Але Фанні була впевнена в іншому і тому не могла згадувати про міс Кроуфорд без болю.
Сер Томас тим часом не полишав своїх надій та спостережень, і знання людської натури давало йому підстави очікувати, що племінниця врешті-решт почне сумувати і за своєю втраченою владою, і за увагою містера Кроуфорда — і палко жадатиме їхнього повернення. Але трохи згодом, не побачивши цьому жодних наявних доказів, сер Томас вирішив, що Фанні підтримує в доброму гуморі чекання другого гостя, який мав незабаром приїхати. Уїльям, отримавши десятиденну відпустку, збирався провести її в Нортгемптонширі і, найщасливіший з лейтенантів, — бо він уже дістав це звання, — їхав поділитися своїм щастям і описати всім свій мундир.
Він приїхав; і був би дуже радий не лише розповісти про свій мундир, але й показати його усім домашнім, якби жорстокий звичай не забороняв носити його будь-де, окрім як на службі. Тож мундир залишився в Портсмуті, і Едмунд потай вважав, що перш ніж Фанні трапиться нагода його побачити, вся новизна — як мундира, так і почуттів його власника — дещо поблякне. На той час він стане символом ганьби; адже що може бути мізернішим, жалюгіднішим, ніж мундир лейтенанта, який уже рік чи два лишається лейтенантом і бачить, як інші його обганяють, отримуючи підвищення? Так міркував Едмунд, поки батько не посвятив його у свій план, що надавав Фанні можливість побачити молодшого лейтенанта з Його Величності шлюпа "Дрозд" у сяянні його слави та величі.
Згідно з цим планом, Фанні мала супроводжувати свого брата до Портсмута і трошки погостювати у своїй сім'ї. Сер Томас прийшов до такого справедливого та розважливого рішення після серйозних роздумів; та перш ніж вирішити остаточно, він порадився з сином. Едмунд ретельно обміркував цей план і знайшов його цілком доречним. Ця затія і сама по собі непогана, а кращого часу для неї й не вибрати; і, безперечно, Фанні радо пристане на таку пропозицію. Для сера Томаса цього було досить, щоб прийняти рішення; і твердим "отже, так цьому й бути" він покінчив з цією справою. Сер Томас був задоволений, що все так добре владнається, і мав ще деякі вельми втішні сподівання щодо цієї поїздки, окрім тих, про які говорив із сином; оскільки відіслати племінницю його спонукало аж ніяк не в першу чергу бажання порадувати її зустріччю з рідними. Звичайно, він бажав, щоб вона їхала з охотою, та не менше бажав, щоб їй остогидло вдома ще до того, як прийде час повертатись, і щоб недовга розлука з розкішним та елегантним менсфілдським будинком наставила її на розум і змусила справедливіше оцінити не менш привабливий будинок, який міг би стати її постійною оселею.
На думку сера Томаса, такі ліки були необхідні, щоб зцілити розум племінниці, який він вважав ушкодженим недугою. Вісім чи дев'ять років життя у багатому й вишуканому середовищі ослабили її здатність порівнювати й судити. Батьківський дім, без сумніву, навчить її цінувати солідний прибуток; і сер Томас вірив, що досвід, якого їй доведеться зазнати, на все життя зробить її мудрішою і щасливішою.
Якби Фанні була схильна віддаватися непомірним веселощам, вона б виявила це вміння повною мірою, вперше дізнавшись, що її чекає, — коли дядечко запропонував їй відвідати батьків, братів і сестер, з якими вона була розлучена майже половину свого життя; на кілька місяців повернутися до місцини, де минули її дитячі роки, та ще й маючи Уїльяма за опікуна й супутника; коли впевнилася, що бачитиме Уїльяма до останньої миті, поки він лишатиметься на березі. Якби вона могла дати волю своїм почуттям, вона зробила б це саме зараз, оскільки почувалася безмежно щасливою; та її щастя було спокійним, глибоким, сповнювало серце тихою радістю; вона й ніколи не вміла красно говорити, а тепер, під владою особливо сильних почуттів, тим паче була схильна мовчати. Тої першої миті вона змогла лише подякувати й погодитися. Потім, звикнувши до видива прекрасного й несподіваного майбутнього, що поставало в її уяві, вона змогла більш відверто поговорити з Уїльямом та Едмундом про свої почуття, але її сповнювала така глибока ніжність, яку неможливо передати словами. Спогади про перші дитячі радощі, про те, як вона страждала, розлучившись з ними, охопили її з новою силою; їй уже здавалося, що повернення додому втамує біль, породжений розлукою. Опинитися серед своїх рідних, які її так люблять, — люблять так, як не любив її ніхто й ніколи, — і самій виказувати свою любов без остраху, без обмежень; почуватися нарівні з усіма довкола, не чути жодної згадки про Кроуфорда, не зустрічати поглядів, у яких вбачається докір, — думки про таке майбутнє завдавали їй насолоди, яку неможливо було навіть осягнути.
А потім Едмунд: провести два місяці без нього (а може, їй дозволять лишитися й на три) — це має піти їй на користь. На віддалі, недосяжній для його поглядів чи його доброти, не зазнаючи постійної муки від розуміння всіх його душевних порухів, не намагаючись уникнути його зізнань, вона зможе опанувати себе, спокійно все зважити — і тоді не страждатиме від думки про те, чим він займається в Лондоні. Те, що здається нестерпним у Менсфілді, повинно стати меншим злом у Портсмуті.
Єдиним, що засмучувало Фанні, були сумніви, чи легко обійдеться без неї тітонька Бертрам. Більш вона нікому не потрібна; але тітоньці, мабуть, бракуватиме її настільки, що краще про це й не думати. Сер Томас, певно, матиме з нею неабиякий клопіт — однак ніхто, крім нього, не зможе з цим упоратись.
