Слуги, які залишалися в Москві, йшли обабіч екіпажів, проводжаючи їх.
Наташа рідко почувала таку радість, як та, яку вона почувала тепер, сидячи в кареті біля графині і стежачи за повільним відпливанням назад стін стривоженої Москви, яку вони покидали. Вона зрідка виставлялася у вікно карети й дивилась назад та вперед на довгий поїзд поранених. Майже попереду всіх виднівся їй закритий верх коляски князя Андрія. Вона не знала, хто буз у ній, і щоразу, дивлячись, доки сягає їхній обоз, відшукувала очима цю коляску. Наташа знала, що вона була попереду всіх.
У Кудрині, з Нікітської, від Пресні, від Подновінського з'їха-лося кілька таких самих поїздів, як поїзд Ростових, і Садовою вже в два ряди їхаЛи екіпажі та підводи.
Об'їжджаючи Сухареву вежу, Наташа, цікаво і швидко оглядаючи народ, що їхав і йшов, раптом радісно і здивовано вигукнула: *
— Ой леле! Мамо, Соню, подивіться, це він!
— Хто? Хто?
— Дивіться, їй-богу, Безухов! — казала Наташа, виставляю-чись у вікно карети і дивлячись на високого огрядного чоловіка в кучерському каптані, по ході і по поставі очевидно — переодягненого пана, який поруч з жовтим безбородим дідком у фризовій шинелі підійшов під арку Сухаревої вежі.
— їй-богу, Безухов, у каптані, з якимсь старим хлопчиком! Ій-богу,— говорила Наташа,— дивіться, дивіться!
— Та ні, це не він. Хіба це можливо, такі дурниці!
— Мамо,— галасувала Наташа,— я вам голову дам на відріз, що це він! Я вас запевняю. Стань, стань! — кричала вона до кучера; але кучер не міг зупинити коней, бо з Міщанської виїхали ще підводи та екіпажі, і на Ростових кричали, щоб вони рушали і не затримували інших.
Справді, хоч уже значно далі, ніж перше, всі Ростови побачили П'єра чи чоловіка, надзвичайно схожого на П'єра, в кучерському каптані; він ішов вулицею з опущеною головою, з серйозним об* личчям, біля маленького безбородого дідка, схожого на лакея. Дідок цей помітив обличчя, що виткнулося на нього з карети і, поважливо доторкнувшись до П'єрового ліктя, щось сказав йому, показуючи на карету. П'єр довго не міг зрозуміти, що він говорить, так він, видно, був заглиблений у свої думки. Нарешті, зрозумівши його, подивився в показаному напрямі і, впізнавши Наташу, в ту ж мить, піддавшись першому враженню, швидко рушив до карети. Але, пройшовши кроків з десять, він, видно, згадав щось і зупинився.
Наташине обличчя у вікні карети сяяло глузливою ласкою.
— Петре Кириловичу, йдіть жеІМи впізнали! Це диво! — кричала вона, простягаючи йому руку.— Як це ви? Нащо ви так?
П'єр узяв простягнуту руку і на ходу (бо карета не зупинялася) незграбно поцілував її.
— Що з вами, графе? — спитала здивованим і жалісливим голосом графиня.
— Що? Що? Нащо? Не питайте мене,— сказав П'єр і оглянувся на Наташу, радісний погляд якої, сяючи (він почував це, не дивлячись на неї), огортав його своїми чарами.
— Що це ви, хіба в Москві залишаєтесь? П'єр помовчав.
— У Москві? — сказав він питально.— Авжеж, у Москві. Прощайте.
— Ах, бажала б я бути мужчиною, я б неодмінно залишилась з вами. Ой, як це гарно! — сказала Наташа.— Мамо, дозвольте, я залишуся.— П'єр неуважно подивився на Наташу і щось хотів сказати, але графиня перебила його.
— Ви,були в бою, ми чули?
— Так, я був,— відповів П'єр.— Завтра буде знову бій...— почав був він, але Наташа перебила його.
