Один за одним надходили голоси — майже всі були "за". Коли якийсь голос був "проти", у нашому офісі лунав гул несхвалення, але їх можна було перерахувати на пальцях. Було ясно, що в Палаті представників закон проходить.
Приблизно на середині голосування пролунав дзвінок. Я відповів, не дивлячись на номер абонента, вважаючи, що це Олена або ще хтось, хто радіє разом з нами й хоче обговорити те, що відбувається у Вашингтоні.
— Білле, це Марсел.
Я впізнав його голос. Це був бухгалтер, якого нам представив Олександр Перепиличний, коли розповідав про швейцарські рахунки. Мене здивував його несподіваний дзвінок, бо він не мав жодного стосунку ні до Закону Магнітського, ні до інших питань, якими я займався тоді.
— Марселе, привіт! Це може зачекати? Я зараз зайнятий.
— Білле, перепрошую, але це важливо.
— Добре, я слухаю.
— Я навіть не впевнений, що мені варто цим ділитися, — сумніваючись промовив він.
— Чим? — Я відвернувся від екрана, на якому транслювали голосування.
— Пообіцяйте, що нікому про це не скажете... навіть колегам.
— Залежить від того, про що йдеться. То в чому річ?
— Помер Олександр Перепиличний.
39. Правосуддя для Сергія
Марсел розповів, що Перепиличний упав замертво неподалік свого будинку в графстві Суррей під час денної пробіжки, але всіх подробиць він не знав.
Декілька хвилин я намагався усвідомити почуте. Від нашого офісу до Суррея не більше як тридцять кілометрів. Якщо він помер насильницькою смертю (а було дуже схоже), значить, наші вороги перейшли від залякувань до відкритого терору.
Прохання Марсела нікому про це не говорити було зовсім недоречним, і я негайно покликав у кабінет Вадима, Володимира та Івана. Новина приголомшила колег до глибини душі, особливо Вадима та Володимира, які за останній рік добре вивчили Перепиличного. Раптом за межами кабінету пролунали оплески та крики тріумфу. Побачивши крізь скляні перегородки аплодування працівників, я визирнув за двері й запитав, що відбувається. Помічниця відповіла: "Закон Магнітського щойно затвердили в Палаті представників, отримавши 365 голосів! Проти лише 43".
Це була грандіозна подія, але я не міг радіти, адже загинула ще одна людина, пов'язана з нашою справою. Я вийшов до зали, привітав хлопців з успіхом і подякував за наполегливу працю, намагаючись не показувати почуттів від новини про Перепиличного. Якийсь час я говорив з колегами про голосування та подальші плани, але про Перепиличного вирішив не розповідати, доки не проаналізую можливі наслідки. Чи його вбили? А раптом убивці Перепиличного досі в Англії? Я дуже хотів зателефонувати тим, кому довіряв, хто б допоміг мені розібратися із ситуацією, але не міг, оскільки через сорок п'ять хвилин відкривав в театрі "Нова діорама" прем'єру вистави пам'яті Сергія.
Я рушив у театр пішки й спробував хоча б на якийсь час викинути з голови похмурі думки. У фоє я зустрів відомих людей, які присвятили своє життя правозахисній діяльності, членам парламенту, урядовцям, діячам культури та близьким друзям. Вистава вийшла яскравою та зворушливою. Після закінчення я з трьома почесними гостями зайняв своєрідну "президію" — ми розташувалися на складених стільцях просто на сцені й розпочали відкриту розмову з аудиторією. Поруч зі мною сиділи відомий драматург Том Стоппард, колишній радянський політв'язень Володимир Буковський та Б'янка Джаггер — колишня дружина Міка Джаггера й авторитетна правозахисниця.
Стоппард із Буковським розповіли про те, як у 1970-ті роки Стоппард поставив спектакль, який зрештою допоміг звільнити Буковського з радянської психіатричної лікарні. Обговоривши історію, що сталася із Сергієм, вони зазначали, що в Росії, на жаль, відтоді мало що змінилося.
Я звернувся до аудиторії останній:
— Ситуація в Росії справді дуже складна, але сьогодні з'явився невеличкий промінчик надії: лише кілька годин тому Палата представників Конгресу США схвалила законопроєкт "Сергій Магнітський — верховенство закону та відповідальність", який передбачає санкції проти тих, хто катував та вбив Сергія. З гордістю повідомляю, що законопроєкт отримав 89 відсотків голосів.
Я планував продовжувати промову, але мої слова потонули в бурхливих оплесках. Одне за одним люди вставали зі своїх місць, і незабаром стояла вся зала. Вони аплодували не так успіху кампанії, як крихітній частинці правосуддя у світі. Я був глибоко цим зворушений і, стоячи разом з усіма, також аплодував.
На виході з театру я потискав руки та приймав вітання, але думки повернулися до Перепиличного. Ще дорогою до театру я розповів про те, що сталося, Олені, і тепер мені дуже хотілося все з нею обговорити.
Вдома я застав Олену — вона сиділа на дивані й блудними розгубленими очима водила по кімнаті. Бачити жах в очах коханих людей нестерпно, але тієї ночі саме це мені довелося випробувати. Діти спали в ліжечках, ми були вдома й теоретично в безпеці, але й Перепиличний у своїй оселі в Сурреї, напевно, думав те саме.
