На мій превеликий подив, він показував глибину триста шістдесят метрів.
— Що це означає? — вигукнув я.
.— Треба запитати капітана Немо, — сказав Консель.
— А де його знайти? — запитав Нед Ленд.
— Ходімо зі мною, — запропонував я своїм товаришам.
Ми вийшли із салону. У бібліотеці — нікого. Я висловив припущення, що капітан Немо, імовірно, знаходиться в рубці керманича. Найкраще було зачекати. Ми повернулися в салон. На всі докори і причіпки канадця я мовчав. Він міг скільки завгодно гарячитися. Не відповідаючи канадцю, я надав йому змогу виливати свій кепський настрій, скільки душа забажає.
Так спливло хвилин двадцять; увесь цей час ми намагалися вловити найменший звук усередині "Наутилуса", аж тут раптом увійшов капітан Немо. Очевидно, він не звернув на нас уваги. Зазвичай безстороннє його обличчя цього разу було стривожене. Він мовчки глянув на компас, на манометр, потім приклав палець до якоїсь точки на карті півкуль у тій його частині, що зображувала Південний океан.
Я не хотів заважати йому. Але через кілька секунд, коли він обернувся до мене, я скористався його ж виразом, який він використав, коли ми знаходилися в протоці Торреса, і запитав: [315]
— Що це, капітане, — випадкова перешкода?
— Ні, цього разу аварія, — відповів він.
— Важка?
— Можливо.
— Небезпека безпосередня?
— Ні.
— "Наутилус" сів на мілину?
— Так.
— І це сталося внаслідок?..
— Капризу природи, а не з вини людей. У нашім маневруванні не зроблено жодної помилки, але не в наших силах уникнути дії закону рівноваги. Можна йти всупереч людським законам, але не можна спростувати закони природи.
Дивну хвилину вибрав капітан Немо для філософських міркувань. Зрештою його відповідь не сказала мені нічого.
— Чи не можна довідатися, — запитав я, — яка причина нещасного випадку?
— Величезна крижана брила, ціла гора перевернулася, — відповів капітан Немо. — Коли підніжжя крижаних гір підмивається більш теплими шарами води або ж руйнується послідовними ударами крижин одна об одну, то центр ваги переміщується вище, і внаслідок цього крижана гора всією масою перевертається догори підніжжям. От це і сталося. Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по "НаутиЛусу", що стояв на місці під водою. Потім вона ковзнула по його корпусу, з нездоланною силою підняла його, витиснула догори, у менш щільний шар води, де "Наутилус" і лежить, нахилившись набік.
— А хіба не можна звільнити "Наутилус", викачавши воду з резервуарів, щоб привести його в рівновагу?
— Це і робиться. Ви можете почути, як діють насоси. Гляньте на стрілку манометра. Вона показує, що "Наутилус" піднімається, але разом з ним піднімається і крижана брила, а до того часу, поки яка-небудь перешкода не зупинить її руху нагору, наше положення залишиться таким же.
І справді, "Наутилус" увесь час мав крен на правий борт. Звичайно, якби крижана брила зупинилася, то "Наутилус" прийняв би нормальне положення. Але чи можна було ручатися за те, що ми зараз не наштовхнемося на верхній шар торосів і не будемо розчавлені між двома поверхнями крижаних масивів? Я задумався над можливими наслідками цього. Капітан Немо продовжував спостерігати за манометром. З того моменту, як крижана брила [316] обрушилася, "Наутилус" піднявся футів на сто п'ятдесят, але зберіг усе той же кут нахилу стосовно лінії перпендикуляра.
Раптом відчувся легкий рух корпуса. Очевидно, "Наутилус" почав потроху випрямлятися. Предмети, що висіли на стінах салону, стали приймати більш нормальне положення; а площини стіп наближатися до вертикалі. Ніхто з пас не вимовив ні слова.
З хвилюванням у серці ми бачили, ми відчували, як випрямлявся "Наутилус". Підлога приймала усе більш горизонтальне положення. Минуло десять хвилин.
— Нарешті, ми стоїмо прямо! — вигукнув я.
— Так, — сказав капітан Немо, прямуючи до дверей салону.
— А чи спливемо ми на поверхню? — запитав я.
— Звичайно, — відповів вій. — Як тільки резервуари звільняться від води, "Наутилус" підніметься на поверхню моря.
Капітан вийшов, і незабаром я побачив, як за його наказом підйом припинився. І це було правильно: "Наутилус" міг би невдовзі вдаритися об нижній край торосів, тому краще було йому триматися у воді між верхнім і нижнім шаром криги.
— Удало викрутилися! — полегшено зітхнув Консель.
— Так. Нас могло розчавити між двома крижаними брилами або, щонайменше, затерти. У такому разі відновити запас повітря було б неможливо, а тоді... Так, ми викрутилися вдало.
— Баба надвоє гадала... — пробурчав Нед Ленд.
