— Генріх Наварський! Генріх Наварський — король Франції в порушення прав моїх дітей! Ах, свята мадонно! Побачимо! То для цього ви хочете відсторонити мого сина?
— Вашого сина...