Наступного ранку я зв'язався зі своєю лондонською адвокаткою Мері, і ми вирішили, що якнайшвидше слід повідомити поліцію Суррея, ким був померлий. Поліції слід знати, що в цій справі могла бути замішана російська організована злочинність та корупціонери з найвищих ешелонів влади. Пригода з Перепиличним — навряд чи просто нещасний випадок.
Мері підготувала листа, наголосивши, що Перепиличний виступав свідком, допомагав західним правоохоронним органам у розслідуванні розгалуженої справи про відмивання грошей російською злочинною спільнотою, і його могли отруїти, як Олександра Литвиненка 2006 року. Вона рекомендувала поліції терміново провести токсикологічний аналіз.
Лист надіслали в суботу факсом. Почекавши неділю, Мері в понеділок зателефонувала в поліційний відділок у Вейбріджі. Черговий підтвердив, що листа вони отримали, але, на наш подив, відповів, що в поліцію не надходила інформація про смерть людини з прізвищем Перепиличний.
Це було цілковитою нісенітницею, і я попросив Мері зателефонувати старшому за званням, хто може знати, що ж насправді сталося. Цього разу в поліції підтвердили, що Перепиличний справді помер 11 листопада на дорозі до його будинку, але подробиці обговорювати відмовилися. Мері нагадала їм, що ми маємо важливу інформацію, яка може допомогти слідству, але поліціянт лише записав її номер телефону й сказав, що в разі потреби з нею зв'яжуться. Однак час минав, а до середи з нею так ніхто й не зв'язався. Того дня Марсел повідомив нам, що перші результати розтину непевні: судмедексперт не зміг встановити причину смерті Перепиличного — це був не серцевий напад, не інсульт і не аневризма. Він просто помер. І все.
Це серйозно стурбувало мене ще й тому, що перед смертю Перепиличний казав, ніби фігурує в якомусь "розстрільному" списку й що йому погрожували розправою. Це наводило на думку, що десь у Великій Британії блукає російський найманий убивця, і якщо він зміг дістатися Перепиличного, то ніщо не заважає йому дістатися й до нас.
Мері до кінця тижня тримала в облозі поліцію телефонними дзвінками, але щоразу з нею відмовлялися говорити. Усе це пригнічувало, і в понеділок я запитав її поради: що робити, щоб вони почали працювати. Відповідь була проста: треба звернутися до преси. Зазвичай адвокати радять у подібних ситуаціях триматися якомога далі від журналістів, але справа торкалася громадських інтересів, а поліція, схоже, не збиралася реагувати, тож, на її думку, ми не мали іншого виходу.
Через два дні в газеті "Індепендент" було опубліковано докладну статтю на п'яти сторінках під заголовком "У Сурреї знайдено мертвим ключового свідка в справі про велике російське шахрайство" з портретом Перепиличного на передовиці. Новина облетіла телеканали, радіопередачі та газети Великобританії. Люди жахнулися від думки, що російські злочинці можуть вести розправу вже на вулицях Англії.
Одразу після публікації поліція Суррея направила до нас в офіс двох детективів-криміналістів. Через двадцять один день після смерті Перепиличного поліція оголосила, що буде призначено токсикологічне дослідження. Я вважав, що з цим вони вже запізнилися: якщо його отруїли, то виявити сліди отрути після трьох тижнів навряд чи можливо.
Хай хто не відповідав би за смерть Перепиличного, тепер вони напевно знали, що повним ходом йде розслідування вбивства, а в пресі бурхливо обговорюють подробиці справи, і залягли на дно. Рівень загрози залишався високим, але паніка поступилася місцем відносному спокою, що дало змогу зосередитися на інших справах і проблемах.
До голосування в Сенаті залишалися лічені дні. Я планував бути в цей час у Сполучених Штатах, але не міг бути присутнім у Вашингтоні та бачити все на власні очі: виступав у Гарвардському університеті й проводив кілька ділових зустрічей у Нью-Йорку.
У неділю, 2 грудня, я вилетів до Бостона. На виході з літака отримав термінове повідомлення від Кайла Паркера й на шляху до паспортного контролю перетелефонував йому.
— Білле, привіт, як справи? — звично озвався він.
— Я отримав твоє повідомлення. Щось трапилося?
— Можливо. Деякі сенатори наполягають, щоб Закон Магнітського таки поширювався на всі країни, а не лише на Росію.
— І що це означає для нас?
— Ну, річ уже не лише в тому, що думає Карден. Дедалі більше сенаторів приєднується до групи, яку очолює Кіл і Левін, які наполягають на глобальній версії закону.
— Я думав, що весь Сенат підтримує закон.
— Голоси в нас, без сумніву, є, Білле. Але якщо немає консенсусу щодо того, яку версію прийняти, Гаррі Рід не призначить голосування, — пояснив Кайл, маючи на увазі керівника сенатської більшості. — А час минає.
— Я можу чимось допомогти?
— Спробуй вийти на людей Кіла та Левіна й наведи свої аргументи на користь російської версії закону, а я поговорю з Карденом.
— Добре. Я, на жаль, у найближчі кілька днів зависаю в Бостоні та Нью-Йорку, але все зроблю.
Я зупинився на півдорозі до паспортного контролю й поговорив із Джуліанною. На відміну від Кайла, вона сприйняла те, що відбувається, спокійніше й пообіцяла в понеділок із самого ранку зв'язатися з радниками сенаторів з питань зовнішньої політики.
Закінчивши формальності в аеропорту, я подався в готель.