Я не хотів затівати марну суперечку з канадцем і промовчав. У цей час розсунулися ставні, і крізь стекла вікон увірвалося зовнішнє світло.-
Як я і говорив, ми знаходилися серед води, але обабіч, усього в десяти метрах, здіймалися крижані стіни. Згори і знизу така ж стіна. Нагорі розстелялася гігантським склепінням нижня поверхня крижаних торосів; унизу перевернулася брила, яка, прослизаю-чи нагору, знайшла, нарешті, у бічних стінах дві точки опори, що і затримали її в цьому положенні. "Наутилус" опинився ув'язненим у крижаному тунелі, шириною близько двадцяти метрів і наповненому водою; він міг легко вийти з нього, рушивши вперед або назад, а потім, занурившись на кілька сот метрів глибше, знайти вільний прохід під крижаним полем. Світло під стелею згасло, але салоп весь сяяв від навколишнього розсіяного світла. Завдяки здатності відбивати світло крижані стіни з величезною силою відкидали усередину тунелю промені від прожектора "На-утилуса". Я не в силах описати світлові ефекти на цих примхливо покраяних брилах, де кожен кут, кожен гребінь, кожна площина [317] відкидали особливе світло в залежності від характеру тріщин, що прорізували лід. Це був сліпучий розсип різних самоцвітів, де сапфіри зливали свої сині промені з зеленими променями смарагдів. Опалові тони непередаваної тонкості лягали то там, то тут з-поміж пломінких іскор, котрі спалахували таким розмаїттям, що блиск цей сліпив очі. Сила світла від прожектора зросла в сто разів, подібно до світла лампи крізь стекла маяка.
— Яка краса! Яка краса! — вигукував Консель.
— Так, — захоплено відгукнувся я, — фантастичне видовище.
— Так, тисяча чортів! — відповів Нед Леїщ. — Це чудово! Я скаженію, що змушений зізнатися в цьому. Це небачено! Але це видовище може обійтися нам дорого. А вже коли говорити все, як є, то ми дивимося на такі речі, які Бог заборонив бачити людям!
Нед був правий. Усе було занадто красиво. Раптом Консель скрикнув, і я мимоволі обернувся.
— Що таке? — запитав я.
— Заплющіть очі! Не дивіться!
І, говорячи це, Коисель закрив долонями свої очі.
— Але що з тобою, милий хлопчику?
— Я нічого не бачу, я осліп!
Мимоволі я кинув погляд на скляну поверхню вікна і не міг витримати її вогненного блиску.
Я зрозумів, що сталося. "Наутилус" рушив уперед, розвиваючи велику швидкість. Усе навколо — поверхні і злами крижаних стін, що досі спокійно мерехтіли, перетворилися на палахкотливі смуги, що зміїлися як блискавка. Міріади крижаних діамантів зливалися у вогненне сяйво. "Наутилус" завдяки силі свого гвинта нісся в оточенні блискавок!
Скляні вікна в салоні зачинилися стулками, але ми стояли, затуливши долонями очі. Перед пашим зором ще крутилися, палахкотіли, мерехтіли відблиски потужного сяйва, як буває тоді, коли довго дивишся на сонце. Минув якийсь час, коли очі наші знов набули здатності бачити.
Нарешті ми опустили руки.
— Слово честі, я б не повірив, — сказав Консель.
— А я й зараз ще не вірю! — відповів канадець.
— Коли ми повернемося на землю, розбещені видовищем таких чудес природи, — продовжував Консель, — що ми будемо думати про наші континенти і жалюгідні творіння людських рук? Ні! Світ, населений людьми, нас не вартий. [318]
Такі слова у вустах незворушного фламандця свідчили про найвищий ступінь нашого захвату. Але й тут канадець не проминув нагоди додати свою ложку дьогтю.
— "Світ, населений людьми"! — повторив він зневажливо. — Не турбуйтеся, Конселю, ми до нього не повернемося.
Годинник пробив п'яту ранку. У цю мить "Наутилус" вдарився об щось носом. Я збагнув, що він наштовхнувся на крижану брилу. Напевно, це був результат помилки в маневруванні, цілком можливої, оскільки підводний тунель, захаращений льодами, становив нелегкий шлях для плавання. Я подумав, що капітан Немо, змінюючи напрямок, буде огинати такі перешкоди, користуючись звивинами тунелю. У всякому разі, не могли ж ми наткнутися на нездоланну перешкоду. Проте, усупереч моїм міркуванням, "Нау-тилус" дав задній хід.
— Невже ми рухаємося назад? — стурбовано запитав Консель.
— Так, — відповів я, — напевно, у цьому напрямку тунель не має виходу.
— Що ж тоді робити?
— А тоді усе буде дуже просто. Ми повернемося назад і вийдемо через південний вихід. От і все!
Я постарався сказати це топом людини, більш упевненої в успіху, аніж був я насправді. Тим часом "Наутилус" усе прискорював зворотний хід і, продовжуючи діяти коптргвиитом, мчав нас назад із великою швидкістю.
— Це вже затримка, — сказав Нед.
— На кілька годин раніше або пізніше, яке це має значення? — відповів я. — Аби вийти!
Кілька хвилин я ходив по салону, тоді до бібліотеки і знов назад. Потім сів на диван, узяв книгу і почав машинально пробігати очима її сторінки.
Спливло ще кілька хвилин. До мене підійшов Консель і запитав:
— Цікава книга?
— Дуже цікава, — відповів я.
— Звичайно. Адже це книга пана професора.
— Хіба?
Справді, у моїх руках була книга "Таємниці морських глибин". Я навіть не помітив цього. Я закрив книгу і знову узявся ходити туди-сюди. Нед і Консель підвелися, збираючись іти.
— Почекайте, — сказав я, бажаючи утримати їх. — Побудемо разом, поки не виберемося з цього тупика.
— Як вам буде завгодно, — відповів Консель.
Потяглися години томливого чекання. Я часто поглядав на прилади, що висіли на стіні в салоні. Судячи з манометра, "Нау-тилус" тримався увесь час на глибині трьохсот метрів; компас незмінно вказував напрямок на південь, а лаг крутився зі швидкістю двадцяти миль на годину — швидкість надмірна в такому вузькому просторі. Але капітан Немо знав, що ніяка поспішність не буде зайвою, що тепер хвилини мали значення століть.
О восьмій годині двадцять п'ять хвилин сталося друге зіткнення, цього разу удар прийшовся по кормі.