Але для Фелека треба було купити ліжко, одяг, ну, і на прожиток треба гроші.
Фелек сидить удома, курить цигарки. Купує дурні книжечки й начебто читає, а насправді цілий день б'є байдики.
Тож страшенно Мацюсь зрадів, коли Фелек захотів піти на фабрику.
— А чи мене приймуть?
Мацюсь завчасно переговорив з майстром, але не хотів перший Фелекові сказати про це, щоб той часом не подумав, ніби він Мацюся обтяжує. Ще й зараз Мацюсь спитав:
— Може, хочеш іще трохи відпочити?
— Ні.
Тепер вони ходять на роботу вдвох.
Не минуло й місяця, як Фелек став бадьорішим, повеселішав: співає, посвистує, жартує.
Працюють хлопці поруч. Цілий тиждень вони не розлучаються. Тільки в неділю Мацюсь лишається дома, а Фелек на весь день кудись зникає. Повертається, мабуть, пізно, бо в понеділок Фелек страшенно заспаний, але о котрій годині приходить, Мацюсь не знає, бо двері лишає відімкнутими, а сам лягає спати.
Не питає Мацюсь, де Фелек проводить неділю, бо не хоче, щоб той питав його, що він сам робить удома.
А Мацюсь писав. Писав і ховав написане під білизну, на самісіньке дно шухляди. Була це нібито казка й нібито правдива розповідь. Щось таке, чого Мацюсь не хотів розкривати, поки зовсім не закінчить.
Одного разу між хлопцями мало не виникла сварка. І саме в понеділок.
Прокинувся Мацюсь рано, дивиться: всю підлогу забруднено. Накидано недокурків. Чорнило на столі розлите. Прикро стало Мацюсеві, бо сам вишарував підлогу в суботу.
— Ти ніг не витер,— каже Мацюсь до Фелека.
— Знаю, що не витер. Звісно: я не такий делікатний, як ти. Не було кому мене вчити порядку. Але якщо хочеш, мозку вибратися. Коли я тобі набрид, можеш мене вигнати. Ти тут хазяїн. А я живу з твоєї ласки.
— Ти мій гість.
— Гарний гість, коли бруднить підлогу й чорнило розливає.
Не хоче Мацюсь, щоб Фелек вибрався, тому нічого йому більше не каже. А Фелек на цьому не заспокоївся. І дома, и на фабриці до всього чіпляється, наче неодмінно хоче посваритися. Шукає причіпки.
Тиждень він веселий, як і колись, а дні зо два, зо три свариться. За будь-що. За молоток, за стілець, за вішалку для пальта.
— Я тут завжди пальто вішав. Який шалапут мою вішалку зайняв?
А сам знає, що то висить пальто майстра. Навмисне каже так.
Усі навкруги мовчать, не хочуть засмучувати Мацюся. Але бачать, що Фелек забагато собі дозволяє.
Видно, що Фелекові хочеться кинути роботу, але він не каже про це, а чекає, щоб його вигнали.
А Мацюсь чи не помічає, чи вдає, ніби нічого не бачить,— робить своє, часом тільки озветься:
— Дай спокій, Фелеку, годі, Фелеку. І чого ти хочеш?
О, добре бачить Мацюсь: Фелек, наче те поштово щуреня.
Неспокійний, час йому в дорогу.
І настав той страшний понеділок, останній.
Ще дорогою Фелек почав лаяти фабрику, ту паршиву будку, до людина здоров'я й силу втрачає. У майстрів, мовляв, полова в голові. Машини попсовані, інструмент поламаний.
— Вибрав же ти собі фабрику нівроку.
— Я тебе, Фелеку, не примушую. Пошукай десь іншої роботи.
— Як захочу, то не питатиму в тебе дозволу.
Ідуть далі. Не розмовляють.
Почався звичайний понеділковий робочий день. Мацюсь стоїть біля свого верстата й думає про казку, яку вчора закінчив.
"Прочитаю Фелекові, може, заспокоїться".
