Через тиждень йому треба буде вирушати в похід; Д'Артаньян просто не мав часу для того, щоб розігрувати любовну ідилію.
— Ось, — сказав юнак, передаючи Кетті запечатаного листа, — віддай його міледі. Це відповідь пана де Варда.
Здогадавшись про зміст записки, бідолашна Кетті зблідла, як стіна.
— Слухай, люба дівчинко, — мовив Д'Артаньян, — ти сама розумієш: все це повинно рано чи пізно скінчитися. Міледі може дізнатись, що ти передала першого листа не графському, а моєму слузі, що це я розпечатав і всі інші записки, які мав розпечатати граф де Вард. Тоді міледі прожене тебе, а ти ж її знаєш — вона не з тих жінок, які обмежують цим свою помсту.
— Авжеж! — відповіла Кетті. — І через кого доведеться мені це терпіти?
— Через мене, я добре це знаю, моя люба, — сказав юнак, — і, слово честі, я дуже тобі вдячний за твою відданість.
— А що написано у вашому листі?
— Міледі тобі скаже.
— О, ви не кохаєте мене! — вигукнула Кетті. — Я така нещасна! На ці слова існує відповідь, якою завжди обманювали жінок; Д'Артаньян відповів саме так, і Кетті опинилась дуже далеко від істини.
Дівчина все-таки поплакала, перш ніж наважилася віддати листа міледі; але зрештою наважилась, і це було саме те, чого хотів Д'Артаньян.
До того ж, він обіцяв Кетті, що сьогодні піде від міледі рано й неодмінно завітає до неї.
Ця обіцянка остаточно заспокоїла бідолашну Кетті.
IV. Про спорядження Араміса та Портоса
Відтоді, як четверо друзів кинулися полювати за спорядженням, вони бачилися рідко. Обідали кожен окремо, де трапиться, або, точніше, де перепаде. Служба теж забирала чимало дорогоцінного й швидкоплинного часу. Отож вони домовилися неодмінно збиратися раз на тиждень, близько першої години дня, в Атоса, бо, вірний своїй клятві, він не виходив на поріг будинку.
Того дня, коли Кетті була в Д'Артаньяна, друзі саме мали зібратися разом.
Д'Артаньян попрощався з Кетті й подався на вулицю Феру. Він застав Атоса та Араміса за філософською бесідою. Араміс говорив про те, що має намір знову прийняти духовне звання. Атос, як завжди, не перечив, але й не схвалював його наміру. Він стояв на думці: хай кожен робить те, що вважає за потрібне. Він давав поради лише тоді, коли його про це просили. До того ж — тільки тоді, коли дуже просили.
— Здебільшого люди питають поради для того, щоб не послухатись її, — казав Атос — А коли хтось і слухається, то теж тільки для того, щоб у разі невдачі було кому дорікати.
Слідом за Д'Артаньяном нагодився Портос. Отже, зібралися всі четверо друзів.
На чотирьох обличчях відбивалися різні почуття. Обличчя Портоса було спокійне, обличчя Д'Артаньяна — осяяне надією, обличчя Араміса — затуманене тривогою, обличчя Атоса — безтурботне.
Після короткої розмови, під час якої Портос натякнув, що одна висока особа висловила бажання допомогти йому в скруті, з'явився Мушкетон.
Він прийшов до свого господаря, сказавши з отетерілим виглядом, що його присутність конче необхідна вдома.
— Це з приводу мого спорядження? — спитав Портос.
— І так, і ні, — відповів слуга.
— Ти що, не можеш сказати?..
— Ходімте, пане, ходімте!
Портос попрощався з друзями й вийшов з Мушкетоном. За хвилину на порозі став Базен.
— Чого вам треба, мій друже? — спитав Араміс тим солодкавим голосом, яким він говорив щоразу, коли подумки вертався до церкви.
— На вас чекає незнайомець, — відповів Базен.
— Незнайомець? Який незнайомець?
— Якийсь жебрак.
— Подайте йому милостиню, Базене, і скажіть, щоб він помолився за бідолашного грішника.
