Цей наступ на захід був відхилений
візантійським анклавом, що все ще залишався потужним, і стикнувся з обмеженнями європейської географії. Дійшовши до Атлантичного океану, племена, що йшли в авангарді, не мали іншого вибору, окрім як перетнути Гібралтарську протоку й повернути на схід уздовж берега північної Африки, де їхня енергія, нарешті, вичерпалася. У цьому калейдоскопі подій три конфедерації кочовиків, що прийшли зі сходу, відомі нам поіменно: алани, гуни та авари.
Алани
Алани були сарматським народом, що походив із Центральної Азії. Китайські джерела припускають, що вони жили неподалік від Аральського моря, і цю думку певною мірою поділяв пізній римський історик Амміан Марцеллін, який вважав їх нащадками масагетів. У І ст. вони поширили свій вплив на захід до Дону та Азовського моря. Безпосередніми сусідами аланів були остготи, які не пізніше середини IV ст. прийшли в причорноморські степи із північної Європи, зосередивши більшість своїх поселень у Криму. Саме тоді через цей регіон розпочався стрімкий наступ гунів, який повністю зруйнував системи та союзи, які підтримували рівновагу на цих землях впродовж багатьох поколінь. Дехто з аланів приєднався до гунів і прийняв участь у їхній західній вакханалії, інші відступили далі на захід і приєдналися до германських племен, але багато хто, мабуть, вирішив залишитися на своїй степовій батьківщині у ролі гунських васалів.
Ті клани, що пішли вглиб північної Європи, згадуються в римських джерелах разом із племенами германців як жахливі варвари, що хочуть спустошити Західну імперію. У 401 р. н.е. алани й вандали перетнули дунайський фронтир і здійснили набіг вглиб римської території. Через кілька років, у 406 р. н.е., разом із вандалами й свевами, вони перейшли замерзлий Рейн і лютували в Галлії. Ще через два роки вони рушили до Іберії, остаточно оселившись на південному заході півострова, і ставши першими зі степових кочовиків, які з власного бажання досягли західного краю Євразії. У 418 р. н.е. їх розгромили вестготи, а рештки аланів втекли до Галісії в північно-західному закутку Іберії, де злилися з вандалами, що вже жили там. Історія аланів є прикладом мобільності та здатності до адаптації народів того часу, що грабували й рухалися. Хоча керівники правлячого клану могли підтримувати серед них певний рівень етнічної ідентичності, склад орди, мабуть, значно змінювався із часом, оскільки хтось вирішував залишатися на місці й покидав орду, до якої натомість долучалися різні, етнічно несхожі, групи. Алани, які у 448 р. н.е. врешті-решт опинилися в Галісії, мабуть, дуже відрізнялися від своїх предків, які п'ятдесятьма роками раніше роз'їжджали верхи по причорноморському степу.
Гуни
Гуни, які приблизно у 370 р. н.е. напали на аланів на їхній степовій батьківщині, прийшли з ще більш віддалених східних земель, але звідки саме – невідомо. У 150 р. н.е. активність гунів спостерігалася на Кавказі, а ще раніше, наприкінці І ст. н.е., римський історик Тацит згадує про присутність гунноїв[63] біля Каспію; поза цим їхнє походження залишається невідомим. Деякі вчені довгий час вважали, що гуни виникли як нащадки хунну, оскільки їхні назви мають однакове походження. Той факт, що їхній расовий тип був переважно монголоїдним, дійсно додає підтримки думці, що вони могли прийти з далекого регіону на сході, можливо, з Монголії, але, навіть якщо це так, цілком ймовірно, що орда, яка врешті-решт увірвалася в Європу наприкінці IV ст., була конфедерацією кочовиків різного етнічного походження, які об'єдналися під проводом гунських кланів десь у регіоні Алтаю-Джунгарії-Південного Сибіру. Можливо, у тому ж плавильному котлі виникли й ефталіти.
Десь приблизно у 370 р. н.е. гуни рушили на захід через територію аланів у Донсько-Дніпровському регіоні, напали на остготів, а потім оселилися на Чорному морі, змусивши остготів тікати на південь за Дунай, під відносний захист римської Європи. Перше зіткнення гунів (у союзі з готами та аланами) з римськими військами відбулося під Адріанополем на Балканах у 378 р. н.е. У цій битві римляни зазнали поразки, але наступного року варварське військо було вщент розбите, і після цього частина гунів переселилася до провінції Паннонія, де вони стали римськими найманцями й служили у прикордонному війську як федерати[64]. На цьому справа заспокоїлася на ціле покоління.
Наступне вторгнення сталося у 395 р. н.е., коли гуни пішли у глобальний наступ на римський світ, розпочавши протистояння, яке триватиме з перервами майже 60 років. Саме присутність гунів та їхні пересування по землях на північ від рейнсько-дунайського фронтиру змусили германські племена та аланів звільнити їм місце й у першому десятилітті V ст. прорвати кордон. Спочатку гуни воювали з осілими державами на кількох фронтах. Деякі з них пройшли через Кавказ і напали на Каппадокію і Сирію, інші перейшли через Дунай у його нижній течії в Східну Римську імперію, а ще інші племена діяли на заході в ролі союзників західних римських армій. Таке розпорошення зусиль, можливо, свідчить про брак єдності серед гунської конфедерації на цьому етапі.
