Захоплений зненацька величезним звіром, юнак стояв, відступивши до дерева, а ягуар, присівши на задні лапи, готувався стрибнути на жертву... Але невідомий, маючи в руці лише ножа, сам кинувся на хижака; той обернувся і напав на нового ворога.
Сутичка відбулася блискавично. Невідомий був надзвичайно дужий, спритний. Схопивши ягуара за горлянку і стиснувши її, як кліщами, він, мов не помічаючи могутніх пазурів, які вп'ялися йому в тіло, другою рукою просто в серце звірові всадив ножа.
Ягуар упав. Невідомий копнув його ногою і тієї хвилини, коли колоністи підбігали до поля бою, вже хотів кинутися навтікача, як раптом Герберт, ухопившися за нього, закричав:
— Ні! Ні! Не покидайте нас!
Сайрес Сміт підійшов до невідомого, а той, побачивши інженера, відразу насупився. Під розірваною сорочкою лилася кров, але невідомий наче й не помічав її.
— Друже, — сказав йому Сайрес Сміт, — тепер ми навіки зобов'язані вам. Аби врятувати нашого хлопчика, ви важили власним життям!
— Власним життям!.. — пробурмотів невідомий. — Чого воно варте? Кому воно треба?
— Ви поранені?
— Ет, байдуже...
— Дозвольте потиснути вам руку!
Герберт підбіг до свого рятівника, аби подякувати йому, але невідомий, важко дихаючи, схрестив руки на грудях, і погляд його затуманився, — здавалося, він знову хотів утекти, проте, зробивши над собою неймовірне зусилля, різко запитав:
— Хто ви? Що вам від мене треба?
Очевидно, йому хотілося хоч дещо довідатися про колоністів. Можливо, вислухавши їхню розповідь, він розповість про себе теж?
Сайрес Сміт у кількох словах розповів про все, що з ними трапилося після втечі з Річмонда, як їм пощастило •рятуватися і що вони здобули на острові.
Невідомий слухав надзвичайно уважно.
Потім інженер розповів про товаришів — Гедеона Спіле-та, Герберта, Пенкрофа й Наба — і додав, що відтоді, [322] як вони опинилися на острові Лінкольна, найбільшої радості всі п'ятеро зазнали, коли "Бонадвентур" вернувся з плавання і в них з'явилася надія, що їхня невелика згуртована сім'я поповниться ще одним надійним товаришем.
Почувши ці слова, невідомий почервонів і потупив голову. Вся його постать і вираз обличчя свідчили про зніяковіння й розгубленість.
— А тепер, коли ви знаєте, хто ми, — закінчив Сайрес Сміт, — чи згодні ви подати нам руку?
— Ні, — глухо відповів невідомий, — ні! Ви чесні люди, а я...
РОЗДІЛ XVII
Весь час осторонь інших. — Прохання невідомого.— Будівництво загону для худоби. —Дванадцять років тому! — Боцман "Британії" .— Покинутий на острові Табор.— Потиск іняее-нерової руки.— Загадкова записка.
Останні його слова підтверджували здогади колоністів. У минулому бідолаха скоїв злочин, який, можливо, спокутував перед людьми, але не перед власним сумлінням. Принаймні, його мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі щиро потисли б йому руку, однак він почував себе не гідним потиску чесних рук! Та все ж після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і відтоді не покидав меж володінь Гранітного палацу.
Що ж за таємниця була в Його житті? Чи поділиться колись нею цей чоловік? Майбутнє покаже. У всякому разі, колоністи домовилися ніколи не випитувати в нього тієї таємниці й поводитися з ним, ніби вони ні про що й не підозрювали. Через кілька днів життя увійшло в колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Журналіст відлучився від інженера лише для того, щоб сходити з Гербертом на полювання, бо після пригоди з ягуаром було вирішено не відпускати хлопця самого в ліс — доводилось остерігатися нових пригод. А Наб і Пенкроф працювали: одного дня в стайні та в пташнику, другого дня — у загоні для худоби, не рахуючи мороки по господарству в Гранітному палаці, — одне слово, роботи їм не бракувало.
Невідомий також працював, але осторонь від колоністів; > далі не сідав їсти до спільного столу, спав під деревом [ 323] на плоскогір'ї й не брав участі у розмовах. Здавалося, він і справді не може терпіти товариства своїх рятівників.
— Не збагну, — дивувався Пенкроф, — навіщо тоді він просив допомоги? Навіщо кидав записку в море?
— Він сам розповість про це, — незмінно відповідав у таких випадках Сайрес Сміт.
— Коли?
— Може, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе. І справді, наближався день зізнання.
Десятого жовтня, через тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, покірно сказав:
— Пане, я маю до вас прохання.
— Я вас слухаю, — відповів інженер. — Але спочатку я хотів би вам дещо сказати.
Почувши його слова, невідомий почервонів і ладен був знову втекти. Однак Сайрес Сміт, збагнувши, що відбувається в душі колишнього злочинця, котрий, без сумніву, побоювався розпитів про минуле, стримав його.
— Товаришу, — мовив він, — ми не тільки ваші сусіди, а й віддані друзі. Ось і все, що я хотів вам сказати. А тепер я вас слухаю.
Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька хвилин не міг вимовити слова.
— Пане, — нарешті сказав він, — я хочу попросити вас зробити мені ласку.
— Яку?
— За чотири чи п'ять миль звідси, біля підніжжя гори, у вас є загін для худоби. Тварини, що там утримуються, потребують догляду. Чи не міг би я оселитися і жити при них?
