Тієї хвилі він здавався їй прегарним, гордим і всемогутнім, як бог.
Вони попрямували до лісу і за кілька хвилин зникли за деревами.
Дарма й казати, що Вампа знав усі стежини в горах; він дедалі дужче заглиблювавсь у ліс, не вагаючись жодної секунди, хоч там не було жодної второваної стежки, і він упізнавав шлях за чагарниками та деревами; отак ішли вони години з півтори.
Аж зайшли вони у самісіньку гущавину. Висохле річисько провадило до темної ущелини. Вампа подався тим неходженим шляхом, що звивався глибоко поміж двома берегами, затінений густими кронами сосон; якби не спадисте узгір'я, його можна було б узяти за стежку в Аверні, про яку згадує Вергілій.
Тереза знову перелякалася в цій дикій, пустельній місцині і мовчки тулилася до свого проводаря, та побачивши, що він іде рівною ходою й обличчя його спокійне, вона зуміла приховати свою тривогу.
Раптом за десять кроків од них із-за дерева вийшов чоловік, який націлив на Луїджі рушницю.
"Далі ні кроку, – вигукнув він, – а то застрелю!"
"Облиш! – сказав Вампа, зневажливо піднявши руку, тоді як Тереза, не приховуючи більше свого страху, уся трусилася і притулялася до нього. – Хіба вовки гризуться поміж собою?"
"Ти хто?" – запитав чатовий.
"Я – Луїджі Вампа, пастух із маєтку Сан-Феліче".
"Що тобі треба?"
"Побалакати із твоїми товаришами на галявині Рокка-Б'янка".
"То йди за мною, – відказав чатовий, – чи ліпше йди вперед, як знаєш куди".
Вампа зневажливо всміхнувся, вийшов наперед разом із Терезою і попрямував тією ж таки твердою і спокійною ходою, якою йшов досі.
За п'ять хвилин розбійник звелів їм зупинитися.
Вони послухалися його.
Розбійник тричі каркнув круком.
У відповідь пролунало таке саме каркання.
"Добре, – сказав розбишака. – Тепер можеш іти далі".
Луїджі з Терезою попрямували далі.
Та що далі рухалися вони, то дужче притулялася Тереза до коханого: поміж деревами стало видно цівки рушниць.
Галявина Рокка-Б'янка була на вершині невисокої гори, що, певне, була колись вулканом, який погас ще давніше, ніж Ромул із Ремом покинули Альбу і заснували Рим.
Тереза з Луїджі піднялися на вершину й опинилися віч-на-віч із двома десятками розбійників.
"Цей хлопчина шукає вас, він хоче побалакати з вами", – сказав чатовий.
"Що він хоче нам сказати?" – запитав розбійник, що заступав ватажка під час відсутності.
"Хочу сказати, що мені набридло бути пастухом", – відказав Вампа.
"Ага, розумію, – сказав помічник ватажка, – і ти прийшов проситися до нас!"
"Вітаємо, друже!" – закричали розбишаки з Феррузіно, Пампінари і Ананьї, що впізнали Луїджі.
"Так, але я хочу бути не просто вашим товаришем".
"А що ж ти хочеш?" – із подивом запитали розбійники.
"Я хочу бути вашим ватажком", – відказав Луїджі Вампа.
Розбишаки зареготали.
"А що ти вчинив, щоб заслужити на таку честь?" – запитав заступник ватажка.
"Я вбив Кукуметто, ось на мені його одіж, і підпалив віллу Сан-Феліче, щоб подарувати шлюбну сукню моїй дівчині".
За годину Луїджі Вампу обрали ватажком замість Кукуметто.
– То якої ви тепер думки про пана Луїджі Вампу, Альбере? – запитав Франц у свого друга.
– Гадаю, це міф, – відказав Альбер, – його й на світі ніколи не було.
– А що воно таке, той міф? – поспитався Пастріні.
– Довго казати, любий господарю, – сказав Франц. – То ви кажете, пан Вампа орудує тепер в околицях Рима?
– І з такою зухвалістю, якої не знати було за жодним розбишакою.
– І поліція марно намагається зловити його?
