Подивишся, як там наш мур.
— Що ж, — кажу я, — ти маєш рацію. Але коли звечоріє, кидай вартувати. Для нічного вартування маємо бліндаж.
— А хто піде туди?
— Пейссу й Колен.
— Гаразд, — мовить Тома, — я прийду, як смеркне.
— Кланяюсь, — якось надто вже невимушено кажу я,відходячи від нього. До речі, за звичайних обставин я не вжив би цього фальшивого слова "кланяюсь".
Я прискорюю ходу. Дзвоню в дзвін біля паркана, і Пейссу відчиняє потайний вхід.
— Скінчили, — озивається він, коли я опиняюсь біля нього. — Що ти думаєш з цього приводу? І зваж, якщо навіть станеш збоку — внизу чи біля скелі, то однаково не побачиш і краєчків муру. Добре замаскували. Не побачиш жодного каменя, самі мішки. Якщо Вільмен сюди поткнеться, він розіб'є собі голову.
Крім двох бабусь і Тома, всі мешканці Мальвіля оточили мур, роздивляються його. Каті, стоячи на одній з драбин, вирівнює мішки в останньому ряді. Вона стоїть до нас спиною.
Лунає постріл. Я застигаю на місці.
— Відчиняй, — звертаюсь до Пейссу. — Я піду туди. То стріляв Тома.
— А якщо не він?
— Відчиняй, кажу! І хай ніхто не йде за мною!
Я біжу з рушницею в руці. Відстань чималенька — метрів сто. Я уповільнюю біг на другому повороті. Пригинаюсь і йду кюветом.
Тома нерухомо стоїть на дорозі з рушницею в руці. Вія стоїть спиною до мене. Щось світле лежить біля його ніг.
— Тома!
Він обертається, але вже майже споночіло, і я не бачу його обличчя. Наближаюсь.
Оте світле, що лежить на землі, — якась жінка. Я бачу спідницю, білу блузку, довге біляве волосся. На грудях у неї чорна пляма.
— Бебель, — каже Тома.
ХVІ.
— Ти певен?
В сутінках мені видно, як він знизує плечима.
— Я зразу ж упізнав його з опису Ерве. А також по ході. Він гадав, що поблизу немає нікого, й не грав під жінку.
Тома замовк, ковтає слину.
— А далі?
— Я перечекав, коли він пройде повз мене, потім підвівся, сперся он на те дерево й тихо сказав: "Бебелю!"
Він обернувся так рвучко, мовби його схопив за литку собака, й шурхнув рукою в свій клунок. Я сказав: "Руки на потилицю, Бебелю!" І тоді він метнув у мене ножа.
— Ти вчасно відхилився?
— Не знаю. Не знаю, чи це я вчасно відхилився, а чи Бебелю завадило дерево. Бо він, мабуть, учився кидати ножа в дерево. В усякому разі, ніж уп'явся в дерево за кілька сантиметрів од моїх грудей. І тоді я вистрелив. Ось цей ніж.
Я зважую на руці ножа й задираю ногою спідницю на Бебелі аж до плавок. Потім нахиляюсь і в сутінках розглядаю його обличчя. Воно досить гарне, лукаве, з правильними рисами, облямоване довгим білявим волоссям Справді можна прийняти його за жінку. "Що ж, Бебелю ти нарешті розв'язав свої проблеми. Ми поховаємо тебе як жінку".
— Вільмен хотів зробити з нами те саме, що він зробив з Ла-Роком, — озивається Тома.
Я киваю головою.
— Але його нема в наших краях. Інакше він був би вже тут.
Та все ж нам краще не засиджуватись. Я тягну Тома до Мальвіля й вартувати на фортечному мурі виставляю Жаке.
По якомусь часі ми всі збираємося на кухні надбрамної башти. Тіснимося навколо столу при яскравому світлі гасової лампи, яку принесла Фальвіна з будиночка. Мовчки перезираємось. Рушниці стоять під стінкою в нас за спиною, й кишені наших джинсів та фуфайок набиті патронами. Патронташів у нас є тільки два, й їх ми віддали М'єтті та Каті.
Вечеря проста: пиріг, масло, шинка й на вибір молоко або вино.
