Та що робити, вразливе місце моє, люблю військову справу, і вже так люблю я читати всі ці воєнні реляції... ні, я таки справді своєю кар'єрою знехтував. Мені б військовим служити, далебі. Наполеоном, може, і не став би, ну а що вже майором, то був би, хе-хе-хе! Отож я вам тепер, голубчику, всю правду скажу щодо того, тобто поодинокого випадку: дійсність і натура людська, добродію ви мій, є важлива річ, і ой як іноді найпрозорливіший розрахунок підтинають! Ей, послухайтесь старого, серйозно кажу, Родіоне Романовичу (говорячи це, ледве чи тридцяти-п'ятирічний Порфирій Петрович справді неначе враз якось постарів: навіть голос його змінився, і увесь він ніби скарлючився), — до того ж людина я одверта... Одверта я людина чи ні? Як на вашу думку? Та здається ж, цілком одверта: такі ось речі вам дурно розповідаю, та ще й винагороди за це не правлю, хе-хе! Ну, то от вестиму далі: гострий розум, на мою думку, пречудова річ; це, сказати б, окраса природи і втіха нашого життя, і які вже, здається, фокуси може він виробляти, так що іншим разом здається, де вже там щось розгадати якомусь небораці слідчому, який до того ж і сам своєю фантазією захоплений, як і завжди буває, бо теж людина! Але натура людська небораці слідчому допомагає, от біда! А про це й не подумає молодь, що захоплюється гострим розумом та "переступає через усі перешкоди" (як ви дуже влучно і хитро висловилися). Він, правда, і збреше, той чоловік — отой поодинокий випадок, incognito, і збреше як слід у найхитріший спосіб;[4-30] тут би, здається, і тріумф, і втішайся з плодів своєї винахідливості, а він натомість, бух! та в найцікавішому, в найскандальнішому місці і знепритомніє. Воно, щоправда, кволість, задуха теж іноді в кімнатах буває, та все-таки! Все-таки думку подав! Збрехав він хоч і бездоганно, а про натуру свою забув. Он воно, небезпека де! Вдруге, захоплюючись вигадливістю свого розуму, почне дурити людину, яка його підозріває, зблідне, наче навмисно, наче роль граючи, та занадто вже натурально зблідне, занадто вже правдоподібно, дивись — і знову подав думку! Хоч і обдурить з першого разу, та за ніч той і надумається, коли не дурень. Та на кожному тобі кроці отак! Та що: сам наперед почне забігати, сунути носа почне туди, де й не питають, здійматиме розмову раз у раз про те, про що б треба, навпаки, мовчати, різні алегорії почне підпускати, хе-хе! сам прийде і питати почне: чого це, мовляв, мене довго не беруть? хе-хе-хе! І це ж з найрозумнішою людиною може статися, з психологом і літератором! Натура — дзеркало, дзеркало, ще й найпрозоріше. Дивись у нього і любуйся, от що! Та що це ви так зблідли, Родіоне Романовичу, чи не душно вам, чи не відчинити часом віконечко?
— О, не турбуйтесь, будь ласка, — скрикнув Раскольников і зненацька зареготав, — будь ласка, не турбуйтесь!
Порфирій зупинився навпроти нього, почекав і раптом теж зареготав. Раскольников підвівся з дивана, враз різко припинивши свій, зовсім наче припадковий, сміх.
— Порфирію Петровичу! — сказав він голосно і виразно, хоч ледве стояв на тремтячих ногах, — я, нарешті, бачу ясно, що ви рішуче підозріваєте мене в убивстві тієї старої та її сестри Лизавети. Зі свого боку заявляю вам, що все це мені давно набридло. Коли ви певні, що маєте право мене законно переслідувати, то переслідуйте; арештувати, то арештуйте. Але сміятись собі в очі і мучити себе я не дозволю...
Раптом губи його затремтіли, очі запалились люттю, і стриманий досі голос набрав сили.
— Не дозволю! — крикнув він раптом, вдаривши кулаком по столу, — чуєте ви це, Порфирію Петровичу? Не дозволю!
— Ой господи, та що це знову! — вигукнув, здається, зовсім переляканий, Порфирій Петрович, — голубчику! Родіоне Романовичу! Рідний! Батечку! Та що це з вами?
— Не дозволю! — голосно почав знову Раскольников.
— Батечку, тихше! Адже почують, прибіжать! Ну що ми тоді їм скажемо, подумайте! — прошепотів охоплений жахом Порфирій Петрович, наближаючи своє обличчя до самого обличчя Раскольникова.
— Не дозволю, не дозволю! — машинально повторив Раскольников, але теж зненацька зовсім тихо.
Порфирій швидко обернувся і побіг одчинити вікно.
— Повітря пустити, свіжого! Та водиці б вам, голубчику, випити, адже це припадок! — І він метнувся був до дверей сказати, щоб принесли води, але тут же в кутку, дуже до речі, знайшовся графин з водою.
— Голубчику, випийте, — шептав він, підбігаючи до Раскольникова з графином, — це допоможе... — Переляк і сама турбота Порфирія Петровича були такі натуральні, що Раскольников замовк і з гострою цікавістю почав його роздивлятись. Води, проте, він не взяв.
— Родіоне Романовичу! любий! та ви так себе до божевілля доведете, запевняю вас, е-ех! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!
Він таки примусив його взяти склянку з водою в руки. Той машинально підніс її до рота, але, схаменувшись, з огидою поставив на стіл.
