Як і казав напередодні лікар, у їхньому помешканні нічого не змінилося, флігель залишився, як і був недобудованим, а дашок над ґанком, все чекаючи, коли його засклять, дедалі більше вкривався іржею.
– Пан лікар ще не повернувся... Панночка в аптеці, – сказала, відчинивши йому двері, молоденька служниця, що змінила свою віддану стареньку попередницю.
У будці, де колись сидів дебелий ньюфаундленд, загавкало цуценя, наче по-своєму підтверджуючи, що речі довговічніші за живих створінь, хоч би до якого виду вони належали.
Джек підійшов до "аптеки" – великої кімнати, де вони змалку так часто гралися. Він нетерпляче постукав – хотілося знову побачити свою подружку, що лишилася у його пам'яті дитиною, а те, що лікар називав її "малою", викликало в Джековій уяві образ семирічного дівчиська.
– Заходьте, пане Джек!
Та Джек завмер перед дверима: його раптом опанував страх і незбагненне хвилювання.
– Зайдіть...– повторив той самий голос, голос Сесіль, тільки по-дівочому лункий, дзвінкий, далеко соковитіший, приємніший і глибший, ніж колись.
Раптом двері відчинилися, і, засліпленому яскравим світлом, яке ринуло з кімнати, Джеку здалося, що те світло випромінює ця юна дівчина, котра постала на порозі у ясній сукні та блакитній кашеміровій жакетці, з блискучими косами, які, мов німб, вилися над її матовим чолом, воднораз лагідним і гордим. О, як би він зніяковів, побачивши таку красуню, коли б її розумні сірі очі не сказали йому приязно і щиро: "Здрастуй, Джек! Це я, Сесіль... Не бійся",– і якби маленька ручка, що лягла в його долоню, не нагадала Джеку того солодкого почуття, що пройняло його до глибини душі, коли вони разом збирали пожертвування в церкві на свято першої пречистої.
– У вас було тяжке життя, Джеку, дідусь мені розповідав, – схвильовано промовила Сесіль, дивлячись йому в обличчя. – У мене теж було немало горя... Померла бабуся... Вона вас дуже любила. Ми з нею часто згаду вали вас...
І далі говорила лише Сесіль. Сидячи навпроти неї, Джек мовчки милувався нею. Перед ним була висока струнка дівчина; всі її рухи були сповнені грації, природності й простоти. У ці хвилини, спершись на старий письмовий стіл, за яким колись писала пані Ріваль, Сесіль, трохи схиливши голову, розмовляла зі своїм другом, наче ластівка, котра щебече, всівшись на краю даху.
Джек пам'ятав, якою вродливою була колись його мати, як він милувався нею, але Сесіль була така чарівна, від неї линули такі невимовні весняні пахощі, вона мала в собі щось таке здорове, життєдайне і чисте, що поруч з нею Шарлоттина врода, веселий сміх і нестримані жести здавалися б майже вульгарними. Коли він отак захоплено милувався Сесіль, його погляд раптом упав на власну руку, що незграбно лежала на штанях, як нерухомо лежать незвиклі до бездіяльності руки робітників. І та чорна рука, в яку в'ївся вугільний пил, уся в шрамах і подряпинах, огрубіла, обпечена вогнем і залізом, з поламаними нігтями, здалася йому грубою великою лапою. Йому стало соромно, і він не знав, куди її діти. Зрештою, аби її заховати, він запхнув її у кишеню.
Але чари розвіялися. Несподівано настала хвилина прозріння, і Джек усвідомив, який він неотесаний, незграбний. Він ніби збоку побачив, як сидить на стільці: згорблений, з широко розставленими ногами, у сміховинних робочих штанях і не менш сміховинній старій оксамитовій д'Аржантоновій куртці з короткими рукавами (мабуть, так йому на роду написано – все життя ходити в короткому й тісному одязі).
Що вона про нього подумала? Якою ж вона має бути доброю і поблажливою, щоб відверто не розсміятись йому в обличчя! А вона ж, певно, любить посміятися, хоча й зберігає поважний вигляд, – он у неї скільки причаїлося сміхотливих бісенят у рухливих ніздрях її правильного красивого носика, у кутиках її рожевих і повних, тонко окреслених уст.
Джек страждав не лише через те, що в нього така неприваблива зовнішність, – його мучило ще й сумління. Він ніяковів і карався, згадуючи свої матроські оргії та пиятики, і йому здавалося, що шинки цілого світу, куди його кидала доля, лишили на ньому огидний відбиток, який помічали всі навколо. Складка зажури, що пролягла на гладенькому рівному чолі дівчини, співчуття, що світилося у її гарних очах, – усе свідчило про те, що вона усвідомлює глибину його падіння, і він страждав, його катував сором.
Святий сором, благословенне страждання! То пробуджувалась його вмита сльозами чиста бентежна душа. Але він ще того не усвідомлював. Він гнівався на себе за те, що прийшов у цей дім, і думав уже, як йому звідси втекти, втекти, перестрибуючи через; чотири сходинки, добігти до Вільшаника, зачинитися там на три оберти ключа і закинути його геть, аби не кортіло вийти з дому.
На щастя, до аптеки надійшли люди, і Сесіль, відійшовши до мідних терезів, почала відпускати ліки, нумерувати пакетики, надписувати рецепти, як колись робила її бабуся, отож Джек не відчував на своїй жалюгідній особі тягаря уважного дівочого погляду.
Тепер він міг спокійно милуватися нею.
А вона й справді викликала захоплення своєю лагідністю, терпінням та уважністю, з якою вислуховувала балакучих і безголових бідних селянок, їхні нескінченні й одноманітні розповіді про свої хвороби.
