Наступного ранку я ділився в Гарвардській бізнес-школі досвідом роботи в Росії. У першій частині семінару студенти по черзі розповідали викладачеві, що б вони зробили на моєму місці, а я тихо сидів у задньому ряду, спостерігаючи, як народжуються цікаві ідеї, і трохи шкодував, що вони не спали мені на думку раніше. Аналіз торкався лише подій, що відбувалися до обшуків в офісах 2007 року, тому вони думали тільки про управління портфельними інвестиціями та встановлення стандартів корпоративного управління, а не про кримінальне переслідування. Студенти не знали продовження історії.
У другій частині семінару слово надали мені, і я розповів історію до кінця — про виявлене розкрадання, про Сергія, його арешт, тортури та загибель. Настрій в аудиторії помітно змінювався, доки я говорив. Наприкінці виступу я бачив сльози в очах деяких студентів.
Проводячи мене до виходу, професор Альдо Мусакіо сказав, що вперше за роки роботи в Гарвардській бізнес-школі бачить, як студенти плачуть під час аналізу прикладів з ділової практики.
Завершивши візит до Гарварду, я вирушив до Нью-Йорка. У Вашингтоні ж, попри зусилля Кайла та Джуліанни, до кінця наступного дня нічого не змінилося. Сенатор Левін був непохитний, а Карден не розкривав своїх планів.
У ніч на 5 грудня я ліг спати раніше, але через зміну часових поясів і непевність ситуації в Сенаті прокинувся о другій ночі. Я зрозумів, що заснути більше не зможу, тому прийняв душ, одягнув готельний халат, відкрив ноутбук і почав шукати в інтернеті останні новини в справі Магнітського.
Президент США Барак Обама підписує Закон імені Сергія Магнітського 14 грудня 2012 року. Закон ввів санкції проти російських офіційних осіб, причетних до затримання, катування та вбивства Сергія, а також проти інших порушників прав людини (© Mandel Ngan/AFP/Getty Images)
Одним з перших на екрані з'явилося повідомлення для преси з офісу сенатора Кардена. Його було опубліковано минулого вечора. Я натиснув покликання й прочитав документ. Карден пішов на компроміс: він зняв свою вимогу ставити на голосування Сенату глобальну версію закону.
Я скасував усі заплановані 6 грудня зустрічі й відкрив сторінку C-SPAN на комп'ютері. Я сидів у готельному номері сам, чекаючи. Замовивши їжу в номер, я ходив з кутка в куток, мов неприкаяний.
Й ось майже ополудні в Сенаті розпочалося голосування щодо законопроєкту Магнітського.
Усе відбулося дуже швидко. Після підрахунку половини голосів стало зрозуміло, що закон ухвалять. Результат: дев'яносто два — за, чотири — проти. Проти проголосували лише Левін і ще троє сенаторів.
Прийняття законопроєкту в Конгресі було зовсім позбавлене будь-якої урочистості: ні тобі барабанного дробу, ні салюту, ні параду — просто поіменне голосування й одразу ж перехід до наступного питання порядку денного. Але наслідки були колосальними.
З 2009 року до Конгресу було внесено 13 195 законопроєктів, але лише 386 з них стали законами. Всупереч усім ми перемогли — завдяки хоробрості Сергія, великому серцю його мами Наталії Миколаївни, самовідданості Кайла, впевненому керівництву Кардена, цілісності Мак-Кейна, далекоглядності Мак-Говерна, проникливості Вадима, мудрості Володимира, підприємливості Джуліанни. Це стало можливим завдяки Івану та Джонатану, Джеймі та Едуарду, Олександру Перепиличному та багатьом іншим, від малого до великого.
Наша проста ідея застосувати санкції до катів Сергія пустила коріння й проросла.
У долі Сергія було щось мало не біблійне. Я людина не релігійна, але спостерігаючи, як розвиваються події, не міг не думати, що Бог втрутився цього разу. У цьому світі не бракує страждань, але якимось чином трагедія, що сталася із Сергієм, знайшла сильний відгук у серцях людей.
Найбільше хотілося, щоб нічого цього не було. Щоб Сергій був живий та здоровий. Але його не було з нами, і ніщо не могло його повернути.
Однак страждання Сергія не були марними: вони поклали край цілковитій безкарності, що охопила сучасну Росію. Сергій залишив нам спадщину, якою він та його родина можуть пишатися.
40. Той, хто принижує та принижений
Я був приголомшений, коли Закон Магнітського ухвалили.
Не менше ніж я була вражена ще одна людина — Володимир Путін. Усі ці роки він сидів собі спокійно в Кремлі, знаючи: хоч би що не відбувалося в Конгресі США, президент Обама законопроєкт не підтримає. У тоталітарній путінській картині світу це була залізобетонна гарантія того, що закон не пройде. Однак Путін не врахував, що Америка — це не Росія.
Відповісти на Закон Магнітського було простіше: відплатити тією ж монетою в дусі шпигунських скандалів часів Холодної війни. Американці вводять санкції проти кількох російських чиновників — росіяни відповідають їм тим самим. От і все. Кінець історії.
Але Путін вирішив змінити правила гри. Щойно Закон Магнітського підтримав Сенат, він ґрунтовно зайнявся пошуком способу ляснути Америку, і якомога болючіше.