— Та що це з вами, графе? Ви на себе не схожі...
— Ой, не питайте, не питайте мене, я сам Нічого не знаю. Завтра... Та ніі Прощайте, прощайте,— промовив він,— жахливі часи! — І, відставши від карети, він відійшов на тротуар.
Наташа довго ще виглядала з вікна, сяючи на нього теплою і трохи глузливою, радісною усмішкою.
XVIII
П'єр, відколи він зник зі свого дому, вже другий день жив у порожній квартирі небіжчика Баздеева. Ось як це сталося.
Прокинувшись другого дня після свого повернення до Москви й побачення з графом Растопчиним, П'єр довго не міг зрозуміти, де він і чого від нього хочуть. Коли йому, між іменами інших осіб, які чекали його в приймальні, сказали, що його чекає ще француз з листом од графині Єлени Василівни, на нього найшло раптом те почуття спантеличення та безнадійності, якому він легко піддавався, йому раптом здалося, що всьому тепер кінець, усе змішалось, усе зруйнувалося, що нема ні правого, ні винного, що в майбутньому нічого не буде і що виходу з цього становища нема ніякого. Він, неприродно усміхаючись і щось бурмочучи, то сідав на диван у безпорадній позі, то вставав, підходив до дверей і заглядав у щілинку до приймальні, то, махаючи руками, повертався назад і брався за книгу. Дворецький вдруге прийшов повідомити П'єра, що француз, який привіз од графині листа, дуже бажає бачити його хоч на хвилинку і що приходили від удови И. О. Баздеева просити прийняти книжки, бо сама пані Баздєєва поїхала в село.
— Ага, справді, зараз, почекай... Або ні... та ні, піди скажи, що зараз прийду,— сказав П'єр до дворецького.
Але тільки-но вийшов дворецький, П'єр узяв зі столу капелюха і вийшов на задні двері з кабінету. В коридорі нікого не було. П'єр пройшов вздовж усього коридора до сходів і, скривившись і розтираючи лоба обома руками, зійшов до першої площадки. Швейцар стояв біля парадних дверей. З площадки, на яку спустився П'єр, другі сходи вели на чорний хід. П'єр пішов цими сходами і вийшов на подвір'я. Ніхто не бачив його. Але на вулиці, тільки-но він вийшов у ворота, кучери, що стояли з екіпажами, і двірник побачили пана і скинули перед ним кашкети. Відчувши спрямовані на нього погляди, П'єр зробив як страус, який ховає голову в кущ, щоб його не бачили; він опустив голову і, прискоривши ходу, пішов вулицею.
З усіх справ, що чекали на П'єра цього ранку, розгляд книжок та паперів Йосипа Олексійовича здався йому найпотрібнішим.
Він узяв першого стрічного візника і звелів йому їхати на Патріарші ставки, де був дім вдови Баздєєвої.
Раз у раз оглядаючись на обози тих, що з усіх боків виїжджали з Москви, і посуваючись своїм гладким тілом, щоб не зісковзнути з деренчливої старої дрожки, П'єр, почуваючи радість, подібну до тієї, яку почуває хлопчик, утікши зі школи, розговорився з візником.
Візник розповів йому, що нинішнього дня розбирають у Кремлі зброю і що на завтрашній увесь народ'виганяють за Тригорну заставу і що там буде великий бій.
Приїхавши на Патріарші ставки, П'єр знайшов дім Баздєєва" в якому давно не бував. Він підійшов до хвіртки. Гарасим, той самий жовтий безбородий дідок, якого П'єр бачив п'ять років тому Б Торжку з Йосипом Олексійовичем, вийшов на його стукіт.
— Вдома? — спитав П'єр.
— Через обставини нинішні Софія Данилівна з дітьми виїхали у торжківське село, ваше сіятельство.
— Я проте увійду, мені треба книжки розібрати,— сказав П'єр.
— Прошу вас, зробіть ласку! Брат небіжчика — царство небесне! — Макар Олексійович зосталися, та, як зволите знати, вони нездорові,— сказав старий слуга.
