Ральфе, в тебе сідниці тореадора. Я вже не кажу про інші переваги, які ти маєш (сміх). Слово честі, коли я побачила тебе, в мене аж слинка потекла. Шкода тільки, що ширінка в тебе не на німецький манір! Ці ширінки тепер викликають у Нью-Йорку фурор, і я, зі свого боку, вважаю, що ти з такою ширінкою мав би досить спокусливий вигляд!
Приходить місіс Тван і бере замовлення. Вона, як і колись, весь час усміхається, але, звісно, вже не так звабливо. А що мій погляд за звичкою падає на невеличкий розріз на її сукні внизу, то вона так агресивно й так промовисто зиркає на мене, що я ніяковію. Як тільки вона йде від нас, Аніта (так ніби вона чує голос Берідж!) закликає мене поводитися скромніше і обачніше.
— Ти дограєшся, що тебе викрадуть, любий Ральфе. Таке нині часто трапляється. Діють гангстерські ватаги з трьох-чотирьох жінок. О, тепер це анітрохи не нагадує оту пригоду із сердешним містером Б., пригадуєш? Над викраденими не глумляться, їх не катують. Кожного "родителя" відпускають з почестями, як тільки він виконає свій обов'язок. А що робити? Ми майже безсилі. Ми просто впали в містику материнства! Сьогодні жоден суддя не наважиться засудити жінку, яка завагітніла від викраденого чоловіка. Бо тепер жінки твердять, що діють з патріотичного обов'язку "в дусі відбудови". Справді, Ральфе, при жінці ти мав би ховати свої оксамитні очі чи принаймні потупити їх. Не раджу тобі приходити самому на обід до місіс Тван. До речі, я взагалі не раджу тобі виходити з дому самому. Попроси капітана Девідсон, щоб тобі дала охорону. Так буде надійніше.
— Ти знаєш Джекі?
— Ну звісно. І Берідж знаю. Яка чарівна жінка! Це мені велика честь, любий Ральфе, що ти обрав жінку, схожу на мене! (Сміх.) У нас однакове волосся.
— Вона не схожа на тебе: в неї не такі очі, не такий ніс...
Аніта погладжує пальцем свої витончені ніздрі.
— Ні, може, й не такий, — каже вона трохи чванливо, що для політика досить дивно.
Потім Аніта дістає зі своєї сумочки якусь крихітну коробочку і вручає її мені як "невеличкий подарунок". Я дуже не хочу брати його, але в Аніти такий сумний вигляд, що відмовлятись я не наважуюся. А коли відкриваю коробочку, то відмовлятися вже взагалі пізно. "Невеличкий подарунок" виявився золотим перснем з печаткою, на якій стояли мої ініціали. Такі персні знову стають модними, запевняє Аніта, надіваючи персня на мій мізинний палець і ще раз цілуючи мене.
Окільцювавши отак мене, наче птаха, й заспокоївшись після цього лагідного поцілунку, вона починає жадібно їсти пиріжечки з креветками (мою порцію теж) і ділитися великими своїми планами щодо мене.
Аніта познайомилася в Білому домі із новоспеченою нафтовою мільйонеркою — певна річ, вдовою. Цій уже немолодій "нафтовій дамі" дуже кортить зберегти своє ім'я для нащадків, присвоївши його якомусь науковому закладу.
— Я порадила їй — що тепер може бути доречніше! — відкрити дослідний інститут вивчення захворювань на енцефаліт. Тут, у Вашингтоні. А тебе призначити його керівником. Гадаю, все буде гаразд.
Я слухаю і щось стиха бурмочу про вдячність — що ж мені лишається робити ще? Як і всі великі люди, Аніта звикла виголошувати монологи. До речі, помітивши мою мовчанку, вона вітає мене:
— Ти вмієш слухати, Ральфе! В тебе такі гарні очі, коли ти слухаєш мене...
