Вона зробила над собою неймовірне зусилля і, сміючись, відповіла Карлу:
— Ви хотіли сказати: ось вона, сір!
Карл зробив крок назад. Інші всі завмерли нерухомі.
— Ти, Марго! — сказав він. — Куди ти йдеш в такий час?
— В такий час?! — сказала Маргарита. — Хіба так пізно?
— Я питаюсь у тебе, куди ти йдеш?
— За книгою промов Цицерона, яку я, здається, лишила в матері.
— Без світла?
— Я думала, що в коридорі видно.
— Ти йдеш від себе?
— Так.
— Що ти робиш?
— Готую промову польським послам. Адже завтра має відбутись рада, і ухвалено, щоб кожен подав свою промову вашій величності.
— У тебе нема нікого, хто допомагав би тобі в складанні?
Маргарита зібрала всі свої сили.
— Так, брате, — сказала вона, — пан де Ла Моль. Він дуже вчений.
— Такий вчений, — сказав герцог д'Алансон, — що я попросив його, коли він закінчить з вами, сестро, прийти допомогти мені, бо я не маю вашого знання.
— І ви його дожидаєтесь? — сказала Маргарита найнатуральнішим тоном.
— Так, — нетерпляче сказав д'Алансон.
— Коли так, — сказала Маргарита, — я зараз пришлю вам його, брате, бо ми вже закінчили.
— А ваша книга?
— Я пошлю по неї Жільйону.
Брати зробили один одному знак.
— Ідіть, — сказав Карл, — а ми знов підемо обходом.
— Обходом! — сказала Маргарита. — Чого ви шукаєте?
— Червоного чоловічка, — сказав Карл. — Хіба ви не знаєте, що червоний чоловічок ходить по старому Лувру? Брат мій д'Алансон каже, що бачив його, і ми пішли шукати.
— Щасливого полювання, — сказала Маргарита і пішла, оглядаючись назад. Вона побачила, як чотири тіні схилились одна до одної на стіні коридору, ніби радячись між собою.
За секунду вона була коло дверей свого приміщення.
— Відчини, Жільйона, — сказала вона, — відчини.
Жільйона відчинила.
Маргарита вскочила в приміщення і побачила Ла Моля, що чекав там спокійно, але з шпагою в руці.
— Тікайте, — сказала вона, — тікайте, не гаючи й хвилини. Вони ждуть вас у коридорі, щоб убити.
— Ви наказуєте? — сказав Ла Моль.
— Я бажаю цього. Нам треба розлучитись, щоб побачитись знову.
Поки Маргарита ходила, Ла Моль прив'язав драбинку до віконних ґрат і ступив на неї; але перш ніж поставити ногу на першу щаблину, ніжно поцілував руку королеви.
— Якщо ця драбинка пастка і я вмру за вас, Маргарита, не забудьте вашої обіцянки.
— Це не обіцянка, Ла Моль, це присяга. Не бійтесь нічого. До побачення.
І Ла Моль, підбадьорений словами Маргарити, не зліз, а зслизнув по драбинці.
В ту же мить застукали в двері.
Маргарита проводжала Ла Моля очима в його небезпечній подорожі і повернулась тільки тоді, коли упевнилась, що ноги його торкнулися землі.
— Пані, — сказала Жільйона, — пані!
— Що? — спитала Маргарита.
— Король стукає в двері.
— Відчиніть.
Жільйона відчинила.
Чотири принци, певне, втративши терпіння, стали на порозі.
Карл увійшов.
Маргарита, з усмішкою на устах, пішла назустріч братові.
Король скинув бистрим поглядом навколо себе.
— Чого ви шукаєте, брате? — спитала Маргарита.
— Але, — сказав, Карл, — я шукаю... шукаю... от, ріг бичачий! Шукаю пана де Ла Моля.
— Пана де Ла Моля?
— Так. Де він?
Маргарита взяла брата за руку і підвела до вікна.
