Ти сам жадав, щоб я стала твоєю, і прагнув цього так жагуче, що хотів би ти тепер, чи не хотів, ти все одно безповоротно мій. Подумай, пане мій, чи не замінить моя безмежна до тебе любов тієї краси й благородства, заради яких ти мене відцурався. Ти не можеш належати прекрасній Люсінді, бо ти вже мій, вона не може бути твоєю, бо належить Карденієві: легше тобі буде, як усе пильно зважиш, прихилитись душею до тої, котра тебе ненавидить. Я була простосерда — і ти домагався мене, була невинна — і ти благав мене, тобі було відомо, якого я роду, ти знаєш, як і під якою умовою я вволила твою волю, і в тебе нема жодної підстави, жодної причини скаржитись на те, що тебе ошукано. А коли се так (а так воно і є), коли ти справді благородний чоловік і щирий християнин, то чом же ти блудиш так довго манівцями, чом не ощасливиш мене вкінці, як ощасливив був на початку? Коли ти не хочеш узяти мене за те, що я єсть, тобто за правдиву й законну твою дружину, то візьми й прийми мене хоч за рабиню, аби я тільки твоїй волі і владі корилась — я буду й тим щаслива й задоволена. Не лишай мене, не кидай, не дай набратися слави-поговору, не карай отця-матері моїх гіркою старістю, адже вони, як вірні підданці, із щирої душі служили батькам твоїм і кращої од тебе заслуговують шани. Як ти, може, боїшся, що занечистиш кров свою, змішавши її з моєю, то пригадай, що нема, либонь, ніде на світі шляхетського роду, з яким такого не траплялось, Що в вельможних фаміліях не заведено визначати благородне походження по жіночій лінії, що, зрештою, справжнє благородство полягає в душевній доблесті. Якщо ти її не маєш і не сповниш супроти мене своєї повинності, се значитиме тільки, що я благородніша за тебе. Отож, пане мій і повелителю, скажу тобі насамкінець іще раз, що, хочеш ти того, чи не хочеш, а я твоя дружина. Свідками тому твої слова, а вони не можуть і не мусять бути облудними, якщо ти поважаєш себе за те, за що зневажаєш мене, свідком тому твій підпис, що ти мені дав, [237] свідком тому небо святе, бо ти ж сам ним свідкувався, коли присягав мені. Як же всіх цих свідчень із тебе мало, то совість твоя мовчазним докором нагадає тобі всю правду, яку я тут сказала, і в хвилю найбільших веселощів скаламутить радість твою і втіху.
Отсі та інші такі слова промовляла сердешна Доротея так чуло та жалібно, що, слухаючи її, навіть супутникам дона Фернанда та всім при тому присутнім плачно стало. Дон Фернандо не перебивав жодного разу тієї мови, аж поки вона не скінчилась і не перейшла в ридання та зітхання безлічні, що треба було мати хіба камінь замісто серця, аби таким великим горем не зворушитися. Люсінда звернула на неї очі, в яких світилось співчуття до її страждань і захоплення розумом її надзвичайним та вродою; вона хотіла підійти до неї і розрадити її словами потіхи, та дон Фернандо все ще не випускав її з обіймів. Пильно дивився він на Доротею; нарешті, зворушений і збентежений, розімкнув обійми,— пустивши на волю Люсінду, й промовив:
— Ти перемогла, прекрасна Доротеє, ти перемогла! Хто б то набрався одваги заперечити хоч єдиному твоєму слову,— адже все, що ти сказала — суща правда!
Люсінда ж мало не зомліла, як випустив її з рук дон Фернандо, і була б упала, якби Карденіо, що стояв доти за спиною свого суперника, щоб той не впізнав його, не похопився підтримати її, забувши за всякий страх і осторогу. Він пригорнув її до свого серця і сказав:
— Якщо Господь милостивий погодив тобі нарешті зажити спокою, люба, кохана і вірна пані моя, то де ж він буде чистіший і миліший, як не в цих обіймах, у яких я тебе нині тримаю і тримав раніше, коли доля ласкава дозволяла мені називати тебе моєю!
Поки він те говорив, Люсінда підвела на нього очі: зразу вона була впізнала його по голосу, тепер і зір підтвердив, що то він. Не тямилась од радощів і, забувши на той сором дівочий, обхопила йому шию руками, лицем до лиця притулилась і мовила:
— Ти, ти мій єдиний пан і володар, хоч би навіть доля ворожа проти нас устала, хоч би навіть згуба загрожувала життю моєму, що тобою одним тримається на світі!
Це незвичайне видовище сповнило подивом серця всіх присутніх, та чи не найдужче вражений був дон Фернандо. Він аж на лиці змінився, і рука його несамохіть сягнула до шпаги — здавалось, помста впаде зараз на голову Карденія. Помітивши той порух, Доротея блискавицею майнула-припала йому до колін, цілуючи їх і стискаючи, що він і з місця рушити не міг, і, ллючи безугавні сльози, промовила:
— Що ти пориваєшся робити в цю бентежну хвилю, єдина затуло моя? В тебе коло ніг жона твоя, а та, що ти хотів єси мати за дружину — в обіймах правного мужа свого. Чи подоба ж тобі, чи спромога твоя розв'язати те, що само небо зв'язало? Чи не ліпше тобі тую до себе піднести, що, здолавши всі перепони, зберегла свою вірність і утвердила свою правоту, а тепер заглядає тобі кохано в вічі, скропляючи ревними сльозами лице і груди правовитого свого малжонка? Богом милим молю тебе, честю заклинаю, не вкидайся в гнів од того, що надія лукава звела тебе, погамуй своє серце і дай сій парі втішатися обопільною любов'ю в мирі і спокої, доки на те воля Божа: цим ти [238] появиш високодумність шляхетної душі твоєї, покажеш світові, що розум бере в тебе гору над жадою тілесною!
