Я вмираю, діти мої. Мозок мій палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, добрі, любіть одна одну. Ви мене вб’єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам’ятайтесь, ви обидві й винуваті, й ні. Дедель, – сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі, – їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну. – Батько став навколішки перед Дельфіною. – Попроси в неї пробачення, заради мене, – прошепотів він їй на вухо, – вона нещасніша за тебе, ну!
– Назі, бідна моя, – сказала Дельфіна, налякана виразом дикого, божевільного страждання, що з’явився на батьковому обличчі, – я винувата, поцілуй мене…
– Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! – крикнув батько Горіо. – Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, як я піду замість когось у рекрути?
– Батьку! – вигукнули обидві дочки, обіймаючи його. – Ні, ні!
– Хай Бог нагородить вас за самий цей намір, усім життям своїм ми не зможемо за це заплатити, правда ж, Назі? – сказала Дельфіна.
– До того ж, любий тату, це була б тільки крапля в морі, – зауважила графиня.
– То що ж, виходить, не можна нічого заробити й своєю кров’ю? – вигукнув старий у розпачі. – Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб’ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я… – Горіо спинився, наче вражений громом. – Нема нічого! – кричав він, рвучи на собі волосся. – Якби я знав, де можна вкрасти, але ж це дуже важко – знайти таке місце. До того ж потрібні люди, час, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні на що не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті… А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя! Вона горить…
– Тату, перестаньте!.. – скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому розбити голову об стіну. – Схаменіться!
Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вотренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Виправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім’я Горіо і ввійшов у сусідову кімнату.
– Пані, ось гроші, які вам потрібні, – сказав він, подаючи вексель графині. – Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу вчасно.
Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.
– Дельфіно, – мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення, – я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан де Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти помститися на мені, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я…
Лють не давала їй говорити далі, горло їй перехопило.
– Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! – кричав батько Горіо. – Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую, – казав він, несамовито стискаючи Ежена в обіймах. – О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я заміню тобі сім’ю, я хотів би бути богом, щоб кинути до твоїх ніг увесь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.
– Облиште її, тату, вона зараз не при своєму розумі, – сказала Дельфіна.
– Я не при своєму розумі? А ти, ти? – спитала графиня де Ресто.
– Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! – скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею. – Вони вбивають мене, – пробелькотав він.
Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений цією дикою сценою.
– Пане… – мовила вона, запитуючи жестом, голосом, поглядом і не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.
– Пані, я сплачу і мовчатиму, – відповів Ежен, не чекаючи на її запитання.
– Ти вбила батька, Назі! – сказала з докором Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, але та вже вибігла.
– Я прощаю їй, – сказав старий, розплющуючи очі. – Становище її жахливе, – й не така голова запаморочиться. Утіш Назі, будь до неї ласкава, обіцяй це твоєму нещасному вмираючому батькові, – просив він Дельфіну, стискаючи їй руку.
– Що з вами? – злякано спитала Дельфіна.
– Нічого, нічого, – відповів батько, – це минеться. Щось давить лоб. Це мігрень. Бідна Назі, що з нею буде?
В цю хвилину графиня вернулась, кинулась перед батьком навколішки і вигукнула:
– Простіть!
– Годі! Тепер ти завдаєш мені ще більшого болю, – промовив батько Горіо.
– Пане де Растіньяк, – сказала графиня із сльозами на очах, – горе мене зробило несправедливою. Ви будете мені братом? – і вона подала Еженові руку.
– Назі, – скрикнула Дельфіна, обіймаючи її, – люба моя Назі, забудьмо все!
– Ні, – сказала та, – я все пам’ятатиму.
– Ангели мої, – вигукнув батько Горіо, – ви знімаєте з моїх очей смертну заслону, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?
– Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?
– Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно, тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб’ю. Що ж до запродажу твого майна, то йому доведеться мати справу зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима взятися за розум.
Ежен стояв приголомшений.
– Наша нещасна Анастазі завжди була запальна, – сказала йому пані де Нусінген, – але серце в неї добре.
– Вона повернулася, щоб він підписав вексель, – шепнув Ежен на вухо Дельфіні.
– Ви думаєте?..
– Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею, – відповів він і звів очі догори, немовби довіряючи Богові думки, яких не наважувався висловити.
– Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний тато піддається на її кривляння.
– Як ви себе почуваєте, любий батечку Горіо? – спитав Растіньяк у старого.