Від інституту — в нього ще не покладено жодної цеглини, але Аніта описує його так, немовби він уже збудований, — вона переходить до плану нагальнішого. Він дуже запав їй у душу і також потребує моєї співучасті: Аніта хоче народити від мене дитину.
Я сиджу наче громом уражений.
— Ти?! Дитину?!
— Чому ти дивуєшся? Гадаєш, я на це не здатна?
— Здатна, звичайно! Але це так суперечить твоїй життєвій філософії!
— Моя філософія змінилася, — поважно каже Аніта. — Часи теж. Та й саме суспільство змінилося. Діти тепер не стоять на заваді політичній кар'єрі. Навпаки.
Я мовчки втішаюся словом "навпаки", бо воно цього таки заслуговує.
— Не слід забувати, — провадить Аніта в дусі останньої промови Елізабет Хоуп (зрештою, Аніта її, мабуть, і писала), — що найголовніше завдання сучасності — демографічна відбудова. Мине ще кілька місяців, і жодна американка, хоч би яку високу посаду вона обіймала, не зможе ходити з високо піднесеною головою, якщо вона не мати. Президент, на жаль... — Вона стишує голос. — Уже не молода... А ми, її радниці, повинні подати приклад. Ось поглянь, Ральфе, зараз ти побачиш щось таке, що набере офіційного статусу аж через тиждень. — Не виймаючи зовсім із сумки руку, вона показує мені на долоні якусь річ: значок малинового кольору, на ньому виразно проступають золотисті літери "MAR".
— Що означають літери "MAR"?
— The Mothers of the American Reconstruction . Цей значок зможуть носити тільки ті американки, — каже Аніта із заздрістю в зелених очах, — які завагітніють у перші роки відбудови. — І вона з жалем ховає значок до сумки.
Я вирішую розповісти про це Берідж і Джекі. Вони будуть задоволені, особливо Джекі — як людина військова, вона, мабуть, полюбляє значки.
— Але чому ти обрала саме мене? — питаю я. — Зрештою, є й інші чоловіки.
Аніта сміється.
— Адже ми одружені, Ральфе! Законно! Як я знаю, ти не маєш наміру розлучатись зі мною? (Звідки вона про це знає?)
Аніта знову сміється.
— Прошу тебе, не кривися так! Я не маю наміру приходити до тебе й розладнувати твоє життя. Ти живеш із двома чарівними жінками, і це чудово. Як ти знаєш, я завжди жила сама. Ральфе, я не прошу в тебе нічого, крім дружби й дитини. Твоє прізвище я вже маю.
Приховане, але досить промовисте нагадування. Звісно ж! Патріотичний обов'язок! Елізабет Хоуп, ми ладні на все! Піонерки, що прагнуть якомога швидше завагітніти! Всі квапляться стати першими матерями відбудови! Не забуваймо також, що Аніта хоче народити дитину, яка носитиме моє прізвище, і в такий спосіб разом з Джекі, Берідж та Берроу стати причетною до історичного епізоду антибедфордівського руху Опору. І це та Аніта, яка спочатку майже не опиралась бедфордівській філософії... Я захоплено (і з деяким острахом) дивлюся на цю спритну політиканку, яка приховує свою сутність за гарними зеленими очима й витонченим носом.
Аніта бере мою руку й щосили стискає її в своїй.
— Ти згоден, правда ж, Ральфе?
Як я можу відмовитись, коли вона так мене погладила, наділа мені персня й навіть узаконила все наперед? І все ж таки... Я відчуваю, що в моєму серці міцно засіла подружня, хоч і двоєдушна, вірність.
— Щодо мене особисто, Аніто, то я б залюбки. — Ці слова я вимовляю, докладаючи чималих зусиль. — Та мені треба порадитися зі своїми подругами.
Аніта сміється.
— Не завдавай собі клопоту, Ральфе! Я вже все зробила.
— Як?!
— Учора я пила з ними чай.