Карденіо ж тим часом не випускав з обіймів своєї коханої і пас очима дона Фернанда, готовий щомиті дати йому відсіч і стати до бою з усяким, хто посміє загрозити його щастю, хоть би мав і головою тут наложити. Та в сій хвилі надбігли друзі дона Фернанда, парох із ци-люрником, навіть добряга Санчо Панса звідкись уродився: усі обступили його кругом і почали благати, щоб ізглянувся на Доротеїні сльози. Коли вона казала правду (що він підтвердив, зрештою, і сам), то нехай же він уволить справедливе її бажання, бо певне що вже недарма, а з непреложної волі самих небес зійшлися вони всі четверо в такий час і в такому місці, що ніхто був не сподівався і в думці собі не покладав. Парох докинув, що тільки смерть може розлучити Люсінду й Карденія: якщо розлуку ту принесе їм вістря меча, вони помруть разом щасливі. В таких тяжких життєвих пригодах, провадив він далі, найвища мудрість велить перемогти і згнітити власне серце, явивши велич духа і давши змогу тим іншим в упокої втішатися щастям, яке послало їм небо. А ще, казав, нехай сам спогляне на вроду Доротеї, побачить, що рідко яка жінка може з нею зрівнятись, а щоб котра переважила, то шкода й мови. Хай і на те зважить, що з красою поєднується в ній покірність і безмежна любов до нього. Хай і того не забуде, що як шляхтич і християнин він повинен дотримати їй слова і, справдивши свою обітницю, він і-Богові догодить, і всіх людей урадує, вони-бо знають і визнають, що пишна врода у дівчини простого стану є вже сама собою великий привілей, а надто як та краса іде в парі з честиві-стю, вона цілком заслуговує на те, щоб її вгору піднято до найвищої високості, і ніколи не може того принизити, хто її до себе підносить і з собою рівняє. Ніхто того не засудить, хто йде за могутнім голосом кохання, аби тільки воно було не гріховне, а чисте й чесне.
Говорили ще й інші багато дечого, і доблесне серце дона Фернанда (обізвалась-таки благородна кров!) пом'якшало нарешті і прихилилось до правди, якої він, хоч би й хотів, не міг уже заперечити. На знак того, що він упокорився й послухав доброї ради, він нахилився до Доротеї, обійняв її чуло й сказав:
— Устань, пані моя: негоже колінкувати переді мною тій, кого я ношу в своїм серці. Коли я досі не довів цього на ділі, то на те була, мабуть, Божа воля: щоб оцінити тебе по заслузі, мусив я переконатися в щировірній твоїй любові. Одного тебе прошу — не кори мене за жорстокість мою і недбальство, бо та сама причина, та сама сила, яка нині примусила мене'назвати тебе моєю, спонукала була мене одцуратись од тебе. Як хочеш пересвідчитись у правдивості моїх слів, то оглянься й подивись у очі щасливої нині Люсінди — в них ти побачиш виправдання всім моїм провинам. Коли вона нарешті досягла того, про що мріяла, а я віднайшов у тобі моє щастя, так нехай вона довгі роки живе з своїм Карденієм до любої вподоби, а я уклінно благатиму Бога, щоб він ниспослав таке саме блаженство мені і моїй Доротеї.
По сім слові ніжно пригорнув до себе Доротею, притулився лицем до її личка і ледве впинив сльози, що бриніли йому в очах, як остаточний доказ любові й каяття. Люсінда ж і Карденіо, а також усі при тому [239] присутні, не могли стриматись і щедро вмивались тією благодатною вологою, радіючи хто власному, а хто чужому щастю,— а з боку хто глянув би, то міг подумати, що їх усіх якесь тяжке лихо спостигло. Нащо вже Санчо, і той хлипав — правда, згодом він казав, ніби плакав через те, що Доротея виявилась простою дівчиною, а не королівною Обізіяною, од якої він великої сподівався ласки.
Довгенько ще так плакали всі й дивувались, аж тут Люсінда й Карде-ніо стали навколішки перед доном Фернандом і почали дякувати за явлену їм ласку такими щирими та ґречними словами, що зворушений рицар не спромігся й на відповідь, лише підвів їх обох і обійняв любо та приязно. Тоді спитав у Доротеї, яким чином загналася вона аж сюди, так далеко від рідного дому. Дівчина розповіла коротенько, але доладно про все, що вже колись розказувала Карденієві; дон Фернандо й товариші його так її розповідь уподобали, що ладні були слухати без кінця — так хороше вміла говорити про невеселі свої пригоди. Як же вона скінчила, зняв річ дон Фернандо й розповів, що з ним сталося в місті після того, як він знайшов на грудях у Люсінди листа, в якому вона писала, що не може бути його дружиною, бо належить Карденієві. Спершу він хотів її вбити і був би таки вбив, якби батьки її не одборонили; з того гніву та досади він покинув їхній дім, присягнувши помститися над ними слушним часом. Другого дня сказано йому, що Люсінда втекла з батьківського дому невідомо куди; аж через місяць він дізнався, що вона знайшла притулок у монастирі, де вирішила довікувати віку, як уже не судилось їй бути в парі з Карденієм. Скоро він про те довідався, подався з трьома дворянами своїми до того монастиря, та не показався зразу на очі Люсінді, щоб там не посилили, буває, сторожі, дізнавшися про його приїзд.