– Мені хочеться спати, – відповів той.
Ежен допоміг йому лягти. Коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вивільнила свою руку і вийшла.
– Увечері зустрінемось в Італійській опері, – нагадала вона Еженові, – і ти скажеш мені, як він себе почуватиме. А завтра, добродію, ви переїдете. Покажіть-но свою кімнату. Який жах! – сказала вона, входячи туди. – Та тут іще гірше, ніж у мого батька! Ежене, ти поводився чудово, я полюбила б тебе за це ще дужче, якби це було можливо. Але, любий мій хлопчику, якщо ви хочете забагатіти, то не кидайте на вітер по дванадцять тисяч. Граф де Трай – картяр. Моя сестра не хоче цього бачити. Він здобув би ці дванадцять тисяч там же, де виграє й програє золоті гори.
Почувши стогін, вони повернулися до Горіо; старий, здавалося, спав, та, підійшовши до нього, двоє коханців почули, як він шепоче: "Вони нещасні". Спав він чи не спав, але тон цих слів так вразив серце його дочки, що вона підступила до злиденного ліжка, на якому лежав батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі.
– Це ти, Дельфіно?
– Ну, як ви себе почуваєте? – спитала дочка.
– Добре, – мовив він. – Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.
Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся в "Дім Воке". Горіо вже встав і сидів за столом. Б’яншон сів так, щоб добре бачити обличчя вермішельника. Коли той узяв хліб і понюхав його, щоб визначити, з якого сорту борошна його спечено, Б’яншон постеріг у цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати свідомістю дії. Він спохмурнів.
– Сідай-но ближче до мене, кошенівський пансіонере! – сказав Ежен.
Б’яншон охоче пересів, тим більше що так він був ближче й до старого.
– Що з ним? – спитав Растіньяк.
– Якщо не помиляюсь, йому скоро кінець. В його організмі відбувається щось незвичайне; мені здається, йому загрожує апоплексія. Хоч нижня частина його обличчя спокійна, але риси верхньої стягуються до лоба, бачиш? Крім того, його очі немов запорошені тонким пилом, а це свідчить про крововилив у мозок. Завтра вранці буде видніше.
– Чи є засоби проти цього?
– Ніяких. Смерть можна було б відтягти, якби знайти спосіб викликати відлив крові до ніг. Але, якщо симптоми не зникнуть до завтрашнього вечора, – стариганові кінець. Чи не знаєш ти, що саме викликало його захворювання? Мабуть, він пережив якесь сильне потрясіння, що відбилося на його душевному стані.
– Так, – сказав Растіньяк, пригадуючи, як обидві дочки безперестану терзали батька.
"Дельфіна принаймні любить свого батька", – подумав Ежен.
Увечері, в Італійській опері, Растіньяк заговорив з пані де Нусінген обережно, щоб не дуже стурбувати її.
– Не хвилюйтеся, – відповіла вона на перші ж слова Ежена, – мій батько дужий. Правда, сьогодні вранці ми його трохи помучили. Всі наші статки під загрозою. Ви уявляєте наслідки цього лиха? Я б не пережила цього, але ваше кохання зробило мене нечутливою до всього, що раніше я сприйняла б як смертельне горе. Тепер я боюся одного, що було б для мене справжнім лихом, – втратити ваше кохання, яке дало мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені до всього байдуже, ніщо мені не миле. Ви для мене – все! Мені хочеться бути багатою, але тільки для того, щоб ще більше подобатись вам. Я, собі на сором, ніжніша як коханка, аніж як дочка. Чому? Не знаю. Все життя моє – у вас. Батько дав мені серце, але ви навчили його битися. Хай мене засуджує цілий світ, що мені до того? Аби тільки ви – хоч у вас і немає підстав дорікати мені, – простили гріх, на який мене штовхає непереможне кохання. Невже ви думаєте, що я – невдячна дочка? О ні, не можна не любити такого доброго батька, як наш! Але чи могла я приховати від нього природні наслідки наших нещасливих шлюбів! Навіщо він допустив це? Хіба він не повинен був подумати за нас? Я знаю, тепер він страждає так само, як і ми з Назі; та що ж ми можемо зробити? Втішити його? Нічим не втішиш. Наша покора завдала б йому більшого горя, ніж наші нарікання. Буває таке становище в житті, коли все пройняте гіркотою.
Ежен мовчав, слухаючи це наївне висловлювання щирого почуття.