— Він конче хоче вас бачити й запевняє, що ви будете раді з ним зустрітися.
— Чи не просив він що-небудь переказати особисто?
— Авжеж. "Коли пан Араміс не захоче побачитися зі мною, — сказав він, — перекажіть, що я прибув з Тура".
— З Тура? — вигукнув Араміс — Тисяча пробачень, панове, але цей незнайомець, безперечно, привіз мені новини, на які я чекав.
Зірвавшися з місця, він квапливо вийшов з кімнати. Атос і Д'Артаньян лишилися удвох.
— Мені здається, що ці хлопці владнали свої справи. Що ви думаєте з цього приводу, Д'Артаньяне? — спитав Атос.
— В Портоса, я знаю, все йде гаразд, — відповів Д'Артаньян. — Про Араміса я, правду кажучи, ніколи й не турбувався по-справжньому. А от ви, мій любий Атосе, ви, хто так щедро роздав пістолі англійця, які належали вам по праву, що ви збираєтесь робити?
— Я дуже задоволений з того, що вбив цього бевзя, любий Д'Артаньяне. Вбити англійця — свята справа; однак я ніколи не пробачив би собі, якби поклав до кишені його пістолі.
— Та годі вам, Атосе! У вас і справді якісь незбагненні звички.
— Годі — то й годі!.. До речі, пан де Тревіль, який виявив мені вчора честь своїм візитом, сказав, що ви часто навідуєте якихось підозрілих англійців, котрим протегує кардинал.
— Тобто я навідую одну англійку, ту саму, про яку я вже вам казав.
— Авжеж, ви казали про біляву жінку. Саме з цього приводу я дав вам кілька порад і, безперечно, даремно: вам і на думку не спало їх послухатись.
— Я навів вам свої докази.
— Так, так: здається, ви ще сказали, що це допоможе вам придбати спорядження.
— Та ні! Я дістав докази того, що ця жінка причетна до викрадення пані Бонасьє.
— Ясно! Щоб розшукати одну жінку, ви залицяєтесь до другої: цей шлях найдовший, але й найприємніший.
Д'Артаньян ледве стримався, щоб не розповісти Атосові про все; його зупинило одне міркування — Атос був украй делікатний в питаннях честі, а в тому маленькому плані, який замислив палкий юнак щодо міледі, були такі деталі, що їх, на глибоке переконання Д'Артаньяна, відразу б одхилив цей пуританин[179]. Ось чому Д'Артаньян вважав за краще промовчати. А що Атос ніколи ні про що не допитувався, то розмова на цьому й урвалася.
Отож, лишімо наших друзів, у яких вже нічого важливого не лишилося розповісти одне одному, й підемо за Арамісом.
Ми бачили, як поквапливо кинувся він наздоганяти, або, точніше, переганяти, Базена, почувши, що той, хто хоче з ним говорити, прибув з Тура. Одним духом він промчав із вулиці Феру до вулиці Вожирар.
Араміс увійшов до кімнати й побачив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, вдягненого в лахміття.
— Це ви мене питали? — сказав мушкетер.
— Тобто я питав пана Араміса: це ваше ім'я?
— Моє; ви маєте щось мені переказати?
— Так, якщо ви покажете відому вам гаптовану хусточку.
— Ось вона, — мовив Араміс, дістаючи з внутрішньої кишені ключик і відмикаючи скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією. — Ось вона, дивіться.
— Гаразд, — сказав жебрак. — Відішліть вашого слугу. Справді, Базен, якому дуже кортіло довідатись про діла, що їх жебрак мав до його пана, поспішив слідом за Арамісом і прибіг додому майже водночас із ним. Однак марно він поспішав: мушкетер жестом наказав йому вийти, і Базен мусив підкоритися.
Тільки-но він вийшов, жебрак кинув швидкий погляд навколо і, переконавшись, що його ніхто не побачить і не почує, розстебнув недбало підперезаний шкіряним поясом подертий камзол, підпоров комір і витяг листа.
Вгледівши печатку, Араміс, не в силі стримати радості, поцілував підпис і побожно розкрив записку, в якій повідомлялося:
"Друже, нам судилося ще якийсь час бути в розлуці.
