– Робітник! І до смерті, зостануся робітником. Д'Аржантон має рацію. Я мушу бути серед таких, як сам, серед них жити і серед них померти; я не повинен і думати про те, щоб піднятися трохи вище. Це завдає мені надто великих мук.
Давно вже не почувався він таким знервованим, збуреним, його заполонили нові незнані ще почуття й думки, але хоч би про що він думав, перед ним незмінно поставав осяйний образ Сесіль, – вона була наче зоря, що мерехтить на мінливій воді. Скільки в ній чарів, грації, краси, чистоти! Подумати тільки: якби з нього не зробили робітника, не кинули у спільну яму для живих мерців, а дали освіту і належне виховання, він міг би стати людиною, гідною цієї юної дівчини, одружитися з нею, неподільно володіти цим скарбом!
– О Боже!.. – охоплений люттю і розпачем, закричав він.
І той крик нагадував волання потопаючого, що, знесилений, марно бореться з хвилями, бачачи за кілька морських сажнів від себе залитий сонцем берег, де сушаться рибальські сіті.
І в цю хвилину, звертаючи на дорогу, що вела до Вільшаника, він зіткнувся з бабою Соленою, котра, як завжди, перла на спині в'язанку дров. Стара подивилась на нього, так само вишкірившись, як і тоді, коли казала Сесіль: "Тепер ви й глянути на нього не схочете..." Джек стрепенувся, наче ужалений, побачивши ту лиху посмішку, і увесь гнів, що кипів у юнакових грудях, не знаходячи собі виходу, – насправді він повинен був би вилитись на найдорожчу йому людину, слабке й легковажне створіння, через яке сталося його ганебне падіння, – увесь гнів обернувся проти потворної баби.
"Ах ти ж гадюка, – подумав він. – Я в тебе вирву твої отруйні зуби!.."
І в нього було таке люте обличчя, що, побачивши, як він іде просто на неї, баба Солена перелякалася, кинула дрова і дременула до лісу, підстрибуючи, наче стара коза. Нарешті Джек розквитався з нею за колишнє її "полювання". Він кинувся навздогін, та за кілька кроків, раптом отямившись, зупинився.
"Я з глузду з'їхав... Стара нічого не вигадала, вона правду сказала: тепер Сесіль не схоче й знати мене".
Того дня Джек не вечеряв; він навіть не розпалив каміна, не запалив лампи. Хлопець сидів у кутку їдальні, єдиної кімнати, яку він так-сяк обжив, стягнувши туди дещо з розкиданих по всьому будинку меблів, заціпеніло дивився на засклені двері, за якими білів освітлений місяцем легкий вечірній туман, і безперервно думав: "Сесіль не схоче і знати мене".
Ця думка не покидала його до пізньої ночі.
Вона не захоче з ним знатися. їх і справді усе розділяло. По-перше, він робітник, а крім того... У нього на язиці крутилось жахливе слово: "байстрюк"... Він подумав про це уперше в житті. Дітей такі речі мало турбують, якщо в їхньому середовищі ніщо не нагадує про це в образливій формі, а Джек виріс і жив серед людей, цілком байдужих до всіляких моральних тонкощів: спочатку серед недолугих служителів муз, а згодом – у робітничому середовищі, де всі гріхи списуються на злидні і де сім'ї з прийомними дітьми численніші, ніж серед будь-яких інших прошарків. Ніколи не чувши про батька, Джек і не задумувався про нього, хіба що ледь почував брак батьківської уваги і ласки, як глухонімий почуває, що йому не стає якихось відчуттів, не маючи й уявлення, які вони корисні, скільки дають радості іншим людям.
Тепер найважливішим для Джека було дізнатися, хто його батько.
Коли Шарлотта сказала йому батькове ім'я, він сприйняв це разюче відкриття з незворушним спокоєм, зате тепер йому нестерпно хотілося розпитати матір, вивудити з неї всі подробиці, навіть гіркі зізнання, аби краще уявити собі того незнайомця, що дав йому життя...
Маркіз де л'Епан?.. Але чи справді він маркіз? Можливо, то нові химери дрібної материної голівки, схибленої на гучних титулах вельмож? І ще одне: чи справді він помер? Чи не сказала йому мати це лише для того, щоб не червоніти перед сином, якщо його батько просто порвав з нею стосунки, кинув її? А раптом він ще живий і досить щедрий та великодушний, щоб спокутувати давній гріх і дати синові своє ім'я!..
"Джек, маркіз де л'Епан!"
Він подумки повторював цю фразу так, ніби титул маркіза наближав його до Сесіль. Бідний хлопчина ще не знав, що ніякі почесті та багатства, ніякі марноти світу не можуть так розчулити щире жіноче серце, розбудити в ньому всі скарби ніжності, як співчуття.
"Я напишу матері",– думав він. Але те, про що він мав запитати у неї, було таким складним, заплутаним і делікатним, його так важко було висловити на папері, що він вирішив побачитися із Шарлоттою й зав'язати з нею одну з тих розмов, коли очі часом промовистіші, ніж слова, а мовчання красномовніше, ніж недомовки і зізнання. На біду, йому не вистачало грошей на залізничний квиток. Шарлотта мала надіслати певну суму, але, мабуть, забула.
"Ет! – подумав Джек. – Я добрався сюди пішки в одинадцять років, а тепер тим паче пройду цей шлях, хоч я ще й не зміцнів". На другий день він справді подолав той жахливий шлях, тепер він здався Джеку не таким страшним і довгим, зате іще похмурішим, ніж у дитинстві. Подібні враження – не дивина: порівнюючи спогади дитинства із враженнями, що виникають у тому віці, коли все зважується й обмірковується, людина часто зазнає розчарування. Дитина має у своїх очах немовби якийсь барвник, котрий не висихає, поки вона не позбудеться наївних поглядів на життя і світ; та в міру того, як вона росте, все, чим вона доти безмірно захоплювалась, поступово блякне. Поети – люди, які дивляться на світ дитячими очима.