Для кожної в неї знаходилося підбадьорливе слово, усмішка, добра порада, вона вміла спокійно і просто розмовляти з усіма цими людьми, які виливали їй душу, мудро увійти в їхнє становище. А за хвилину Джек побачив, що вона розмовляє із його давньою знайомою, старою браконьєршею, бабою Соленою, якої він змалку так боявся. Згорблена, як майже всі селяни, котрих ніби тягне донизу земля, над якою вони все життя трудяться в поті чола, просмалена сонцем, припала пилом, висхла, вона скидалася на ходячу мумію, і тільки з глибоких очниць, наче хижі звірята із нір, підозріливо блимали її чорні, як вуглини, очиці. Вона бідкалася, що її чоловік, здохляка чоловік, уже чортій-скільки місяців слабує, ні дідька лисого не заробляє, а гигнути не хоче. Вона зумисно говорила про жахливі речі бридкими словами, дивлячись дівчині просто в обличчя й зловтішно намагаючись вивести її з рівноваги. Кілька разів обуреному Джекові кортіло виштовхати геть оте сухе обшарпане чудовисько. Але він стримувався, бачачи незворушність Сесіль перед зухвалими грубощами, її спокійну врівноваженість, об яку ламає зуби найлихіше зло.
Одержавши потрібні ліки, баба позадкувала, раз у раз вклоняючись та надто запопадливо дякуючи. Проходячи повз Джека, баба обернулась і впізнала хлопця.
– Ти глянь, та це ж малий з Вільшаника, – голосно сказала вона до Сесіль, що проводила її. – Таке облізле, хай Господь милує!.. От тепер, мамзель Сесіль, прикусять язички ті, хто колись пащекував, ніби пан Ріваль пригрівав малого Ражантона, щоб видати онуку за нього заміж... Тепер ви й глянути на нього не схочете... Яке одоробло!.. От що з людиною життя робить!
І, ошкірившись беззубим ротом, вийшла.
Джек сам відчув, як він поблід. Ах ти ж стара паскуда! Таки здійснила свою давню погрозу: різонула його "садовим ножем"! То був справжній удар садовим ножем – гострим, лихим, загнутим інструментом. Рана була глибока, дуже глибока, такі рани не скоро гояться. І того удару було завдано не лише Джекові – я знаю ще одну юну особу, яка, опустивши голову і схвильовано зашарівшись, вдавала, ніби щось записує у грубу книгу, але перо ходило по сторінці наосліп.
– Катрін! Подавай швидше супу та доброго вина,
доброго коньяку, всього, що є найкращого!
То повернувся лікар. Помітивши, що зніяковілі Джек і Сесіль мовчки сидять одне навпроти одного, він весело зареготав:
– Як? Сім років не бачились і не маєте чим поділитися? Ану, до столу. Там наш друг миттю повеселішає.
Але й за обідом хлопець не став розкутішим. Навпаки, ніяковів ще більше. Навіть їсти не відважувався при Сесіль, боячись показати свої трактирні звички. За столом у д'Аржантона Джека ніколи не хвилювали його робітничі манери і брак належного виховання. Зате тут він почувався недоладним, майже смішним. Найбільше його мучили помордовані руки. Як "а ту, що тримала виделку, – іще півбіди: вона була зайнята ділом. Але що було робити з другою? На тлі білої скатертини рубці й шрами на ній мали жахливий вигляд. Він розпачливо опустив її і тепер сидів, наче однорукий. Запобігливість Сесіль ще дужче бентежила його. Помітивши це, дівчина стала поглядати на гостя крадькома, і так тривало протягом усього обіду, а йому, здавалося, кінця не буде.
Зрештою Катрін прибрала блюдечка з-під десерту і поставила перед Сесіль гарячу воду, цукор і настояну горілку у високій пляшці. Відтоді, як померла бабуся, грог лікареві готувала його онука, але добрязі від того краще не стало: побоюючись, що грог надто міцний, вона поступово стала давати йому замість випивки якусь аптечну мікстуру, в котрій, як невесело зауважував лікар, "доза спиртного що не день меншала".
Подавши дідові склянку грогу, Сесіль обернулася до гостя:
– А ви п'єте горілку, пане Джек?
Лікар засміявся:
– Чи п'є кочегар горілку? Ти незрівнянна, люба дівчинко!.. Коли хочеш знати, бідолахи тільки на тому й тримаються!.. У нас на "Байонезі" був один кочегар, так той розбивав рівнеміри із чистим спиртом, аби тільки вгамувати спрагу... Наливай хлопцеві чимбільше, він не сп'яніє.
Сесіль лагідно й сумно подивилась на Джека.
– Вам налити?
– Ні, спасибі, мадемуазель...–тихо, ніби соромлячись, відповів юнак.
Нелегко було відмовитись Джекові, але, відсунувши склянку, він дістав щедру винагороду, – промовистий погляд, яким мовчки уміють дякувати тільки жінки, і розуміє його лише той, кому його призначено.
– О, ще одного наставлено на путь істинний!.. – з комічною гримасою сказав лікар, вихиляючи свою склянку грогу.
Сам він тільки наполовину став на праведний шлях, скидаючись цим на тих дикунів, котрі погоджуються визнати бога, аби лише догодити місіонерові.
Етьйольські селяни, що поралися на полях та городах, здивовано поглядали на Джека, коли він надвечір, повертаючись від Рівалів, швидко ішов додому: можна було подумати, що хлопець або з глузду з'їхав, або так набрався за столом у щедрого лікаря, аж йому замакітрилось у голові. Він розмахував руками, щось бурмотів, комусь за обрієм погрожував кулаком, одне слово, позбувшись своєї уже звичної для селян млявості, був таким збудженим і розгніваним, яким його ніхто й уявити собі не міг.
– Робітник! – здригаючись, бурмотів він.