– Нічого вона не вдіє! Він дружить і з пастухами в долині, й із тібрськими рибалками, і з береговими перемитниками. Його шукають у горах, а він на річці, його переслідують на річці, а він виходить у відкрите море, а потім, коли гадають, що він утік на острів Джильйо, Джаннуті чи Монте-Крісто, він знову з'являється в Альбані, Тіволі чи в Річчії.
– А як він поводиться з мандрівниками?
– Та просто. Залежно від того, як далеко місто, він дає їм вісім або дванадцять годин, або й добу, щоб заплатити викуп. Потім, як той термін спливає, дає ще годину. На шістдесятій хвилині тієї години, якщо гроші не надійшли, він пускає бранцеві кулю в голову або заганяє йому кинджал у серце, та й квит!
– То що, Альбере, – запитав Франц, – вам ще кортить їхати до Колізею зовнішніми шляхами?
– Авжеж, – відказав Альбер, – якщо той шлях мальовничий.
Тієї миті вибило дев'яту годину. Двері відчинилися, й увійшов кучер.
– Карету подано, ваша ясновельможносте, – сказав він.
– То їдьмо до Колізею, – сказав Франц.
– Через браму Пополо, ваша милосте, чи вулицями?
– Вулицями, нехай їм дідько, вулицями! – вигукнув Франц.
– Друже мій, – сказав Альбер, підводячись і запалюючи третю сигару, – мушу зізнатися, я вас вважав хоробрішим.
Юнаки спустилися східцями й посідали у бричку.
XIII. Видиво
Франц усе ж таки знайшов спосіб, щоб привезти Альбера до Колізею, не проїжджаючи повз пам'ятки давнини і нічим не применшуючи враження від велетенських розмірів тієї споруди. Для цього треба було прямувати по віа Систініа, звернути під прямим кутом перед Санта-Марія-Маджоре і під'їхати по віа Урбана і Сан-П'єтро-ін-Вінколі до віа Колоссо.
Той шлях мав ще одну перевагу: він нічим не відволікав Францових думок від розповіді маестро Пастріні, де згадувався його таємничий господар із острова Монте-Крісто. Він відкинувся у куток брички і знову поринув у нескінченні запитання, які сам собі ставив, та на жодне не зумів знайти задовільної відповіді.
До речі сказати, ще одна обставина в тій розповіді нагадала йому про Синдбада-Мореплавця, а саме таємничі стосунки поміж розбійниками й моряками. Коли маестро Пастріні казав про те, що Вампа знаходить притулок на рибальських барках і в контрабандистів, Франц згадав про корсиканських розбишак, що вечеряли разом із залогою маленької яхти, що звернула зі свого курсу і зайшла до Порто-Веккіо лиш для того, щоб висадити їх на берег. Ім'я, що ним назвався його господар на острові Монте-Крісто і яке згадував господар готелю "Лондон", свідчило, що той чоловік виступав у ролі добродійника на берегах Пйомбіно, Чівіта-Веккії, Остії й Ґаети, а також на корсиканському, тосканському й іспанському узбережжях; а оскільки він сам, як пам'ятав Франц, казав про Туніс і Палермо, то в нього, либонь, було чималенько знайомців у всіх усюдах.
Та хоч як мізкував він над усім отим, ті думки відразу зникли, коли перед ним виріс похмурий велетенський силует Колізею, що крізь його діри цідилося бліде місячне сяєво, немов проміння, що просягає крізь очниці примари. Бричка зупинилася за декілька кроків од фонтану Мета Суданс. Візник відчинив дверцята, юнаки спустилися додолу й опинилися віч-на-віч із чичероне, що наче з-під землі виріс.
Їх уже супроводжував один чичероне з готелю, то тепер їх стало двоє.
Утім, у Римі неможливо уникнути великої кількості проводарів: крім головного чичероне, що загарбує вас відтоді, як ви переступили готельний поріг, і розлучається з вами, аж як ви їдете з міста, є ще й окремі чичероне, що вештаються біля кожної пам'ятки, я сказав би навіть, біля кожної її частини. Із цього можна судити, чи бракує проводарів по Колізею, цій пам'ятці поміж пам'яток, що про неї Марціал сказав:
"Нехай не похваляється перед нами Мемфіс варварським дивом своїх пірамід, нехай не оспівують чудес Вавилону, – усе має схилитися перед незмірною спорудою амфітетатру Цезарів, і всі хвальні голоси мають зіллятися водно, щоб проспівати славу цій пам'ятці".