Найбільше військо зосередило свої зусилля на тому, щоби захопити якомога більше здобичі у Східній Римській імперії, грабуючи провінції Мезію та Фракію і погрожуючи Константинополю. Як і багато степових кочовиків до них, десь між 410 і 420 рр. н.е. вони вирішили оселитися на Великій Угорській рівнині. Тим часом, у 409 р. н.е. Західна Римська імперія уклала договір із гунами, найнявши 10 000 з них для боротьби проти германців, які захопили Італію. Три роки по тому вони найняли вшестеро більшу армію найманців для боротьби з варварами, що намагалися оселитися в Галлії. Така різниця між сходом і заходом, можливо, призвела до того, що станом на приблизно 430 р. н.е. керівництво гунами було поділене між двома рівними за статусом вождями. Подвійне правління тривало до 445 р. н.е., коли один з них, Аттіла, посилився настільки, щоби перебрати на себе всю повноту влади.
На сході між кочовиками та Східною Римською імперією встановилася нестійка рівновага. Згідно з укладеними договорами римляни платили величезну данину в обмін на мир. Договір від 435 р. н.е. вимагав від них сплачувати гунам 700 фунтів золота щорічно, договір від 443 р. н.е. збільшив цю суму до 2100[65] фунтів, і таке зростання тривало й далі. Підраховано, що впродовж 420–50 рр. н.е. імперія надіслала кочовикам 10 тонн золота. Укладаючи будь-який договір, гуни прагнули, щоб кордон залишався відкритим для торгівлі, яка задовольняла зростаючу потребу в престижних товарах, за допомогою яких підтримувалася суспільна ієрархія. Оскільки всі товари, що надходили, перебували під контролем царя, лише він міг розподіляти їх серед своїх безпосередніх підлеглих, а ті – серед своїх, і так далі по ланцюжку. Соціальна стабільність зберігалася, допоки не припинялося постачання престижних речей. Частина предметів імпорту мала надходити як дипломатичні подарунки, але здебільшого їх мали купувати у римських прикордонних торговців на золото, отримане як данину. У такий спосіб золото поверталося в римську економіку. Система перебувала в рівновазі, але вона була дуже хиткою.
Така система могла скластися лише після того, як гуни вступили у безпосередні відносини з римським світом приблизно у 420 р. н.е. До того часу їхня конфедерація була роз'єднаною і керувати нею було важко, але з початком надходження предметів розкоші сильні лідери могли затвердити свою владу над постійно зростаючою кількістю прибічників і оточити себе захисним прошарком еліти. Таких прибічників називали "обраними" та "близькими соратниками", серед них могли бути й не гуни. Кожен з обраних керував великим загоном вершників і отримував ділянки території, з яких міг збирати данину, зокрема продовольство. Силу царя на кшталт Аттіли визначала кількість його прибічників, яка, зі свого боку, залежала від його здатності віддячити.
Малоцінні товари, такі як римську білизну, збіжжя та зброю, скоріш за все, обмінювали на коней, м'ясо, хутра та рабів у процесі прикордонної торгівлі. Натомість предмети розкоші, такі як шовк, індійські перли, золотий і срібний посуд, індійський перець, фініки та вино, отримували з імперії здебільшого іншими способами: як дарунки, данину або здобич. Простіше кажучи, поява Аттіли у ролі вождя величезної кочової конфедерації було повністю зумовлено його вмінням підтримувати значною мірою паразитичні відносини з римським світом. Це вимагало від нього постійної демонстрації своєї сили, як перед римлянами, так і перед власними прихильниками.
У 447 р. н.е., скориставшись заворушеннями, голодом і чумою в Східній імперії, Аттіла розпочав великий наступ через Дакію, Іллірію, Фракію, Мезію і Скіфію, дійшовши на півдні аж до Греції. Як із надмірною театральністю зауважив один римський автор, "Аттіла стер на порох майже всю імперію". Під час подальших переговорів римляни безуспішно намагалися вбити Аттілу.
Саме тоді Аттіла звернув свою увагу на Західну Римську імперію, де гуни вважалися союзниками заходу: дійсно, у західній римській армії Аттіла офіційно обіймав посаду полководця. Несподівано, подібно до того, як це траплялось у відносинах між кочовиками та китайською державою, Аттіла заявив про своє право одружитися з Гонорією, сестрою західного імператора Валентиніана III, і в такий спосіб отримати половину Західної імперії. У 451 р. н.е., на підтримку своїх претензій і нібито як друг Риму, він вирушив до Галлії на чолі війська, до складу якого входили гуни й германці. Римляни вирішили чинити опір, і в битві, що відбулася на Каталаунських полях, здобули перемогу. Це була нищівна поразка для Аттіли, який внаслідок неї помишляв про самогубство, але з якихось причин йому дали можливість відступити. Наступного року він рушив у долину річки По з наміром напасти на Рим, але голод, чума й забобони змусили його піти геть. У 453 році н.е. він вирішив здійснити ще один похід на Східну імперію, але не встиг вирушити в дорогу, як помер – чи то від надмірностей заможного життя, чи то від руки вбивці.