І якби в цю годину невтішного смутку монастир був не так далеко, вона б таки [338] напевне покинула батьківський дім, щоб знайти пристановище в тій святій оселі.
Справді-бо, то був найчорніший день у житті Луїзи Пойндекстер.
Нарешті, по довгих годинах тяжкої зажури, молода креолка трохи заспокоїлась, і до неї повернулася здатність міркувати. Вона ще раз прочитала той лист, доскіпливо виважуючи кожне слово.
Усе-таки якась надія ще лишалася — адже Моріса Джеральда вже могло й не бути в селищі. Але то був хіба що слабкий промінець серед темряви. Т а жінка доконче мала знати, де мустангер, коли призначала побачення й писала про це з такою певністю. А проте, з другого боку, він же сам казав, що збирається їхати, то, може, таки й поїхав. Ця думка не давала остаточно згаснути іскорці надії, що жевріла в повитій мороком душі.
Поїхати й самій розпитатися про все було для дочки Пойндекстера неабияким приниженням. Але нічого іншого їй не лишалось, і, коли надвечірні сутінки впали на порослу травою "площу", дівчина тихо проїхала селищем і спинила свою плямисту лошицю перед готелем, там, де на кілька годин раніше стояв сірий кінь Ісідори.
У барі того вечора нікого не було: всі його завсідники поїхали із селища — одні на пошуки вбивці, інші переслідувати команчів,— і єдиним свідком Луїзиного нерозважного вчинку став Обердоффер. Та він не добачив у її візиті нічого нерозважного. Здавалося цілком природним, що сестра вбитого хоче дізнатися про новини,— саме так він і витлумачив її розпитування.
Не вельми тямущий німець і гадки не мав, як потішили прекрасну гостю його відповіді на початку, а тим більше — якого болю він завдав їй своїми словами, сказаними вже від себе, й тим несамохіть поклав край їхній розмові. Почувши, що вона не перша жінка, яка того дня питала його про Моріса-мустангера, Луїза Иойндекстер ураз повернула назад і поскакала додому, в Каса-дель-Корво, з тяжкою мукою від нової сердечної рани.
Цілу ніч вона не мала спокою, а коли на хвилину засинала, їй верзлися всілякі страхіття. Не приніс полегкості й ранок, зате до неї прийшла рішучість — тверда, непохитна, майже відчайдушна.
Та й справді, для аристократки Луїзи Пойндекстер [339] було щонайменше відчайдушністю їхати одній до хака-ле на березі Аламо — а саме на це вона й зважилась.
Ніхто не міг спинити її, заборонити їй їхати. Загін, що напередодні вирушив на пошуки вбивці, ще не повернувся, і в Каса-дель-Корво не мали від нього ніяких звісток. Луїза лишалася єдиною господинею гасі-енди й своїх вчинків, і тільки вона знала, що спонукало її до такого необачного рішення.
Та про це неважко було здогадатись. Не таку вона мала вдачу, щоб змиритися з непевністю. Навіть кохання, що приборкує і найсильніших духом, не впокорило її. Луїза просто не могла жити далі, не знаючи правди, отож і вирішила будь-що з'ясувати все до кінця. Або вона віднайде спокій, або її серце буде остаточно розбите. Та навіть і це краще, ніж муки непевності.
Вона міркувала майже так само, як її суперниця!
Відрадити молоду креолку від її наміру ніхто б не зміг, хоч би й було кому. Навіть батьківська влада навряд чи стала б їй на перешкоді. її розбурхана душа не визнала б жодних заперечень, не зважила б ні на які перепони, окрім хіба смерті. Коли йшлося про кохання, бажати означало для неї володіти — або ж загинути, домагаючись свого. Ревнощі, сумніви — все те було не для неї, суперечило самій її вдачі. Будь-якою ціною вона мала дістати докази, що або розвіяли б її сумніви, або підтвердили їх,— докази, очевидніші за ті, які дала їй випадково знайдена записка і які, зрештою, грунтувалися тільки на припущеннях.
І Луїза твердо постановила собі здобути такі докази. А здобути їх можна було тільки на Аламо.
Схід сонця застав молоду креолку в сідлі. Виїхавши з воріт Каса-дель-Корво, вона рушила через прерію вже знайомою стежиною.'
Одне по одному поминала вона такі пам'ятні їй місця, що будили в ній солодкі спогади, і душу її щораз затоплювали щирі почуття. Були хвилини, коли вона забувала про причину, яка змусила її вирушити в цю подорож, і думала тільки про те, щоб скоріше побачити коханого й захистити його від ворогів, які вже, можливо, зусібіч підступали до нього. І, незважаючи на тривогу за його долю, це були щасливі хвилини, як порівняти їх з тими, коли дівчину гризла болісна підозра, що він її зрадив.
Від гасієшщ до Аламо було двадцять миль. Тому, хто [340] звик до європейських відстаней,— звісна річ, у верховій їзді,— це може видатись тривалою мандрівкою. Та в прерії вершник долає цю відстань щонайбільше за дві години, бо там їздять так, наче женуться за оленем чи лисицею. Навіть на млявому коні така подорож не встигла б набриднути, а на прудконогій плямистій Луні, яка залюбки мчала своєю рідною прерією, Луїза Пойндекстер дісталася до мети дуже скоро — чи не занадто скоро, коли зважити на те, що її там чекало.
Хоч якою нещасною вона себе почувала, проте розпачу в її душі тепер не було. Крізь смуток усе ще світився промінець надії. Але й він згас, тільки-но дівчина ступила на поріг хакале. З грудей її вихопився короткий придушений крик, наче то розірвалося її зболіле серце.