В цю мить двоє вершників промчали повним галопом, об'їжджаючи дерев'яну башту.
Один з них зняв з себе шарф і вимахував у темряві ночі білим шовком на знак прощання: це були Ла Моль і Ортон.
Маргарита показала на них пальцем Карлу.
— Ну, — спитав король, — що це значить?
— Це значить, — відповіла Маргарита, — що пан герцог д'Алансон може сховати свою шворку в кишеню, а панове д'Анжу і де Гіз свої шпаги в піхви, бо пан де Ла Моль не піде цієї ночі коридором.
IX. Атріди
Вернувшись до Парижа, Генріх д'Анжу не мав ще змоги вільно побачитися з своєю матір'ю Катериною, у якої він, як відомо, був улюбленим сином.
Для нього це побачення було не пустим тільки обов'язком етикету, не тяготним церемоніалом, а виконанням приємного обов'язку, що його відчуває син, який хоч і не має любові до матері, але певен, що вона його ніжно любить.
Справді, Катерина найбільше любила цього сина, може за його відважність, може за красу, — бо Катерина була не тільки мати, алей жінка, — може, нарешті, за те, що Генріх д'Анжу, якщо вірити деяким скандальним хронікам, нагадував флорентійці щасливі часи її таємничих любовних пригод.
Катерина сама лише знала про поворот д'Анжу до Парижа, а Карл IX так і не знав би про це, якби випадок не звів їх перед готелем де Конде в момент, коли д'Анжу виходив звідти. Карл дожидав його тільки на другий день, і Генріх д'Анжу сподівався приховати від нього ті два свої кроки, заради яких він прискорив прибуття до Парижа на день: побачення з прекрасною Марією де Клев, принцесою де Конде, і нараду з польськими послами.
З приводу останнього кроку, про який Карл нічого не знав, герцог д'Анжу і мав розмовляти з матір'ю, і читач, що, як і Генріх Наварський, помилявся, певне, відносно цього кроку, багато що з'ясує собі з цієї розмови.
Коли давножданий герцог д'Анжу увійшов до матері, Катерина, звичайно така холодна й стримана, Катерина, що після від'їзду свого улюбленого сина обнімала з таким захватом тільки Коліньї напередодні його смерті, відкрила обійми перед дитиною свого кохання і притиснула його до грудей з поривом материнської любові, яка, на диво, ще збереглась у цьому висохлому серці.
Потім вона віддалила його від себе, подивилась на нього і знову пригорнула до грудей.
— Ах, пані, — сказав він, — коли небо дає мені втіху обняти без свідків свою матір, потіште найнещаснішу в світі людину.
— Ну, боже мій! Люба моя дитино! — скрикнула Катерина. — Що з вами трапилось?
— Нічого такого, чого б ви не знали, мамо. Я кохаю, мене кохають; але це кохання є моє нещастя.
— Поясніть, сину, — сказала Катерина.
— Ах, мамо... посли, від'їзд.
— Так, — сказала Катерина, — посли прибули, з від'їздом треба поспішати.
— З ним нема чого поспішати, мамо, але брат його прискорює. Він ненавидить мене; я ставлю його в тіні, він хоче позбутись мене.
Катерина засміялась.
— Даючи вам трон, нещасний коронований бідолахо!
— О, це не має значення, мамо! — відповів Генріх сумовито. — Я не хочу їхати. Я, французький принц, вихований у витончених звичаях, коло найкращої матері, коханий найвродливішою жінкою в світі, я піду туди, в ті сніги, на край світа поволі вмирати серед грубих людей, що пиячать з ранку до ночі і міряють вартість свого короля, як міряють вартість бочки, тобто скільки в нього може влізти. Ні, мамо, я не хочу їхати, я вмру!
— Скажіть, Генріх, — сказала Катерина, стискаючи синові обидві руки, — чи це справжня причина?
Генріх спустив очі, ніби не насмілюючись навіть матері відкрити те, що робилося в його серці.
