Це є та підстава, внаслідок якої падіння першої людини, що мало своїм наслідком походження роду людського, здається, очевидно, менш свобідним, ніж одруження сучасної людини. Це є та підстава, внаслідок якої життя і діяльність людей, що жили багато сторіч тому, і зв'язане зі мною в часі, не може здаватись мені таким свобідним, як життя сучасне, наслідки якого мені ще невідомі.
Поступовість уявлення про більшу чи меншу свободу і необхідність щодо цього залежить від більшого чи меншого проміжку часу від зроблення вчинку до міркування про нього.
Коли я розглядаю вчинок, який я зробив хвилину тому, за тих самих приблизно умов, за яких я перебуваю тепер,— мій вчинок здається мені безперечно свобідним. Але коли я обмірковую вчинок, зроблений місяць тому, то, перебуваючи в інших умовах, я мимоволі визнаю, що, якби вчинок цей не був зроблений,— багато чого корисного, приємного і навіть необхідного, що виплило з цього вчинку, не було б. Коли я перенесуся спогадом до вчинку ще більш далекого, за десять років і далі, то наслідки мого вчинку постануть передо мною ще очевидніше; і мені трудно буде уявити собі, що було б, якби не було вчинку. Чим далі назад буду я переноситися спогадом або, що те саме, вперед міркуванням,— тим судження моє про свободу вчинку буде ставати сумнівнішим.
Ту саму прогресію переконаності в участі свобідної волі в загальних справах людства ми бачимо і в історії. Ставшись у наш час, подія здається нам без сумніву чином усіх відомих людей; але в події давнішій ми бачимо вже її неминучі наслідки, поза якими ми нічого іншого не можемо уявити. І що далі ми переносимося назад у розгляданні гіодій, то менше вони нам здаються довільними.
Австро-пруська війна здається нам безперечним наслідком дій хитрого Бісмарка і т. ін.
Наполеонівські війни, хоч уже сумнівно, але ще здаються нам чином волі героїв; а в хрестових походах ми вже бачимо подію, яка займає своє певне місце і без якої немислима нова історія Європи, хоч для літописців хрестових походів подія ця так само здавалася тільки чином волі певних осіб. Коли йдеться про переселення народів, нікому вже в наш час не спадає на думку, що від сваволі Аттіли залежало обновити європейський світ. Чим далі назад ми переносимо в історії об'єкт спостереження, тим сумнівнішою стає свобода людей, що учиняли події, і тим очевиднішим закон необхідності.
3) Третьою підставою є більша чи менша приступність для нас того безконечного зв'язку причин, який становить неминучу вимогу розуму і в якому кожне, що його ми маємо на думці, явище— і тому кожна дія людини—повинне мати своє певне місце, як наслідок для попередніх і як причина для наступних.
Це є та підстава, внаслідок якої дії наші й Інших людей здаються нам, з одного боку, тим більш свобідними і менш підлеглими необхідності, чим більш відомі нам ті виведені із спостереження фізіологічні, психологічні й історичні закони, яким підлягає людина, і чим вірніше вбачили ми фізіологічну, психологічну чи історичну причину дії; з другого боку, чим простіша сама спостережувана дія і чим нескладніша характером і розумом та людина, дію якої ми розглядаємо.
Коли ми зовсім не розуміємо причини вчинку — однаково — чи у випадку лиходійства, чи доброго діла, чи навіть невиразного з погляду добра і зла вчинку,— ми в такому вчинку визнаємо найбільшу частку свободи. У випадку лиходійства ми найбільше вимагаємо за такий вчинок покарання; у випадку доброго діла найбільше цінимо такий вчинок. У невиразному випадку визнаємо найбільшу індивідуальність, оригінальність, свободу. Але коли хоч одна з незчисленних причин відома нам, ми "визнаємо вже певну частку необхідності і менш вимагаємо відплати за злочин, менш визнаємо заслуги в доброчесному вчинку, менше свободи у вчинку, що здавався оригінальним. Те, що злочинець був вихований у середовищі лиходіїв, уже пом'якшує його вину. Самозречення батька, матері, самозречення з можливістю нагороди більш зрозуміле, ніж безпричинне самозречення, і тому здаєтйся таким, що менш заслуговує на співчуття, менш свобідним. Основоположник секти, партії, винахідник менш дивують нас, коли ми знаємо, як і чим була підготовлена їх діяльність. Коли ми маємо великий досвід, коли спостереження наше повсякчас спрямоване на відшукання співвідношень у діях людей між причинами й наслідками, то дії людей здаються нам тим більш необхідними і тим менш свобідними, чим вірніше ми зв'язуємо наслідки з причинами. Коли розглядувані дії прості і ми для спостереження мали величезну кількість таких дій, то уявлення наше про їх необхідність буде ще повніше. Безчесний вчинок сина безчесного батька, погана поведінка жінки, що потрапила в певне середовище, повернення до пияцтва п'яниці і т. ін, є вчинки, які тим менш здаються нам свобідними, чим зрозуміліша для нас їх причина. А коли й сама людина, дію якої ми розглядаємо, стоїть на найнижчому щаблі розумового розвитку, як-от дитина, божевільний, дурник, то ми,'знаючи причини дії і нескладність характеру й розуму, вже бачимо таку велику частку необхідності й таку малу частку свободи, що як тільки нам відома причина, яка має вчинити дію, ми можемо завбачити вчинок.
Тільки на цих трьох підставах базуються існуюча в усіх законодавствах неосудність злочинів і зменшуючі вину обставини.
Осудність є більшою чи меншою залежно від більшого чи меншого знання умов, в яких була людина, вчинок якої обмірковується, від більшого чи меншого проміжку часу між зробленням вчинку і міркуванням про нього та від більшого чи меншого розуміння причин вчинку.