— Еге ж, припадочок у нас був! Отак ви знову, голубчику, колишню хворобу собі повернете, — засокотів із дружнім співчуттям Порфирій Петрович, проте все ще з якимсь розгубленим виглядом. — Господи! Та хіба ж можна так не берегтись? Он і Дмитро Прокопович до мене вчора приходив, — згоден, згоден, у мене характер уїдливий, поганий, а вони он який з цього висновок зробили!.. Господи! Прийшов учора, після вас, ми саме обідали, говорив-говорив, я тільки руками розвів; ну, думаю... ах ти, господи! Від вас, чи що, він приходив? Та сідайте ж, голубе, присядьте ради Христа!
— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і чого пішов, — різко відповів Раскольников.
— Знали?
— Знав. То що ж з того?
— Та те, голубе, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю; все мені відомо! Адже я знаю, як ви ото квартиру наймати ходили, мало не вночі, коли вже зовсім смерклося, та в дзвоник почали дзвонити, та про кров розпитували, та робітників і двірників з пантелику збили. Адже я розумію настрій ваш душевний, тодішній... та ви ж отак себе просто до божевілля доведете, їй-богу ж! Закрутитесь! Обурення у вас дуже вже сильно кипить, благородне, від кривди, якої ви зазнали, спершу від долі, а потім від квартальних, от ви й кидаєтесь туди й сюди, щоб, сказати б, швидше всіх примусити заговорить і тим усе разом покінчити, бо набридли вам ці дурниці і всі ці підозріння. Адже так? угадав, який настрій?.. Тільки ви отак не тільки себе, а й Разуміхіна в мене закрутите; дуже вже він добрий для цього, самі знаєте. У вас от хвороба, а в нього доброчесність, отже, виходить, хвороба і до нього причеплива... От я вам, голубчику, коли заспокоїтесь, розкажу... та сідайте ж, голубчику, ради Христа. Прошу вас, спочиньте, ви ж самі на себе не схожі; та сідайте ж.
Раскольников сів, дрож його проходив, і жар виступав в усьому тілі. В глибокому подиві, напружено слухав він зляканого Порфирія Петровича, що так по-дружньому клопотався коло нього. Але він не вірив жодному його слову, хоч і відчував якесь дивне бажання повірити. Несподівані слова Порфирія про квартиру зовсім його приголомшили. "Як же це, він, виходить, знає про квартиру? — подумав він раптом, — і сам же мені й розповідає!"
— Еге ж, був майже точнісінько такий випадок, психологічний, у судовій практиці нашій, хворобливий такий випадок, — вів далі скоромовкою Порфирій. — Теж наклепав один на себе убивство, та ще ж як наклепав: цілу галюцинацію підвів, факти подав, обставини розповів, збив усіх, а чого? Сам він, зовсім неумисне, був, почасти, причиною вбивства, але тільки почасти, і як дізнався про те, що він убивцям дав привід, затужив, задумуватися став, почало йому всяке привиджуватись, схибнувся з розуму, та й упевнив сам себе, що він і є убивця! Та вже правительствуючий сенат,[4-31] нарешті, у справі тій розібрався і виправдав бідолаху та під опіку віддав. Спасибі правительствуючому сенатові! Ай-ай-ай! Та це ж що буде, голубе? Отак можна й гарячку дістати, коли вже так тягне нерви свої подразнювати, вночі дзвоники ходити смикати та про кров розпитувати! Цю ж психологію я добре вивчив на практиці. Адже отак людину Іноді з вікна або дзвіниці плигнути тягне, і відчуття таке спокусливе. Отак і дзвоники... Хвороба, Родіоне Романовичу, хвороба! На хворобу свою надто мало зважаєте. Порадилися б з досвідченим медиком, а то що у вас отой гладкий!.. Марення у вас! Це все у вас просто в маренні робиться!..
На мить все так і закрутилося в очах у Раскольникова.
"Невже, невже, — зринала думка, — він бреше і тепер? Неможливо, неможливо!" — відганяв він її, передчуваючи наперед, до якої міри шалу і люті може вона довести його, передчуваючи, що від шалу може збожеволіти.
— Це було не в маренні, це було наяву! — скрикнув він, напружуючи всі сили свого розуму, щоб збагнути гру Порфирія. — Наяву, наяву! Чуєте?
— Аякже, розумію і чую! Ви і вчора говорили, що не марите, дуже навіть наполягали, що не марите! Все, що ви можете сказати, розумію! Гай-гай!.. Та послухайте ж, Родіоне Романовичу, батечку ви мій, от хоч би ця обставина. Адже коли б ви справді, незаперечно були винні або хоч якось причетні до цієї проклятої справи, ну з якої речі стали б ви самі наполягати, що не в маренні ви все це робили, а, навпаки, при повному розумі? Та ще дуже наполягати — якось дуже вперто наполягати — ну навіщо, навіщо і з якої речі? Та зовсім же навпаки, як на мою думку. Коли б ви за собою щось таке знали, то вам саме треба було б твердити, що безперечно, мовляв, у маренні! Чи так я кажу? Адже так?
Щось лукаве почулося в цьому запитанні. Раскольников відхитнувся аж до спинки дивана, коли Порфирій нахилився до нього, і мовчки, здивовано розглядав його.
— Або от про пана Разуміхіна, щодо того, чи від себе він учора приходив говорити, чи з вашої намови? Та вам якраз треба б говорити, що від себе приходив, і утаїти, що ви його намовили! Але ж ось ви не утаюєте! Ви наполягаєте на тому, що саме з вашої намови!
Раскольников ніколи не наполягав на цьому. Холод пройшов у нього по спині.
— Ви все брешете, — сказав він повільно і слабо, зі скривленими у болісну посмішку губами, — ви мені знову хочете показати, що всю мою гру знаєте, всі відповіді мої знаєте наперед, — говорив він, сам майже відчуваючи, що вже як слід не зважує своїх слів, — залякати мене хочете...