І обидві нічого мені не сказали! Як після цього не завити? І я, гадаю, таки завив би, якби тієї миті не прийшла місіс Тван із рахунком. Я одразу ж потуплюю очі й не підводжу їх доти, доки Аніта розплачується й низенька людожерка в сукні з розрізом покидає нас. Я завважую, що Аніта, перше ніж платити гроші, не соромлячись, зробила свої підрахунки. Отже, можна бути радницею президента й не давати себе ошукати.
— Що ж, домовились, — жваво каже Аніта. — Я тебе забираю!
— Куди?
— До себе.
— Як, зараз?
— А чому б не зараз? Сьогодні саме слушна нагода — у мене якраз такий період, коли я легко можу завагітніти. Ральфе, я викрадаю тебе! Ось тільки подзвоню кільком людям, і ми вирушаємо!
Не чекаючи моєї відповіді, Аніта підводиться, рушає в куток кімнати й знімає трубку. Мені з думок не йдуть її слова "слушна нагода". Отже, день нашої зустрічі вона вибрала заздалегідь.
Аніта розмовляє по телефону. Голос у неї виразний, мова ясна, тон значущий. Ділова жінка, яка справу й зі мною залагодила спритно. Поки з'їла кілька пиріжечків з креветками, впіймала мене в свою сумочку із значком з літерами "MAR"!
Аніта все дзвонить і дзвонить. Щоб вона не подумала, ніби я її підслуховую, я гортаю сторінки рекламного журналу, який вона залишила на стільці.
Ознака нових часів — самі тільки чоловіки. Гарні, кремезні, волохаті. Реклама розкішної ванної кімнати з набором позолочених кранів: край голубої ванни сидить голий чи майже голий самовпевнений чорнявчик, накинувши вузенький рушничок на своє грішне тіло, але так, що під рушничком чітко прозирають його форма й розмір. Його довірлива поза й привітні очі справляють на вас таке враження, ніби коли ви купите ванну, то цей кремезний "родитель" віддасть вам перевагу. Трохи далі білявчик, теж голий, але в пристойнішій позі; він повернув до вас м'язисту сідницю та волохату пахву й показує, що завдяки дезодоранту, яким користується, його піт не викликає ні в кого огиди. А ось — б'юсь об заклад, що я вгадав, — на цілісіньку сторінку подиву гідний комплект ширінок на німецький манір, сфотографованих великим планом разом із їхнім вмістом. Посередині, як довідка, подається історична ширінка на німецький манір, така, яку можна побачити на картинах XVI століття — звісно, не тільки в Німеччині, як свідчить під нею текст, а й у Фландрії та у Франції часів Карла IX: це мудре уточнення виправдує повернення до цієї "чарівної моди" (!), пристосованої до сучасності. Отже, тепер користуються не ґудзиками, які важко розстібати, а замочком "блискавка", схованим під вишивкою, що так пасує чоловікам. Два стилі: ширінка з тієї самої тканини і такого самого кольору, що й штани, і ширінка з іншої тканини, яка "підкреслює рельєф" (!). Чоловіки з витонченим смаком, мабуть, нададуть перевагу ширінці з іншої тканини "приємного тону" (!), яка лише трохи відрізняється тоном від штанів. Ніщо не забуто, навіть низ ширінки віддутий — те, що там криється, окреслено легеньким пунктиром, отож цей "вельми помітний виступ" додасть упевненості сором'язливим. Ну звичайно, побачивши цю рекламу, я вже не маю ні найменшого сумніву: сьогодні панівна стать — жінки.
Аніта закінчує телефонні розмови, і тоді я теж вирішую зателефонувати, щоб перенести одне побачення. Аніта нетерпеливиться чи надто квапиться й каже мені, що йде до автомобіля — шофер поставив його за метрів сто праворуч від ресторану — і щоб я прийшов до неї, як тільки скінчу розмову.
Краще б я зачекав був на неї перед рестораном. Я не міг передбачити, що дорогою пройду повз добрих два десятки будівельниць, які повсідалися на тротуарі перекусити.