X
Отже, уявлення наше про свободу і необхідність поступове* зменшується і збільшується залежно від більшого чи меншого зв'язку з зовнішнім світом, від більшого чи меншого віддалення в часі та від більшої чи меншої залежності від причин, в яких ми розглядаємо явище життя людини.
Отже, коли ми розглядаємо таке становище людини, в якому зв'язок її з зовнішнім світом найбільш відомий, період між часом міркування і часом зроблення вчинку найбільший і причини вчинку найприступніші, то ми дістаємо уявлення про найбільшу необхідність і найменшу свободу. А коли ми розглядаємо людину в найменшій залежності від зовнішніх умов; коли дію її вчинено в найближчий момент до теперішнього і причини її дії для нас неприступні, то ми дістаємо уявлення про найменшу необхідність і найбільшу свободу.
Але ні в тому, ні в цьому разі, хоч би як ми змінювали свою точку зору, хоч би як усвідомлювали той зв'язок, в якому перебуває людина з зовнішнім світом, чи хоч би яким доступним він нам здавався, хоч би як подовжували чи вкорочували період часу, хоч би які зрозумілі чи незбагненні були для нас причини,— ми ніколи не можемо уявити собі ні повної свободи, ні повної необхідності.
1) Хоч би як ми уявляли собі людину виключеною з впливів зовнішнього світу, ми ніколи не дістанемо розуміння свободи в просторі. Всяка дія людини неминуче обумовлена самим тілом людини і тим, що оточує її. Я піднімаю руку і опускаю її. Дія моя здається мені свобідною; але, питаючи себе: чи міг я в усіх напрямах підняти руку,—я бачу, що я підняв руку в тому напрямі, в якому для цієї дії було менше перепон, що перебувають як у тілах навколо мене, так і в будові мого тіла. Коли з усіх можливих напрямів я вибрав один, то я вибрав його тому, що в цьому напрямі було менше перепон. Для того, щоб дія моя була свобідною, треба, щоб вона не зустрічала собі ніяких перепон. Для того, щоб уявити собі людину свобідною, ми повинні уявити її собі поза простором, що очевидно неможливо.
2) Хоч би як ми наближували час міркування до часу вчинку, ми ніколи не дістанемо розуміння свободи в часі. Бо коли я розглядаю вчинок, зроблений секунду тому, я все ж повинен визнати несвободу вчинку, бо вчинок закований тим моментом часу, в якому його зроблено. Чи можу я підняти руку? Я піднімаю її;
але питаю себе: чи міг я не підняти руки в той минулий уже момент часу? Щоб переконатися в цьому, я в наступний момент не піднімаю руки. Але я не підняв руки не в той перший момент, коли я спитав себе про свободу. Минув час, стримати якого я не міг, і та рука, яку я тоді підняв, і те повітря, в якому я тоді зробив той рух, уже не те повітря, що тепер оточує мене, і не та рука, якою я тепер не роблю руху. Той момент, у який відбувся перший рух, неповоротний, і в той момент я міг зробити тільки один рух, і хоч би який я зробив рух, рух цей міг бути тільки один. Те, що я в наступну хвилину не підняв руки, не довело того, що я міг не підняти її. І тому, що рух мій міг бути тільки один, в один момент часу, то він і не міг бути іншим. Для того, щоб уявити його собі свобідним, треба уявити його собі в теперішньому, на грані минулого й майбутнього, тобто поза часом, що є неможливим.
3) Хоч би як збільшувалася важкість осягнення розумом причини, ми ніколи не прийдемо до уявлення повної свободи, тобто до відсутності причини. Хоч би яка була незбагненна для нас причина вияву волі в будь-якому нашому чи чужому вчинку, перша вимога розуму є припущення і відшукання причини, без якої неможливе ніяке явище. Я піднімаю руку для того, щоб зробити вчинок, незалежний від будь-якої причини, але те, що я хочу зробити вчинок, що не має причини, є причиною мого вчинку.
Але навіть якби, уявивши собі людину, цілком виключену з усіх впливів, розглядаючи лише її миттєвий вчинок теперішнього часу і припускаючи, що його не викликано ніякою причиною, ми припустили безконечно малий залишок необхідності рівним нулю, і тоді б ми не прийшли до розуміння повної свободи людини; бо істота, яка не приймає на себе впливів зовнішнього світу, перебуває поза часом і не залежить від причин, уже не є людина.
Так само ми ніколи не можемо уявити собі дії людини, що відбувалася б без участі свободи і підлягала б тільки законові необхідності.
1) Хоч би як збільшувалось наше знання тих просторових умов, у яких перебуває людина, знання це ніколи не може бути повним, бо кількість цих умов безконечно велика так само, як безконечний простір. І тому, якщо визначені не всі умови, не всі впливи на людину, то й нема повної необхідності, а є певна частка свободи.
2) Хоч би як ми подовжували період часу від того явища, яке ми розглядаємо, до часу міркування, період цей буде конечний, а час безконечний, а тому і в цьому відношенні ніколи не може бути повної необхідності.
3) Хоч би який був приступний ланцюг причин будь-якого вчинку, ми ніколи не будемо знати всього ланцюга, бо він безконечний, і знову ніколи не дістанемо повної необхідності.
Але, крім того, якби навіть, припустивши залишок найменшої свободи рівним нулю, ми визнали б у якому^небудь випадку, як, наприклад, в умираючій людині, у зародкові, в ідіоті, повну відсутність свободи, ми б тим самим знищили само поняття людини, яке ми розглядаємо; бо як тільки нема свободи, нема й людини.