Безумовно, в останні три роки життя його поведінка була хаотичною. Можливо, це було наслідком суспільного тиску, що вимагав від нього все більших досягнень. Невдачі в Галлії та Італії мали нанести колосальний удар по його престижу. За таких обставин варіант політичного вбивства здається цілком реальним.
Смерть Аттіли відкрила нові можливості для Східної Римської імперії, і вона ними скористалася. Імперія підтримувала повстання на землях, якими володіли гуни, і це вело до швидкого розпаду кочового суспільного ладу. Римляни також зробили підступний крок, закривши кордони для торгівлі, щоби позбавити гунську еліту престижних товарів, що ще більше підірвало авторитет потенційних вождів. Уже через покоління гуни перестали бути помітною силою в Європі.
Знову авари
Після нашестя гунів до Європи вторглися авари, які під тюркським тиском рухалися на захід. У середині VI ст. вони жили в Поволжі, де тюрки їх наздогнали й знову змусили до переселення. Не пізніше 568 р. н.е. авари дісталися до Карпатського басейну, де оселилися як на Великій Угорській рівнині, так і на землях колишньої римської провінції Паннонія (нині західна Угорщина). На той час етнічний склад мігрантів став дуже різнорідним, але вони все ще зберігали свою племінну назву й ними керував хан. На своїй новій батьківщині вони почали пред'являти вимоги до візантійців, і отримували від них великі обсяги срібла в обмін на договори про ненапад. Із часом вимоги аварів значно зросли, і поки візантійська армія воювала на сході, вони почали поширювати свій вплив на Балканській півострів.
Вирішальний момент настав, коли після першої невдалої спроби взяти Константинополь самостійно, авари повернулися у 626 р. н.е. з величезним військом, до якого приєдналися гуни, гепіди й булгари, і за підтримки персів здійснили останню спробу захопити місто. Візантійці вистояли, і їм вдалося знищити перський флот. Величезна армія хана була деморалізована, відступила й розсіялася. Хоча авари й далі залишалися силою, яку треба було поважати, наступальні дії слов'ян, болгар і франків врешті-решт призвели до їхнього занепаду.
Візантія, залишок Римської імперії, зуміла встояти як оплот європейської цивілізації, стримуючи хвилі мігрантів зі степу, що накочувалися одна за одною. Дикість кочовиків становило набагато серйознішу загрозу старому порядку, ніж германські племена північної Європи та перська династія Сасанідів, але впродовж двох століть Візантія непохитно протистояла цьому натиску.
Арабське пробудження
Держави південної частини Аравійського півострова здавна були залучені до торговельних систем, що пов'язували римський світ із мережами Індійського океану, але впродовж VI ст. пряме втручання в арабські справи аксумітів, візантійців і сасанідів підвищило політичну обізнаність арабських правителів, змусивши їх краще усвідомити своє центральне місце в мінливій геополітичній ситуації. За розвиненою прибережною смугою з великими міжнародними портами лежала пустеля, населена кочовими племенами, які розводили верблюдів і овець та вели набагато простіший спосіб життя. Міжплемінні війни тут не мали кінця, але це були війни, засновані на особистому суперництві між окремими людьми та захисті честі: про них складали поетичні твори, які можна було декламувати на вечірніх посиденьках біля вогнища, щоб розважати, надихати й зміцнювати вірність племені.
Хоча більша частина торгівлі між південними арабськими портами й середземноморським світом здійснювалася морем, морські подорожі були доволі небезпечними, і тому значну кількість товарів відправляли суходолом уздовж західного краю півострова до Айли (Акаби), а звідти – до Єгипту, Сирії або середземноморських портів. На півдорозі караванного маршруту лежало пустельне місто Мекка. Наприкінці VI і на початку VII ст. керівні позиції в ньому займало плем'я курайшитів, які були купцями, але також виконували релігійні обов'язки у святилищі духів, що було розташоване в будівлі під назвою Кааба. Раз на рік навколишні племена приходили в Мекку, здійснюючи паломництво до цього храму. Ця подія була не тільки релігійною церемонією вшанування духів, але й великим ярмарком, де можна було купувати та продавати товари, домовлятися про шлюби та інші суспільні зв'язки, а купці Мекки мали всі можливості для власного збагачення.
У 570 р. н.е. дружина одного з курайшитів народила сина Мухаммеда. Дитинство Мухаммеда було нелегким. За звичаєм, перші шість років свого життя він виховувався нянькою в пустелі. Невдовзі після того, як він повернувся до своєї родини в Мекку, його біологічна мати померла, і його опікали родичі, що змінювали один одного; усі вони займалися торгівлею. У віці 25 років йому доручили очолити караван до Сирії, що належав заможній вдові з родини курайшитів. Він успішно впорався із завданням і невдовзі, на її прохання, одружився з нею.