— Чи нема іншої, — спитала Катерина, — не такої романтичної, але більш слушної, політичної?
— Не моя вина, мамо, коли ця думка опанувала мій розум і займає в ньому, може, більше місця, ніж повинна б займати. Але чи не самі ви казали мені, що гороскоп, складений при народженні брата Карла, засудив його на ранню смерть?
— Так, — сказала Катерина. — Але гороскоп може помилятись, сину. Я сама думаю тепер, що всі ці гороскопи неправдиві.
— Але ж в його гороскопі говориться про це?
— Гороскоп його говорить про чверть віку; але не говорить, чи це стосується років його життя чи років царювання.
— Ну, мамо, зробіть так, щоб я залишився. Братові майже двадцять чотири роки: за рік питання вирішиться.
Катерина глибоко замислилась.
— Так, правда, — сказала вона, — було б найкраще, коли б могло бути так.
— О, подумайте, мамо, — скрикнув Генріх, — яке нещастя для мене проміняти французьку корону на польську. Мучитись там думкою, що я міг би бути королем в Луврі, серед цього елегантного й освіченого двору, коло найкращої в світі матері, поради якої зняли б з мене половину праці й утоми і яка, звикши ділити з батьком моїм державний тягар, не зреклася б поділити його й зо мною! Ах, мамо! Я був би великим королем!
— Ну, ну, люба дитино, — сказала Катерина, що завжди плекала найсолодшу надію на таке майбутнє, — не впадайте в розпач. А ви самі не подумали, яким би способом полагодити справу?
— О, звичайно, так, і саме для того я прибув на два чи три дні раніш, ніж мене дожидали, даючи братові Карлу волю думати, що я зробив це заради пані де Конде; потім я виїхав назустріч Ласко, найголовнішому з послів, познайомився з ним, при першому ж побаченні зробив усе, що міг, щоб стати йому ненависним і, сподіваюсь, добився цього.
— Ах, люба моя дитино, — сказала Катерина, — це погано. Інтереси Франції треба ставити вище за свої дрібні невдоволення.
— Мамо, чи ж в інтересах Франції, щоб, на випадок якого нещастя з моїм братом, королем став герцог д'Алансон або король Наварський?
— О, король Наварський, ніколи, ніколи, — промурмотіла Катерина, і чоло її вкрилося хмарою турботи, яка з'являлась щоразу, коли перед нею ставало це питання.
— Слово честі, — провадив Генріх, — брат д'Алансон вартий не більше від нього і не більше від нього любить вас.
— Ну, — сказала Катерина, — що сказав Ласко?
— Ласко завагався сам, коли я почав домагатись, щоб він просив аудієнції. О, коли б він міг написати у Польщу, знищити це обрання!
— Безумство, сину, безумство... що сейм ухвалив, те святе.
— А чи не можна б примусити цих поляків обрати замість мене брата?
— Це якщо не неможливо, то принаймні важко, — відповіла Катерина.
— Однаково! Пробуйте, намагайтесь, говоріть з королем, мамо. Звертайте все на моє кохання до пані де Конде; кажіть, що я божевільний, що я втратив від неї розум. Адже він бачив мене, коли я виходив з готелю принца де Конде з Гізом, який служить мені, як добрий друг.
— Так, щоб скласти лігу[99]. Ви цього не бачите, а я бачу.
— Знаю, мамо, знаю, але поки що я користуюся ним. Ех, чи не наше щастя, коли людина служить нам, служачи собі?
— А що сказав король при розмові з вами?
— Він, здається, повірив тому, що я говорив, тобто що мене привело в Париж кохання.
— А він не питався у вас про решту ночі?
— Питався. Але я вечеряв у Нантуйльє, де наробив скандалу, щоб про це розійшлася поголоска і щоб король не мав сумніву, що я там був.
— То він не знає, що ви були у Ласко?
— Нічого.
— Добре, тим краще.