Сайрес Сміт кілька секунд жалісливо дивився на бідолаху, а потім сказав:
— Друже, в загоні є тільки хлів, та й той ледве придатний для ночівлі худоби.
— Для мене цього достатньо, пане.
— Друже, — повів далі Сайрес Сміт, — ми ніколи не перечимо вам. Вам хочеться жити в загоні? Хай буде так. До того ж ми завжди будемо раді бачити вас у Гранітному палаці. Але якщо ваше рішення жити в загоні остаточне, ми зробимо все необхідне, щоб, як належить, улаштувати там для вас помешкання.
— Мені цього не треба. Я ладний задовольнятися тим, що там є.
— Друже, — відповів Сайрес Сміт, свідомо підкреслюючи [324] це сердечне звертання до невідомого, — дозвольте нам самим вирішити, що ми повинні робити!
— Дякую, пане, — відповів той і відійшов.
Інженер, не зволікаючи, розповів приятелям про пропозицію невідомого, й вони вирішили збудувати в загоні дерев'яну хижку і якомога затишніше обладнати та обставити її.
Того самого дня колоністи вирушили до загону з усіма необхідними інструментами, і не минуло й тижня, як хатина була готова прийняти гостя. Поставили її футів за двадцять від хліву, аби зручніше було стежити за стадом муфлонів, котре налічувало на той час понад вісімдесят голів. Щоб обставити хижку, зробили деякі меблі: ліжко, ослони, шафу, стола й скриню; крім того, принесли туди зброю, набої та реманент.
Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло, не підходив до колоністів, які працювали на будівництві, а трудився на плоскогір'ї, очевидно, прагнучи довести до кінця почату працю. І справді, його стараннями вся земля була скопана і тепер лише чекала, коли настане пора сівби.
Дванадцятого грудня всі будівельні й столярні роботи в загоні було завершено. Інженер сповістив невідомому, що нове житло готове його прийняти, і той відповів, що ночуватиме там наступної ж ночі.
Того вечора колоністи зібралися в урочистій залі Гранітного палацу близько восьмої вечора, коли невідомий мав вирушити до свого нового помешкання. Аби не турбувати його, не нав'язувати йому, можливо, болісної сцени прощання, колоністи, закінчивши роботу, зоставили його самого і пішли додому.
Отож вони розмовляли, сидячи в урочистій залі, коли в двері хтось легенько постукав. Відразу по цьому швидко увійшов невідомий і сказав:
— Панове, перш ніж піти, я хотів би, щоб ви дізналися всю правду про мене. Ось вона...
Ці прості слова справили велике враження на Сайреса Сміта і його товаришів.
Інженер підвівся й сказав невідомому:
— Ми нічого не вимагаємо від вас, друже. Ви маєте право нічого не розповідати...
— Мій обов'язок розповісти про все.
— Що ж, сідайте.
— Я стоятиму.
— Ми готові вас вислухати, — мовив Сайрес Сміт. [325]
Невідомий зупинився в напівтемному кутку зали. Стоячи зі схрещеними на грудях руками, простоволосий, він глухим голосом, ніби через силу, повів розповідь, якої слухачі не уривали жодного разу:
— Двадцятого грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року парова яхта "Дункан", що належала багатому шотландському землевласникові лордові Гленарвану, кинула якір поблизу мису Вернуїллі, на західному узбережжі Австралії, під тридцять сьомим градусом широти. Пасажирами яхти були її власник, Едуард Гленарван, його дружина, майор англійської армії, француз-географ, молода дівчина-і хлопчик. Двоє останніх були дітьми капітана Гранта, корабель яких "Британія" загинув з усім екіпажем рік тому. "Дунканом" командував капітан Джон Манглс; команда складалася з п'ятнадцяти осіб.
Ось яка причина привела яхту "Дункан" до берегів Австралії.
За півроку до того яхта "Дункан" підібрала в Ірландському морі пляшку з запискою, написаною трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. В ній ішлося про те, що після загибелі корабля "Британія врятувалося троє людей — капітан Грант і двоє членів його екіпажу — і що вони опинилися на якійсь землі; записка вказувала широту, але прочитати довготу було неможливо, — морською водою змило чорнило.
Отож у записці повідомлялося, що врятовані перебувають на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Аби знайти каштана Гранта і двох його товаришів, не знаючи довготи, треба було обстежити всі континенти й океани вздовж тридцять сьомої паралелі. Англійське адміралтейство відмовилося послати експедицію по капітана Гранта, й Едуард Гленарван вирішив сам вирушити на пошуки.
Він познайомився з Мері й Робертом Грант. Яхту спорядили у далеке плавання, в якому захотіли взяти участь лордова дружина і діти капітана Гранта; і ось "Дункан", вирушивши з Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і поплив до берегів Патагонії, де, за Певними міркуваннями, — спочатку саме так витлумачили записку, — капітан Грант перебував у полоні в туземців.
"Дункан" висадив пасажирів на західному узбережжі Патагонії й відразу ж відплив, аби підібрати їх на східному березі, біля мису Коррієнтес.
Експедиція Гленарвана перетнула всю Патагонію [326] вздовж тридцять сьомої паралелі й, не знайшовши ніяких слідів капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіла в яхту, щоб вести далі пошуки у відкритому морі.
Відвідавши дорогою Амстердам і острови Трістан д'Акунья, що лежать на тій самій парелелі, як я вже сказав, "Дункан" дванадцятого грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року підплив до мису Вернуїллі на австралійському узбережжі.
Едуард Гленарван мав намір перетнути Австралію так само, як перетнув до того Південну Америку, тому експедиція знову висадилася на берег.