У хатині була жінка!
З уст тієї жінки, лише на якусь мить раніше, також злетів короткий вигук, і молодій креолці здалося, що сама вона тільки луною повторила його — так швидко прозвучали ті два вигуки один за одним і такий гіркий біль у них бринів.
І одразу ж по тому, мов відгомін, тільки гучніший, знову пролунав скрик Ісідори: вона, обернувшись, побачила на порозі ту саму Луїзу, чиє ім'я з палкою любов'ю щойно прохопилося в безтямній маячні недужого.
Молодій креолці усе враз стало ясно, болісно ясно. Перед нею була та, що написала лист, призначивши мустангерові побачення, і, отже, те побачення таки відбулося. То, може, в еварці там, на пагорбі, брав участь і третій — Моріс Джеральд? Мабуть, через те він тепер і лежить у ліжку весь перев'язаний — а це Луїза помітила, тільки-но ступила до хатини.
Атож, це вона, оця жінка, написала того зухвалого листа, де називала Моріса Джеральда "дорогим", хвалила його очі й веліла йому приїхати до неї, а тепер ось сама тут коло нього, дбайливо доглядає його, анітрохи не приховуючи, що він належить їй! 0, ця думка так краяла серце, що годі було передати її словами!
Так само ясно стало все й Ісідорі і так само болісно. Вона вже знала, що їй немає місця в серці мустангера. Надто довго дослухалася вона до його несвідомих, але таких недвозначних освідчень. На порозі хатини стояла жінка, що взяла над нею гору!
Віч-на-віч стояли вони одна проти одної, обидві неви— [341] мовно схвильовані, і обох їх доводила до нестями та сама нестерпна думка.
Обидві палко закохані в одного чоловіка, обидві мало не знавіснілі від ревнощів, вони стояли над ним, а він і гадки про те не мав. Кожна вважала другу своєю щасливою суперницею: Луїза не чула слів хворого, що втішили б її, зате ці слова й досі бриніли у вухах Ісідори, сповнюючи її душу пекельною мукою. Обидві мовчки спопеляли одна одну очима, і та мовчазна ненависть була ще страшніша. Жодна не обізвалась ані словом, жодна не зажадала від другої пояснень, та й не потребувала їх. Бувають хвилини, коли слова зайві, і обидві жінки підсвідомо розуміли, що тепер саме така хвилина. То було зіткнення непримиренних пристрастей, що виявлялися тільки в гнівному блиску очей і зневажливій гримасі на устах.
То була коротка мить. Уся та німа сцена тривала не більш як кільканадцять секунд.
Нарешті Луїза Пойндексвер рвучко повернулася і вийшла з хатини. В оселі Моріса Джеральда їй місця не було.
Ісідора також метнулася до дверей. І її гнала геть та сама думка, може, ще й болісніша. У хатині Моріса Джеральда їй місця не було!
Здавалось, обидві однаково квапилися якнайшвидше поїхати, втекти звідти, де розбились їхні серця.
Сірий кінь стояв ближче до хатини, ніж плямиста лошиця. Ісідора пешпа скочила в сідло і рушила. Коли вона проїжджала повз свою суперницю, та вже теж була в сідлі й тримала .в руках поводи.
Вони знов обмінялися поглядами, і ні в тому, ні в тому не було радості перемоги, але не відбивалося й прощення. У погляді молодої креолки химерно зливалися смуток, гнів і подив, а останній погляд Ісідори, підкріплений коротким брутальним словом, страшним в устах жінки, палав безсилою люттю.
Розділ LX ЧАРІВНА ПРОВІДНИЦЯ
Якби можна було порівняти те, що діється в природі і в людській душі, навряд чи знайшлися б дві супро-тившші речі, діж сліпучо-ясне небо над Аламо й чорний морок у серці Ісідори, коли вона мчала геть від хакале Моріса-мустангера. У грудях її бурхали шалені почуття, а над усе — жадоба помсти. То була якась нелюдська, пекельна втіха, що не давала мексиканці впасти в розпач, і коли б не це, Ісідора, напевне, зламалася б під тягарем свого страшного горя.
Сповнена лиховісних дум, Ісідора їде в затінку під рясними кронами дерев. Не полишають її ті думи й тоді, коли вона зводить очі на крутосхил і бачить над ним ясну, немов усміхнену блакить неба. їй навіть здається, що й саме небо насміхається з неї!
Перш ніж піднятися нагору, вона спиняв коня і з хвилину стоїть під розложистим кипарисом. Його темне шатро миліше її зажуреному серцю, ніж яскраве сонячне сяйво.
Та не це змусило Ісідору спинитися. У неї несподівано майнула думка, темніша від тіні кипариса. Ця думка тьмарить їй чоло, зсуває докупи брови над палкими чорними очима, спотворює люттю все її обличчя, аж білі зуби хижо блискають з-під отіненої темним пушком верхньої губи. Здається, в ній нема тепер нічого доброго, нічого жіночного, крім хіба вроди, і нею цілком заволоділи демони зла.
Оті ж бо демони й зупинили мексиканку, навіявши їй ще не усвідомлений до кінця чорний замір. І ось тепер його виказують мовлені півголосом слова.
— Треба було мені вбити її на місці! А може, повернутись і... Ну, а як я і вб'ю її, що це зарадить? Його серця однаково не повернути — воно втрачене для мене, втрачене без вороття! Атож, ті страшні слова йшли із самої його душі, де живе тільки ї ї образ. А для мене ніякої надії не лишилось!.. Ні, це він має вмерти, той, що розбив моє серце! Убити його? А що ж тоді? Чим буде моє життя? Нескінченною пекельною мукою!..