Джек побачив знову те місце, де його розбудив потяг, ґратчасту хвіртку у Вільнев-Сен-Жоржі, біля якої вийшов був із карети, аби добряга картуз із навушниками повірив, що там живе його мати; побачив купу каміння над ровом, де спав, перелякавши його, якийсь, напевне, п'яний чоловік; підсліпуватий шинок, – бридкий притон, котрий не раз ввижався йому у кошмарних снах... На жаль, відтоді він надивився ще й не на такі притони. Тепер його не дивували зловісні лиця п'яних роботяг та волоцюг, які, тиняючись поблизу міських застав, колись навівали на нього жах; стикаючись з ними, він мимоволі думав, що якби отой маленький Джек устав раптом із праху й куряви шляху, яким прошкував тієї ночі квапливою й непевною ходою школяра-утікача, якби отой колишній Джек зустрів теперішнього, то налякався б, може, більше, ніж тоді, коли побачив страшного привида.
Він добрався до Парижа о першій годині дня, моросив похмурий холодний дощ, і Джек, усе ще перебуваючи в полоні спогадів та порівнюючи свої колишні враження з теперішніми, пригадував рожевий чарівний світанок, розкинуте над головою голубе травневе небо, на тлі якого в кінці тієї першої подорожі над ним схилялася люба мати, котра у сяйві своєї краси, немов архангел Михаїл, прогнала геть когорти похмурих нічних привидів. Та замість мисливського будиночка, замість Вільшаника, де його Іда весело співала серед квітів, він наштовхнувся у печеристій холодній підворітні "Огляду майбутніх поколінь" із д'Аржантоном. Той ішов у супроводі Моронваля, навантаженого коректурами журналу, та ескадрону невдах, котрі дорогою щось гаряче доводили одне одному, напевне, не закінчивши початої нагорі суперечки.
– Ти глянь, а ось і Джек, – кинув мулат.
Здригнувшись, віршомаз скинув голову. Глянувши на двох чоловіків, один з яких був вишукано одягнений, у дорогому костюмі, в рукавичках, випещений і ситий, ніби щойно встав із-за столу, а другий – знеможений, у куцій, потертій і промоклій оксамитовій куртці, ніхто і не подумав би, що цих людей пов'язують якісь узи. Саме цим і відзначаються сумнівні зв'язки: у них є ґандж, за яким завжди безпомилково можна пізнати сім'ї, в котрих волею випадку батько – тесля, дочка – графиня, а її брат – перукар з передмістя.
Джек подав д'Аржантонові руку, той недбало зволив простягти йому одного пальця і запитав, чи він здав уже кому-небудь в оренду Вільшаник.
– В яку оренду?.. – нічого не розуміючи, перепитав Джек.
– У звичайну... Побачивши тебе тут, я міг подумати тільки одне: будинок здано в оренду і ти змушений повернутися!
– Ні, – розгублено пробурмотів Джек. – Відтоді, як я там, ніхто й не навідувався.
– В такому разі чого ти тут опинився?
– Я прийшов до матері.
– Така забаганка з твого боку для мене не дивина. Шкода тільки, що на дорогу потрібні гроші.
– Я прийшов пішки...– промовив Джек просто, але з виглядом людини, впевненої у своїй правоті, і з гідністю, якої досі за ним не помічали.
– Он воно що!.. – протягло відповів д'Аржантон і, на хвилинку задумавшись, глузливо докинув:– Радий довідатись, що твої ноги у кращому стані, ніж руки.
– Краще не скажеш, – загиготів мулат.
Віршомаз скромно всміхнувся і, задоволений справленим враженням, пішов набережною, а за ним вервечкою подріботіла його улеслива свита.
Тиждень тому д'Аржантонові "нищівні слова" збайдужілий Джек пропустив би повз вуха, але з учорашнього дня він немов відродився. За кілька годин юнак став таким вразливим і гордим, що після почутої щойно образи ладен був так само пішки повернутися назад, навіть не побачившись з матір'ю, але йому конче треба було відбути з нею розмову. Отож він піднявся нагору.
У квартирі все було перевернуте догори дном. Оббивальники прилаштовували драпірування, розставляли лавки, ніби тут готувалися до вручення нагород. Того дня в д'Аржантоновому помешканні влаштовувався помпезний літературний вечір, на якому мали зібратися усі недолугі шанувальники муз; д'Аржантон саме тому й розлютився, побачивши сина Шарлотти. Та й вона була далека від захоплення. Коли Джек зайшов, його мати якраз грала роль господині, вкрай заклопотаної переобладнанням житла на театральну залу; вона обставляла маленькі вітальні, будуари і скрізь, навіть у нішах та вбиральнях, влаштовувала куточки для куріння.
– О, це ти, бідний синочку! Б'юсь об заклад, що ти з'явився по гроші. Мабуть, подумав, що я забула про тебе. Справа в тому, скажу тобі, що я збиралася передати їх тобі з Гіршем, котрий через два-три дні має намір їхати до Вільшаника, де провадитиме дуже цікаві досліди з ароматичними речовинами. Це новий метод лікування. Гірш його винайшов, прочитавши про щось подібне у якійсь перській книжці... Ось побачиш, яке це дивовижне відкриття!..
Вони стояли серед кімнати й стиха розмовляли, а навколо них снували найняті робітники, забиваючи у стіни цвяхи, пересовуючи меблі...
– Я хотів би дуже серйозно поговорити з тобою, мамо, – промовив Джек.
– О Боже, про що?..