Франц із Альбером навіть не намагалися позбутися тиранії римських чичероне, та й лише вони мають право ходити Колізеєм зі смолоскипами. Тож вони не опиралися і віддалися під цілковиту владу тих проводарів.
Франц був уже знайомий з тією прогулянкою, бо здійснив її разів із десять. Та його менш досвідчений супутник уперше відвідав цю будівлю, споруджену Флавієм Веспасіаном, і треба сказати, що, попри дурнувату балаканину чичероне, враження від Колізею було величезне. Справді, не побачивши це видовисько на власні очі, не можна було скласти собі уявлення про велич давніх руїн, надто ж як вони здаються ще більш велетенськими від таємничого сяєва південного місяця, що може позмагатися з вечірнім світлом заходу сонця.
Замислено пройшовши кроків сто під внутрішніми портиками, Франц віддав Альбера проводарям, що наполягали на своєму невід'ємному праві показати йому у всіх подробицях лев'ячий рів, приміщення для гладіаторів і подіум цезарів, а сам побрався напіврозваленими східцями і, поки ті йшли своїм щоденно второваним шляхом, просто сів у затінку колони, напроти отвору, крізь який можна було бачити гранітного велета у всій його величі.
Франц просидів із чверть години у тіні колони, стежачи за Альбером і його носіями смолоскипів, що, вийшовши з воміторію[32], який був на протилежному кінці Колізею, спускалися, немов тіні за блудним вогником, зі сходинки на сходинку до місць, що були призначені для весталок.
Раптом йому вчулося, ніби у глибину Колізею скотився камінець, відокремившись від східців, розташованих біля тих сходів, якими він піднявся. Камінь, що скотився під ногою часу у прірву, звісно, діло звичайне, та цього разу Францові здалося, ніби камінець скотився від людської ноги, йому навіть вчулися невиразні кроки; було зрозуміло, що хтось іде сходами, намагаючись не здіймати галасу.
І справді, за мить з'явилася людська постать, що виринула з тіні, мірою того, як вона підіймалася; горішні східці осявав місяць, тоді як решта, що далі йшли вони у діл, то дужче поринали у пітьму.
То міг бути такий самий мандрівець, як і він, що волів самотнього споглядання, а не дурнуватої балаканини чичероне, тож у його з'яві не було нічого дивного; але з того, як нерішуче підіймався він на останні сходинки, із того, як він, прислухаючись, зупинився на майданчику, Франц збагнув, що він прийшов сюди з якоюсь метою і когось виглядає.
Франц інстинктивно заховався за колону.
На висоті десяти футів од землі була кругла діра, крізь яку видніло зоряне небо.
Довкола того отвору, крізь який, може, вже декілька століть цідилося місячне сяєво, ріс миршавий чагарник, його ніжне зелене листя чітко вимальовувалося на блідій блакиті небосхилу; із горішнього виступу звисали великі ліани і довгі батоги плюща, схожі на снасті, що розвіваються за вітром.
Відвідувач, що його таємнича з'ява привернула Францову увагу, стояв у напівтемряві, що ховала його риси, та все ж таки можна було розгледіти його вбрання: він був у довгій темній киреї, – одна пола, перекинута через ліве плече, затуляла нижню частину його обличчя, а лоб і очі були приховані капелюхом із широкими полями.
У світлі скісного проміння, що просягало в діру, видно було чорні штани, що елегантно спадали на лаковані черевики.
Той чоловік, звісно ж, належав до якщо не шляхетного, то принаймні до найвищого світського товариства.
Він простояв ще декілька хвилин і вже почав було досить помітно виявляти нетерплячку, аж на горішньому виступі пролунав слабкий гамір.
Тієї ж миті якась тінь затулила місячне світло, над дірою з'явився чоловік, пильно глянув у темряву і, либонь, помітив незнайомця в киреї.