Адже це, має бути казка, яка навіть найгірших людей виправить. Пишучи її, думав Мацюсь і про дикунів, і про молодого короля, і про товаришів по в'язниці.
І так він собі думає про казку, а руки самі працюють. І не бачить Мацюсь, не чує, що коло нього діється. Аж раптом пролунав Фелеків крик:
— Хай майстер сам працює! Думає, що мене купив. Овва, дуже я його боюся! — І далі: — Дурень, майстер — дурень! Старий осел! Бовдур!
І ще, й ще лається.
Аж ось Фелек замахнувся на майстра.
Мацюсь підскочив, схопив Фелека за руку:
— Фелеку, облиш! Що ти робиш?
А Фелек щосили штовхнув Мацюся.
— О лишенько!
— Зупинити мотор!
— Скинути пас!
— Рятуйте!
Все тривало якусь хвилину. Зупинили машину. Лежить Мацюсь у калюжі крові.
— Живий...
— По лікаря...
Стоїть Фелек, дивиться, дивиться, очі протирає, знову дивиться. Але робітники відступили від нього й теж дивляться. Кожен боїться рушити з місця, тиша, ніхто ані слова не скаже.
Чекають.
Та був поміж них один старий робітник, який за тридцять років праці надивився всього. Він перший наважився голосно скарати те, що вже знали всі:
— Загинув...
Лежить Мацюсь у лікарні, в окремій кімнатці.
Операція вдалася: Мацюсь опритомнів. Потиснув руку лікареві — дякує, що ще живий. Кепсько було б, якби помер зразу. Треба йому ще щось сказати. Примружив Мацюсь очі, намагається пригадати, що саме хотів сказати. Дуже слабий Мацюсь. Заснув, знову прокинувся.
— Принесіть, будь ласка, мої пам'ятки.
Мчить автомобіль до Мацюсевої кімнатки.
Все місто знає, що Мацюсь опритомнів, що є надія...
— Врятуємо Мацюся,— кажуть лікарі,— повинні врятувати.
Привезли Мацюсеві коробочку, де лежали загорнуті в зелений папір черепашка, камінчик, зів'ялий листочок, чорна грудочка цукру, фотографія матері, перстень з брильянтом та сережки королеви.
Ліва рука в Мацюся була ціла. Бере він свої пам'ятки, оглядає їх і всміхається.
Все місто знає, що Мацюсь усміхнувся.
— Спить. Прокинувся. Пив молоко.
Радіють діти, радіють лікарі — все місто радіє.
— У Мацюся знову гарячка.
У місті — сум.
— Зцову гарячка.
— Покликав до себе Фелека.
Думали, що Мацюсь забув про Фелека. Адже Мацюсеві потрібен спокій. Якщо він побачить Фелека, може розхвилюватись. Хай Фелек буде поблизу, але до Мацюся його не варто впускати. Може, Мацюсь забуде. Мацюсь заснув. А як очі розплющить — дивиться так, мовби на щось чекає. І таки дочекався.
— Чи приїхала Клю-Клю?
Так, Клю-Клю вчора приїхала. Як тільки телеграф приніс сумну звістку, Клю-Клю кинула все й — літаком, кораблем, залізницею — прибула до Мацюсевої столиці.
Раптом Мацюсь голосно проказав:
— Покличте Клю-Клю й Фелека.
Ті впали на коліна біля Мацюсевого ліжка.
Фелеку, не журися. Клю-Клю, це моє останнє прохання...
Тиша. Стомився Мацюсь.
— Візьми, Фелеку, оцей перстень. Клю-Клю хай візьме сережки. Тобі, Фелеку, важко тут жити. Їдь з Клю-Клю. А як виростете...
Закашлявся Мацюсь... На усміхнених устах виступила кров... Заплющив Мацюсь очі й вже не розплющив...
І все місто знало, що Мацюсь помер.
І весь край.
І весь світ.
На високій горі безлюдного острова поховано Мацюся. Альо й Аля прикрасили могилу квітами. А над могилою співають канарки.