Тома знов починає розповідати, його всі слухають з неослабною увагою, а Каті — з явною симпатією, що завдає мені гіркоти.
Коли Тома закінчує, всі висловлюють думку, що Вільмен і його ватага в околиці Мальвіля не були. Бо, почувши постріл і знаючи, що Бебель не взяв з собою рушниці, вони б напали на Тома. Місія Бебеля полягала не в тому, щоб перерізати горло вартовому й відчинити браму, як це зробили в Ла-Році. Він ішов у звичайну розвідку. Як ті, що приходили сьогодні вранці.
Розмова вривається. Западає тривала мовчанка.
По вечері слово беру я:
— Якщо ви згодні, я запричащу вас, коли будете вільні. Всі схвально кивають головами, за винятком Тома й Мейссоньє. Поки жінки прибирають зі столу, Пейссу тягне мене в двір.
— Я хотів би перед тобою висповідатися, — шепоче він.
— Зараз?
— Еге ж.
Я піднімаю руки.
— Бідолашний мій Пейссу, таж усі твої гріхи я знаю напам'ять!
— З'явився ще один, — відказує він. — Тяжкий.
Западає мовчанка. Шкода, що надворі темно і я не можу розгледіти його обличчя.
— Тяжкий, кажеш? — перепитую я.
— Дуже, — відповідає Пейссу,
Ми мовчимо. Поволі простуємо в темряві до "Материнства".
— Каті?
— Так.
— Подумки?
— Авжеж! — зітхає Пейссу.
Ми заходимо до "Материнства", й Бурка, яка не бачить, але чує мене, ніжно форкає. Я наближаюся й навпомацки шукаю голову кобили, щоб її погладити.
— Каті з тобою ніжна?
— Так.
— І цілує тебе!
— Еге ж, і то часто.
— Як вона тебе цілує?
— Палко, — відповідає Пейссу.
— Обвиває руками твою шию й обсипає поцілунками?
— Звідки ти знаєш? — дивується Пейссу.
— І водночас пригортається до тебе?
— Вона не просто пригортається! Вона вся аж тремтить! — відказує Пейссу.
У цю хвилину я раптом згадую Фюльбера й починаю думати про те, що вчинив би він, якби опинився на моєму місці. По суті, це непогана ідея: думати, що вчинив би за подібних обставин Фюльбер, і зробити навпаки.
— Знаєш, ти не сам, — кажу я.
— Що? — дивується Пейссу, — і ти теж?
— Так.
Ще одне невеличке зусилля. Ідімо до кінця в антифюльберизмі.
— А в мене, — мовлю я, — набагато гірше.
Я розповідаю йому про свій пообідній відпочинок. Стою, спершись спиною на низеньку перегородку стійла, й Бурка кладе мені на плече голову. Я гладжу рукою їй морду. Бурка легенько хапає мене губами за шию, але не кусає.
— Ти прийшов сповідатися до мене, а я, бачиш, сповідаюся тут перед тобою.
— Але я не можу відпустити тобі гріхи, — каже Пейссу
— Це не так важливо. Важливо розповісти товаришеві про те, що тебе мучить, і бути готовим до спокути, — швидко відповідаю я.
Западає мовчанка.
— Я тебе не засуджую, — мовить Пейссу, — На твоєму місці я вчинив би так само.
— Ну що ж, — кажу я, — ось ти й висповідався. І я також.
Я нічого не кажу йому про те, що незабаром він опиниться "на моєму місці". Ця думка викликає в мене ревнощі. Що ж, я спробую стати над цим почуттям, як Тома. Рано чи пізно кожному з нас треба перебороти в собі ці почуття власності, якщо ми хочемо жити в Мальвілі у злагоді.
— Ти ба! — дивується Пейссу, — Каті й ти! Я в це не повірив би, я гадав, що ти тільки з Евеліною. — Я мовчу, й він веде далі: — Я зовсім ні на що не натякаю.
— І правильно робиш.
— На мою думку, це скорше схоже на взаємини батька з дочкою, — провадить Пейссу.
— Ти не помиляєшся, — сухо відповідаю я.
Пейссу мовчить, злякавшись, що бовкнув зайве. Я беру його за лікоть.