В апаратників Путіна було повно ідей. Для початку в Думі запропонували заарештувати російські активи банківської корпорації "Сітігруп" обсягом 3,5 мільярда доларів. Ідея, безперечно, мстива, але й безглузда водночас. Хтось, мабуть, зрозумів, що якщо Росія накладе арешт на активи "Сітігруп", США заморозять російські активи. У результаті наші опоненти відкинули цю ідею й пішли далі.
Виникла думка блокувати Північний транспортний коридор, який США використовували для постачання транзитом через територію Росії військ в Афганістані. Таких маршрутів Америка мала лише два — через Пакистан та через Росію, і Путін чудово усвідомлював його цінність. Недолік цієї ідеї полягав у тому, що офіційні особи в Пентагоні у відповідь подивляться на карту й шукатимуть, куди натиснути, щоб аналогічним чином обмежити стратегічні інтереси Росії. І, напевно, виберуть Сирію, а уряд Путіна чимало вклав у підтримку сирійського диктатора Башара Асада, тому Путін не міг піддавати ризику це капіталовкладення. Такий варіант також відпав.
Путін шукав щось, що не зачіпає ані фінансових, ані військових інтересів, але водночас здатне допекти Америці.
Таке рішення було знайдено 11 грудня 2012 року. Того дня я перебував у Торонто й переконував канадських парламентаріїв ухвалити свою версію Закону Магнітського. А ввечері виступав із промовою перед групою канадських громадських діячів та журналістів. Під час прямого спілкування молода журналістка запитала: "Сьогодні російська Дума оголосила про пропозицію ухвалити закон про заборону американським сім'ям усиновлювати російських сиріт. Як ви це прокоментуєте, пане Браудер?"
Про це я чув уперше. Складно було відповісти на нього миттєво. Трохи подумавши, я сказав: "Якщо Путін справді ставить під політичний удар російських сиріт, то це найаморальніший вчинок з усіх, які він міг зробити".
Це рішення росіян психологічно вплинуло на мене. До цього моменту все в нашій боротьбі було чорно-білим. Вибір простий: або ви на боці істини та правосуддя, або на боці катів та вбивць, які безкарно діють у Росії.
Тепер же, стаючи на бік істини та правосуддя, людина ризикувала завдати шкоди російським дітлахам-сиротам.
Заборона, яку запропонував Путін була відчутною, тому що за минулі десять років американці прийняли у свої сім'ї понад шістдесят тисяч російських сиріт. До того ж Росія останніми роками ввела обмеження для американців: здебільшого вони могли усиновлювати лише хворих сиріт — з діагнозами СНІДу, синдрому Дауна, пороку розвитку хребта й іншими серйозними патологіями. Деякі з цих дітей не змогли б вижити без медичної допомоги та турботи американських сімей.
Це означало, що Путін карає не лише американські сім'ї, які чекали на возз'єднання з російськими дітлахами. Він одночасно карав беззахисних сиріт у своїй країні, можливо, прирікав їх на смерть. Безсердечність — слабке слово для цього. Це втілення зла.
Путін потрапив просто в ціль. Він знайшов те, чого прагнули американці й що він міг відібрати, не ризикуючи отримати відповідь. Ба більше, він знайшов спосіб стягнути моральну шкоду за підтримку кампанії правосуддя для Магнітського.
Путін очікував негативної реакції Америки, але й гадки не мав, який бджолиний вулик розворушив у своїй країні. У росіян можна знайти багато недоліків, але в любові до дітей їм немає рівних. Росія — одна з небагатьох країн світу, де можна вільно привести в ресторан галасливу дитину, і ніхто з відвідувачів не обуриться. Тут просто люблять дітей.
Путіна це не зупинило. 14 грудня — того дня, коли Обама підписав Закон Магнітського, — у Держдумі провели голосування, і законопроєкт про заборону усиновлення дітей ухвалили в першому читанні. У відповідь всередині країни реакція була найнесподіванішою. Деякі з наближених до Путіна, почувши про нову законодавчу ініціативу, почали порушувати лад.
Першою висловилася Ольга Голодець, віцепрем'єрка із соціальних питань. В інтерв'ю журналу "Форбс" вона заявила, що "закон суперечить сімейному кодексу та міжнародній конвенції про права дитини, згідно з якою інтереси й права дитини мають бути пріоритетом під час ухвалення державних рішень".
Міністр освіти Дмитро Ліванов написав у своєму мікроблозі:
"Логіка начебто "око за око", але вона неправильна, оскільки можуть постраждати наші діти, яким не знайшлося усиновлювачів у Росії".
Навіть глава російського МЗС Сергій Лавров, провідник зовнішньої політики Путіна, зазначив: "Це неправильно, але я впевнений, що, зрештою, Держдума ухвалить виважене рішення".
Путін змушував усіх ходити по струнці, і раптом такий безпрецедентний вияв нелояльності. Я почав думати, що, можливо, за забороною на усиновлення стоїть не він. Я дуже сподівався, що це так і розсудливість зрештою візьме гору. Беззахисні діти не можуть бути знаряддям у цій сутичці.
Путіна, який рідко висловлює свої наміри, вважають одним з найнепередбачуваніших політиків у світі. Непередбачуваність — його стиль. Він хоче мати свободу маневру, але водночас ніколи не відступає та не показує слабкості. Передбачити його подальші дії було неможливо, але ми знали, що деякі відповіді надійдуть, і станеться це під час щорічної чотиригодинної пресконференції президента, яка мала відбутися 20 грудня 2012 року.