Макар Олексійович був, як то було відомо П'єрові, напівбожевільний, запійний п'яниця, брат Йосипа Олексійовича.
— Так, так, я знаю. Ходім, ходім...— сказав П'єр і ввійшов у будинок. Високий лисий старий чоловік у халаті, з червоним носом, у калошах на босу ногу, стояв у передпокої; побачивши П'єра, він сердито пробурмотів щось і пішов у коридор.
— Великого розуму були, а тепер, як зволите бачити, ослабли,— сказав Гарасим.— До кабінету бажаєте?—П'єр кивнув головою.— Кабінет як був запечатаний, так і залишився. Софія Данилівна наказували, якщо від вас прийдуть, дати книжки.
П'єр увійшов до того самого похмурого кабінету, до якого він ще за життя благодійника входив з таким трепетом. Кабінет цей, тепер запилений і незайманий з часу смерті Йосипа Олексійовича, був ще похмуріший.
Гарасим відчинив одну віконницю і навшпиньках вийшов з кімнати. П'єр обійшов кабінет, підійшов до шафи, в якій лежали рукописи, і взяв одну з найважливіших колись святинь ордену. Це були оригінали шотландських актів з примітками і поясненнями благодійника. Він сів за письмовий запилений стіл і поклав перед собою рукописи, розгортав, згортав їх і, нарешті, відсунувши їх від себе, сперши голову на руки, замислився.
Кілька разів Гарасим обережно заглядав у кабінет і бачив, що П'єр сидів у тій самій позі. Минуло понад дві години. Гарасим дозволив собі пошуміти в дверях, щоб привернути до себе П'є-рову'увагу. П'єр не чув його.
— Візника відпустити скажете?
— Ой, справді,— опам'ятавшись, сказав П'єр, поспішно встаючи.— Слухай,— сказав він, взявши Гарасима за ґудзик сюртука і зверху вниз блискучими, вологими, захопленими очима дивлячись на старенького.— Слухай, ти знаєш, що завтра буде бій?..
— Говорили,— відповів Гарасим.
— Я прошу тебе нікому не казати, хто я. І зроби, що я скажу...
— Слухаю,— промовив Гарасим.— їсти скажете подати?
— Ні; але мені іншого треба. Мені треба мати селянський одяг і пістолет,— сказав П'єр, раптом почервонівши.
— Слухаю,— подумавши, сказав Гарасим.
Всю решту цього дня П'єр провів сам один у кабінеті благодійника, неспокійно ходячи з одного кутка у другий, як чув Гарасим, і щось з самим собою розмовляючи, і ночував на приготовленій для нього тут-тлки постелі.
Гарасим із звичкою слуги, який бачив багато дивного на своєму віку, сприйняв П'єрове переселення без подиву і, здавалось, був задоволений з того, що йому було кому прислужувати. Він того ж вечора, не питаючи навіть і самого себе, для чого це було треба, дістав П'єру каптан та шапку і обіцяв на другий день придбати загаданого пістолета. Макар Олексійович цього вечора двічі, човгаючи своїми калошами, підходив до дверей і зупинявся, запобігливо дивлячись на П'єра. Але тільки-но П'єр обертався до нього, він соромливо і сердито загортав свій халат і квапливо йшов собі. Йдучи з Гарасимом купувати біля Сухаревої вежі пістолета, П'єр у кучерському каптані, якого придбав і випарив для нього Гарасим, зустрів Ростових.
XIX
1 вересня вночі Кутузов дав наказ про відступ російських війсьн через Москву на Рязанський шлях.
Перші війська рушили вночі. Війська, які йшли вночі, не квапились і рухались поволі і поважно; але на світанку, підходячи до Дорогомиловського мосту, вони побачили перед собою інші маси військ, що товпилися, поспішали перейти міст і на тому боці піднімалися й заповняли вулиці та провулки, і такі ж маси ззаду— навальні, нескінченні.