— Ходімо, — кажу я. — Нас, мабуть, чекають.
Я добре розумію: Пейссу волів би, щоб гріхи йому відпустили за всіма правилами, а в мене це виходить дуже незграбно.
Зі столу вже прибрали посуд, змели крихти хліба й витерли. Його темна горіхова поверхня аж вилискує. Переді мною велика, наповнена вином склянка. А на тарілці шматочки хліба. Я мимохіть лічу їх. Шматочків дванадцять. Мену врахувала й Момо.
Стіл тут набагато менший, ніж у будиночку. Ніхто не каже й слова. Ми сіли дуже щільно, торкаємось один одного ліктями. Помилка Мену кожному з нас нагадала, що, можливо, завтра під час вечері доведеться забрати зі столу чийсь прибор. Ця думка неприємна. І не так думка про саму смерть, як про те, що хтось із нас не сидітиме більше серед друзів.
Перш ніж почати причастя, я виголошую коротеньку промову.
— На мою думку, — кажу я, — суть того, що ми робимо в Мальвілі, полягає в тому, що ми докладаємо всіх зусиль, аби вижити, вирощуючи хліб і вигодовуючи тварин, тобто не за будь-яку ціну, а чесною працею. На противагу нам, такі люди, як Вільмен та Бебель, не хочуть працювати. Для досягнення тієї самої мети вони не гребують ніякими засобами — грабують, убивають... Але якщо людству судилося існувати далі, то воно існуватиме тільки завдяки таким осередкам, як наш, що насамперед прагне збудувати суспільство на засадах добра й справедливості. Такі типи, як Вільмен та Бебель, — паразити й хижі звірі. І їх треба знищувати. Однак хоч наше діло й справедливе, це не означає, що ми неодмінно переможемо. І навіть якби я сказав, що "молю бога, щоб він допоміг нам", це все одно не означає, що ми переможемо.
Такі слова, сказані мальвільським абатом, можуть декого здивувати. Але я добре знаю, навіщо сказав їх, і веду далі:
— Щоб перемогти, окрім усього іншого, потрібна хитрість. А також фантазія. Ви обрали мене своїм командиром на випадок небезпеки; це не звільняє вас від того, щоб самим думати. Отож закликаю кожного внести свою частку в організацію відсічі нашому смертельному ворогові... Ви знаєте приказку: гуртом легше й батька бити, — спершу я мовлю її місцевою говіркою, а потім повторюю літературною мовою для Тома. — 3 цього погляду ми в Мальвілі маємо багато шансів на перемогу. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що ми так здружилися, що ніхто з нас не бажав би лишитися серед живих, якщо б інші загинули. І я молю бога, щоб після перемоги всі ми, живі й здорові, зібралися в Мальвілі.
Я освячую хліб і вино. Склянка, яку я трохи надпив, разом з тарілкою йде по колу. Це відбувається в глибокій тиші. Мені здається, що моє палке почуття передалося друзям. Я бачу це в їхніх збуджених поглядах, трохи врочистих жестах. У своєму виступі я наголосив на майбутньому людини, щоб такі переконані атеїсти, як Мейссоньє та Тома, могли поділити спільну надію. А втім, не обов'язково вірити в бога, щоб перейнятись божественним почуттям. Воно може також визначатися зв'язками людини з людиною. Мейссоньє кліпає, п'ючи своє вино, а коли я нахиляюся до нього, щоб запитати, що він думає про все це, вів, як завжди, поважно відповідає: "Це наша ніч перед боєм".
Всі за столом статечні й заклопотані. Тома помітно зблід. Убивство Бебеля його приголомшило.
Коли Мену причастилася, я посилаю її на фортечний мур по Жаке. Вона вражено дивиться на мене: невже їй доведеться заступити його на посту? Але мовчки виконує мій наказ. Коли вона виходить, я прошу Тома, до якого саме дійшла тарілка з хлібом, узяти ще один шматочок. Я також прошу його заступити на посту Жаке, коли той прийде сюди.
Покінчивши з причастям, ми вирішуємо, що, крім нестройових, — Фальвіни, Евеліни та Мену, які підуть спати на другий поверх будиночка, — всі залишимося цієї ночі в надбрамній башті.