Але він був господарем у Менсфілд-парку. Коли він приймав будь-яке рішення, то завжди був здатний втілити його в життя; і тепер, після довгої розмови з дружиною, пояснивши їй, що Фанні мусить інколи бачитися зі своєю сім'єю, він врешті-решт умовив леді Бертрам її відпустити; проте йому радше вдалося не переконати дружину, а нав'язати їй свою волю, оскільки леді Бертрам була переконана лише в тому, що сер Томас вважає цю поїздку необхідною для Фанні, а значить, і вона має вважати так само. У тиші та спокої своєї гардеробної, віддавшись неквапній течії власних роздумів, не чуючи тверджень сера Томаса, які збивали її з ладу, вона не могла погодитися, що Фанні так уже необхідно їздити до батька з матір'ю, адже досі ті чудово без неї обходилися, а от їй Фанні справді потрібна. І хоча місіс Норріс намагалася переконати її, що без Фанні вона чудово дасть собі ради, леді Бертрам уперто відмовлялася це визнати.
Сер Томас покладався на її розважливість, сумління й гідність. Він називав це жертвою і вважав свою дружину, при її доброті та вмінні володіти собою, здатною на цю жертву. Але місіс Норріс будь-що хотіла переконати її, що без Фанні можна чудово обійтися (адже вона, місіс Норріс, готова проводити з сестрою весь свій вільний час); одне слово, Фанні не потрібна, і ніхто за нею не скучатиме.
— Можливо, й так, сестро, — відповіла леді Бертрам. — Мабуть, ти маєш рацію; але я певна, що мені все ж таки її бракуватиме.
Тепер треба було налагодити стосунки з Портсмутом. Фанні написала, що може приїхати; і відповідь матері, хоч і коротка, була дуже ласкавою, кілька простих рядків виражали природну материнську радість від передчуття зустрічі з рідною дитиною і підтвердили цим усі щасливі надії доньки, переконали її, що "мамуся", яка колись не виявляла до неї особливої прихильності — а може, це Фанні лише здавалося, чи вона сама була в цьому винна, — тепер стане для неї ніжною, відданою старшою подругою. Певно, Фанні й сама сприяла цьому відчуженню, була надто немічною та примхливою, а може, нерозумно вимагала більшої уваги, ніж заслуговувала, будучи однією з багатьох дітей. Тепер, коли вона вміє бути корисною й миритися з труднощами, коли мати нарешті трохи звільнилася від тягаря невпинних турбот, якого не уникнути в домі, повному дітлахів, на дозвіллі їй захочеться тиші й затишку, і вони скоро стануть одна для одної тим, чим і повинні бути донька для матері і мати для доньки.
Уїльям радів цьому плану не менш від сестри. Йому буде надзвичайно приємно бачити її вдома до останньої хвилини перед виходом у море; а може, вона не поїде з дому аж до його повернення з першого крейсерства! Між іншим, йому дуже хотілося, щоб вона побачила судно, перш ніж воно вийде з плавби ("Дрізд" був, звичайно ж, найгарнішим кораблем у всьому військовому флоті). І до того ж у доках сталися деякі перебудови, які він дуже хотів показати Фанні.
Він, не вагаючись, додав, що її гостювання вдома піде на благо всій сім'ї.
— Не знаю, чого це так, — мовив він, — та здається, в нашому домі бракує твоєї приємної звички до порядку. Там завжди повний безлад. Я певний, ти якось цьому зарадиш. Поясниш матусі, як усе повинно бути, і допоможеш Сьюзен, і навчатимеш Бетсі, і завоюєш любов та повагу хлопчаків. І все піде так добре, так правильно!
На той час як надійшла відповідь місіс Прайс, їм лишалося провести у Менсфілді лише кілька днів; і в один з цих днів юні мандрівники не на жарт перелякалися за свою подорож, оскільки, ледве мова зайшла про те, чим вони поїдуть, і місіс Норріс збагнула, що всі її поривання заощадити зятеві гроші були марні, попри її натяки, що поїздка Фанні має обійтися подешевше, вони поїдуть поштовою каретою, — коли вона побачила, що сер Томас дає на це гроші Уїльямові, їй сяйнула думка, що в кареті таки вистачить місця для третього пасажира, і вона забрала собі до голови, що конче мусить їхати з ними і побачити свою бідолашну любу сестроньку Прайс. Вона оголосила про свій намір. Треба сказати, говорила вона, що їй буде вельми приємно поїхати з молодими людьми; для неї така нагода — справжній дарунок долі, вона ж двадцять років не бачила бідолашної сестриці Прайс; та й молодим людям не завадить мати старшу супутницю; а їй навіть думати лячно, як образиться бідолашна сестриця Прайс, якщо вона, місіс Норріс, не скористається з такої нагоди і не приїде її побачити.
Уїльям і Фанні вжахнулися з самої думки про товариство тітоньки Норріс.
Приємна поїздка вмить втратила для них усю свою привабливість. Вони позирали одне на одного із страдницьким виглядом. Їхні тортури тривали години зо дві. Ніхто не втрутився, щоб заохотити чи відмовити тітоньку Норріс. Вона мала вирішити все сама; і зрештою, на превелику радість племінника та племінниці, дійшла висновку, що зараз у Менсфілд-парку без неї не обійтися; надто вже вона потрібна серові Томасу і леді Бертрам, а тому не може собі дозволити покинути їх навіть на тиждень, — отже, їй слід пожертвувати власним задоволенням заради їхнього блага.
Насправді ж їй спало на думку, що, хоч до Портсмута її відвезуть задарма, звідти їй таки доведеться їхати за власний кошт.