Але прекрасна молодість не втрачена безповоротно. Виконуйте свій обов'язок у поході; я виконуватиму його в іншому місці. Прийміть же те, що вам передасть пред'явник цього листа; воюйте так, як личить благородному та хороброму дворянинові, й думайте про ту, хто ніжно цілує ваші чорні очі.
Прощавайте, або, точніше, до побачення!"
Тим часом жебрак поров і поров свій камзол. Потім він неквапно витяг з-під брудного лахміття сто п'ятдесят подвійних іспанських пістолів і поклав їх на стіл; тоді одчинив двері, вклонився і зник, перше ніж вражений мушкетер встиг сказати йому бодай слово.
Араміс ще раз прочитав листа й помітив приписку:
"P. S. Прийміть пред'явника листа з повагою — це граф й іспанський гранд".
— О золоті мрії! — вигукнув Араміс — О чарівна мить! Так, ми молоді! Для нас іще настануть щасливі дні! Тобі, тобі єдиній — моє кохання, моя кров, моє життя! Все, все тобі, моя кохана красуне!
І він ще раз палко поцілував лист, навіть не глянувши на золото, що виблискувало на столі.
Базен тихенько постукав у двері. В Араміса більше не було причин тримати його за порогом; він дозволив слузі зайти до кімнати.
Вгледівши стільки грошей, Базен отетерів і вмить забув, що прийшов сказати про Д'Артаньяна, який по дорозі від Атоса завітав до Араміса дізнатися, хто ж усе-таки був цей жебрак.
Та побачивши, що Базен забув доповісти про нього, то, не дуже церемонячись з Арамісом, наш гасконець доповів про себе сам.
— Хай йому чорт! Мій любий Арамісе, — мовив Д'Артаньян, — коли ці сливи надіслали вам з Тура, то я прошу передати моє щире захоплення садівникові, який їх виростив.
— Помиляєтесь, мій друже, — як завжди стримано заперечив Араміс — Це мій видавець надіслав гонорар за ту поему, яку я почав писати односкладовими віршами ще під час нашої подорожі.
— Он воно що! — сказав Д'Артаньян. — Ваш видавець — дуже щедра людина, мій любий Арамісе, це все, що я можу вам сказати.
— Пане! Невже за поеми платять стільки грошей? — вигукнув Базен. — Це просто неймовірно! О пане! Ви можете зробити все, що схочете, ви можете стати нарівні з паном де Вуатюром або з паном де Бенсерадом. Це мені теж до вподоби. Поет — це майже те саме, що й абат. О пане Арамісе, будьте поетом, я вас дуже прошу!
— Базене, друже мій, — сказав Араміс, — мені здається, ви втручаєтесь у розмову.
Базен схаменувся й, похнюпившись, вийшов з кімнати.
— Отже, — мовив Д'Артаньян усміхаючись, — ви продаєте свої хвори на вагу золота. Вам дуже щастить, мій друже; тільки будьте обережні й не загубіть листа, який видніє у вас із кишені, бо він теж, певно, від вашого видавця.
Араміс почервонів по самісінькі вуха, глибше засунув лист і застебнув камзол.
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав він, — коли ви не маєте нічого проти, ходімте до наших друзів. А що я забагатів, то ми знову будемо обідати разом, аж поки прийде черга забагатіти вам.
— Як по правді, — відповів Д'Артаньян, — з превеликим задоволенням. У нас вже давно не було пристойних обідів; до того ж, сьогодні ввечері я маю досить-таки ризиковану зустріч і, признаюсь, зовсім не проти, щоб трохи підігріти себе старим бургундським.
— Згоден і на старе бургундське; я теж не відмовлюся від нього, — зауважив Араміс, який, побачивши золото, враз забув про повернення в лоно церкви.
Поклавши в кишеню кілька подвійних пістолів, мушкетер замкнув решту в скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією, де вже лежала та сама хусточка, що правила йому за талісман.
Отож, друзі подалися до Атоса, який, вірний своїй клятві нікуди не виходити, взявся замовити обід до себе додому.