Звільнившись від тягаря необхідності заробляти на життя, Мухаммед присвятив себе медитації, часто в пустелі, і одного разу, у 610 р. н.е., він мав видіння, яке переконало його в тому, що він обраний Богом бути пророком для арабів. Послання, яке він передавав, було чітким: існує лише один Бог, і Мухаммед – його пророк; він був посланий, щоб відновити релігію Авраама, яка була спотворена ізраїльтянами; старий культ духів треба знищити. Одкровення, які він отримав, за його словами, були Словом Божим, і його завданням було переказувати його послідовникам, щоб ті могли записати його для нащадків. Після його смерті ці тексти були зібрані разом і стали Кораном. Новий спосіб життя отримав назву іслам ("упокорення Богу"), а ті, хто прийняв його, були мусульмани ("ті, хто підкорився").
Нове вчення зустріло опір, не в останню чергу з боку тих, хто був найбільше зацікавлений у збереженні щорічного паломництва до святилища духів. У 622 р. Мухаммед і його послідовники втекли з Мекки до оазного міста Медіни, що за 400 км на північ, і там заснували нову релігію. Але на той час послання змінилося. Бог, за словами Мухаммеда, сказав йому, що мусульмани повинні вести бій з невірними. Це переконання стало обґрунтуванням для арабських завоювань, що незабаром матимуть такий драматичний вплив на більшість цивілізованого світу.
9
ПОЧАТОК НОВОГО СВІТОВОГО УСТРОЮ
650-840 РР. Н.Е.
У 1965 р. бульдозер, який прокладав нову дорогу через ділянку в Афрасіабі, стародавньому центрі Самарканда, давно покинутому після того, як місто посунулося далі на південь, оголив верхню частину палацової будівлі, датованої VII ст. Подальші археологічні розкопки виявили велику центральну залу, прикрашену дивовижною серією розписів, від яких повіяло духом витонченого світського життя вищих класів одного з найбільших торговельних міст того часу. Цілком можливо, що ця будівля була палацом согдійського царя Вархумана, який, як відомо з китайських хронік, у 605 р. [66] відправив посольство до танського імператора з проханням стати китайським підданим. Приводом для такого незвичайного звернення стала неминуча загроза незалежності Согдіани з боку наступаючих арабських військ. Вархуман без сумніву відчайдушно намагався побудувати міцний союз із китайцями, які швидко розвивали свої торговельні інтереси в Центральній Азії. У цьому випадку імператор визнав його губернатором Согдіани.
Зала з фресками, що зараз прикрашає експозицію в музеї Афрасіаб, була оздоблена так, щоб вразити відвідувачів палацу. Високо по центру на західній стіні, навпроти входу, ймовірно, колись знаходилася велична постать царя-бога, але ця верхня частина стіни була зруйнована. Нижче зображені посли, які прибули звідусіль, щоб віддати шану царю. Двоє з них, як можна зрозуміти з текстів їхніх промов, записаних на фресці, прийшли із сусідніх царств: один – із Чача (Ташкент), інший – із Чаганіану, царства на південь від Самарканда. Інші, у чорних шапках, прибули з Китаю: вони несуть дари шовкової тканини, ниток і коконів шовкопряда. Ще двоє інших, у шапках із пір'ям, ймовірно, корейці. Також тут присутні тюркські воїни з довгими косичками, які, найімовірніше, несли службу в царській родині. Ця фреска, звернена до парадного входу, мала прославляти владу царя як на регіональному, так і на міжнародному рівні.
9.1 Зала послів, знайдена під час розкопок в Афрасіабі (Самарканд, Узбекистан), вважається приймальною залою палацу царя Вархумана, датованого кінцем VII ст. н.е. Її стіни майстерно розписані сценами, покликаними вразити відвідувачів політичною могутністю царя. На цій сцені зображена частина процесії, що прямує до мавзолею.
На лівій (південній) стіні зображено царя, який їде в процесії на чолі зі своєю царицею, яку везуть у паланкіні на білому слоні. Цей кортеж, до якого входять два зороастрійські ієрархи на верблюдах, священник і чотири гуся для жертвоприношення, прямує до мавзолею; фреску, скоріш за все, можна трактувати як зороастрійську церемонію, можливо, свято Навруз. На правій (північній) стіні все це збалансовано енергійною сценою полювання на леопарда, де китайський імператор верхи на коні збирається прикінчити здобич, тоді як два човни, один із яких везе імператрицю у супроводі китайських придворних дам, наближаються до них по озеру чи річці. Уся композиція ретельно продумана для того, щоб вразити гостей величчю і благочестям царя. Люди всіх націй складають йому шану, він демонструє глибоку повагу до династичного культу, він та його дружина зображені як рівні з його уявними союзниками, імператором та імператрицею Китаю. Це була ефектна спроба здобути могутніх друзів і вплив, але вона закінчилася нічим.
Коли у 671 р. араби вперше напали на Самарканд, царя Вархумана там уже не було, і місто, схоже, залишилося без правителя. Десять років потому регіон на короткий час був підпорядкований арабському наміснику, а у 712 р. Самарканд остаточно підкорив арабський полководець Кутайба ібн Муслім: старий лад добіг кінця.
Палац Афрасіаб із його мальовничо розписаною залою для прийомів є відбитком важливого історичного моменту.